Страница 124 из 138
Раз на рік, влітку, на свято Івана Купайла, я відвідую її могилу. Присяду біля неї, подумки розмовляю з Олею. На зелених луках поблизу Ужа поважно цибають чорні поліські лелеки. Іноді птахи залітають на старе кладовище і чорними тінями ходять у траві, наче душі тих, хто там лежить.
Коники, як і колись, в часи княгині Ольги та князя Мала, безугавно сюрчать під шатром зоряного неба, бо це їхній місяць ізок, місяць їхнього сюрчання. А мені здається, що то долинають у наш світ голоси підземного народу, якому несть числа, бо його там більше, як нас на землі.
І ще мені здається, що в тому хоралі я вловлюю й голос Олі, її ніжне ліричне сопрано. Ще студенткою дівчина любила виступати в художній самодіяльності, тоді популярній, і незмінно мала успіх. Тож їй радили перейти з університету до консерваторії. Оля не перейшла, і пісня її лишилася недоспіваною. А ще, як заплющу очі, зосереджуся, налаштуюся на якусь нечутну для світу хвилю, то чую в душі її голос:
«Я вірю, нам ще поталанить і перед нами в купальську ніч заполум’яніє Квітка Щастя, але ми не будемо її зривати. Правда, Віталику? Хай вона собі квітне, у нас ще стільки нещасливих людей! Ми тільки помилуємося нею, і нам вистачить того щастя на все життя, що в нас ще лишилося. А лишилося в нас життя аж… на ціле життя». Слухаючи в кониковому суголоссі Олю, я думаю: а що ж таке щастя? За легендою — це самопізнання і вдосконалення, пізнання життя, природа, зрештою, служіння високій ідеї (останнє сьогодні, мабуть, уже не модне). А коли знайде людина свою Квітку Щастя (а кожен із нас, хто живе на планеті Земля у світі людей, неодмінно мусить знайти свою Квітку Щастя, бо як же інакше?), вона удосконалить себе і пізнає світ. І «відімкне» тоді таємниці буття. І така щаслива людина матиме незвичайну енергію, надію і віру в краще людства, працюватиме над собою для добра людства і житиме людським життям, а не «житиме, щоб їсти, та їстиме, щоб жити».
А коли людина так і не зрозуміє свого призначення, не відкриє себе — вона і ясного дня блукатиме в непроглядній пітьмі, нічого не бачачи, блукатиме, доки не усвідомить, для чого вона прийшла в цей світ.
У своєму останньому листі до мене, пишучи про Квітку Щастя, що ми неодмінно маємо знайти в купальську ніч, Оля намалювала її. Але якоюсь дивною вийшла в неї Квітка Щастя — не таємничою, не пишною й вогнистою, а скромною та простесенькою, дещо схожою на синенькі квіточки поліського льону, — очевидно, саме такою уявляла вона ту легендарну диво-квітку.
А з-під брили-надгробка з карбом «Прощай, Древляндіє! Оля К.», хоч би коли відвідав старе кладовище біля Ужа, незмінно виглядає кущик поліського льону. Диво дивнеє, хто ж його там посіяв? Чи весняні вітри на крилах своїх невидимих принесли?.. Тонкі, високі стебла з дрібними листочками, вітоньки його закінчуються небесно-блакитними квіточками, такими ніжними, якими були колись сині очі моєї коханої… І мені віриться, що то і є та Квітка Щастя, що її ми шукали (а багато хто й нині шукає, тільки шукає пишну та огненну Квітку, не відаючи, що вона проста, як льон, а відтак і незвичайна у своїй звичайності), але так і не знайшли, бо не кожному дано знайти те, що й шукати не треба, а лише берегти.
