Страница 109 из 138
Як придивишся до нього пильніше (а придивлялися лише не лякливі) — кочовик кочовиком! З отих самих чорних степових людей, що колись, дай Бог пам’яті, за Дніпром на Лівобережжі кочували та на Русь своїми ордами, як ті змії тугарини та гориничі, налітали. Дозволяли вони тоді нашим пращурам-русам, порубіжжя Русі, бувало, й до тла плюндрували — слава Богу, пощезали, бо й нам би через них життя не було. Мабуть, ота примара, утопленик синій, що Оболонь переполохав, з їхнього кодла.
Але ж коли то було? Може й десять сотень літ тому — то де Він оце взявся, як їхній і слід на землі запав. Напевно, привидилось комусь щось, а в страху очі, самі знаєте які. От і пустили ясу.
Аж ні. Рибалки, які ночами на оболонських озерах тирлуються, підтвердили: не поговір то. І не плітки. Справді колобродить той кочовик з вуздечкою місячними ночами на Оболоні побіля озер. І так він риболовів наполохав, що вони вже й бояться не лише вночі, а й удень потикатися до водоймищ. Кажуть, іде він на рибальські багаття — «грітися» чи що? Хоча не йде, а чавкає, бо в сап’янцях його повно води. І сам він мокрий як хлющ, аж дзюрить з нього, наче він щойно з дна водяного вибрався. До вогню руки простягає, у полум’я маслаки свої суне, а вода з рукавів аж плющить і багаття тоді шипить і гасне.
І хоч він на вигляд буцімто, як людина, але тіла ніби й немає — щось таке навзамін у нього прозоре, наскрізь просвічується. Кисіль драглистий та й усе. Тож і через будь-яку перепону він проходить — хоч би йому що. І крізь дерево проходить.
Як загледять рибалки ту мару — ноги в руки і драла. А він за ними трюхикає-плюскотить і кричить:
— Де є… Ситомля де є? Сто-омля??!
Який (яка) Ситомля? Та тут про таку (чи таке) й не чули.
А він знай своє:
— Моя питай… де Ситомля-річка? Там кінь моя…
Ага, нарешті збагнули: якусь Ситомлю-річку шукає та почвара. А риболови за своє життя ніякої Ситомлі й не бачили. На Оболоні взагалі річок немає. Самі лише озера. Щоправда, оболонські озера найбільші серед київських озер. На Лівобережжі це — Радунка і Тельбин, а ще ж Видубецьке, Святище, в заплаві Сирця, далі Ердикське, Кирилівське, Синє, Конча-Озеро, Піщанці, Смолянці, Святе, Заспа, Долобське, Єрик, Душогубче, а ось в заплаві Дніпра на Оболоні — Біле, Василівське, Луківе, Улупка, Синякове, Кляшторне, Іорданське, Клебановське, Три Тоні, Вузьке, Воздвиженське, Довге, Чернече… Але річок немає на Оболоні, як і загадкової Ситомлі, яку шукає та примара. Чи мана. А мо й марево яке, фата моргана. Омана, одне слово.
Хтось із риболовів нібито в міліцію звертався, а там лише посміялися: пити, порадили, треба на рибалці поменше, тоді й утопленики не будуть привиджуватися.
Але згодом і мешканці крайніх будинків на Оболонському масиві почали скаржитись: серед ночі, кажуть, якийсь біс руків’ям нагайки у вікна стукає. Малахай на ньому вовчий з гострим верхом, а сам, як і всі утопленики, синій. А на вид справді як кочовик з минулих віків — косоокий, очі порожні і в роті ані тобі зуба! Чорне там, наче печерка яка. І справді мокрий, як хлющ. Аж тече з нього. І все доскіпується: де, мовляв, Ситомля? Там кінь моя…
Люди вже бояться на перших поверхах і квартирки відчиняти, навіть у двір, як стемніє, виходити, дітей не випускають…
Кажуть