А на зеленавих луках дівчата плетуть вінки, що їх увечері пускатимуть за водою Ужа, та з соломи роблять опудало Купайла, зване ще Кострубом, зодягають його в жіночу сорочку, голову йому прикрашають різнобарвними стрічками, а шию — намистом, а тоді увечері обкладуть Коструба соломою і віддадуть жаркому, червоному, як кров, вогню…
А споряджаючи Коструба в огненний вирій, дівчата благають його:
Вважається, що в купальських обрядах, пов’язаних з вогнем і водою, відбилися первісні анімістичні вірування. А в деяких повір’ях та піснях, кажуть, ще зберігаються рештки найдавнішого поклоніння сонцю та відгомін принесення жертв поганським богам…
Слухаючи дівочі пісні, я ні-ні та й думаю: невже поганським богам розбрату, чвар-міжусобиць було віддано в жертву й мою Олю? Але в ім’я чого? Чому ми й досі в Україні не одне ціле?
Чому в Україні досі не всі — українці?
Лише тепер, проживши життя, я нарешті відкриваю для себе давно відкриту (хоч для багатьох вона все ще за сімома замками) істину про те, що наше щастя — це така ж проста, всім очевидна субстанція, як блакитні квіточки льону: бережи свій край, свою країну — Україну, даровану тобі Богом, бо тільки погани можуть терзати матір, аби з її кривавих шматків створювати собі окремішних, удільних матерів, які, мовляв, будуть їх за це ще й любити, — чи не тому я й Олю втратив?
А побіля тихоплинного Ужа, що вічно лине та й лине з пралісів древлянських, із Слов’янії-Русі в Україну-Русь, поважно і загадково ходять-бродять цибаті й носаті чорні чорногузи, чорногузи чорні, поринувши у вікову свою таємничість… Може, то й справді живі душі того народу нашого, який уже не з нами, бо під землею, але який колись породив нас і в світ білий нашої Батьківщини благословив?..
Ось уже вечоріє, вгору зненацька шугає жарке червоне огнище — горить Коструб над Ужем, а з ним і чиясь віра, надія, любов…
2003 р.
ХЛОПЧИК І ТРАМВАЙ
Епіграф, який одночасно
може бути й епілогом.
…Зібрався народ:
— Бідненький!
— Розбився?
— На смерть?
— Для чого?
…Та він уже був далеко,
І чути нічого не чув.
Як тільки-но о п’ятій тридцять ранку — точність, хоч годинник звіряй! — десь там, далеко внизу, в іншому, недосяжному для нього світі з’являвся перший трамвай і бадьоро-весело — «А ось і я… Трам-Трам… Привіт!..» — та лунко дзеленчав, хлопчик, заздалегідь проснувшись, вже з нетерпінням чекав його з’яви. Чекав незмінно, сповнений радощів зустрічі з іншим життям, що його уособлював собою дзвінкоголосий, дещо гуркітливий, але завжди такий осяйний трамвай, що вихоплювався наче з казки, званий ним Трам-Трам…
Але насправді то був звичайний міський трамвай, оскільки ж він ходив у Києві, то й звався київським — та й по тому.
Хлопчик вже знав (з енциклопедичного довідника «Київ», його якось купила на розкладці на Хрещатику мама), що трамваєм зветься міська наземна електрична залізниця (на відміну від метро, що хоч і є міською, але вже позавуличною електричною залізницею, що рухається в тунелях на глибині від 15 до 30 і глибше метрів — от хоч би раз проїхатися під землею!), засіб пасажирського міського транспорту; що до трамвайного господарства, крім рухомого складу — одного, двох і трьох вагонів, належить рейкова колія, тягові підстанції, повітряна контактна мережа, депо, виробничо-ремонтні майстерні, сигнальні пристрої, диспетчерська служба. А ще він знав, що трамвай приводиться в рух тяговими двигунами, що живляться постійним струмом напругою 600 В від тягових підстанцій через контактний провід, ще знав, що перший трамвай у Києві почав ходити у 1892 році на лінії Поділ-Хрещатик (у Європі — вперше поблизу Берліна — лише одинадцятьма роками раніше).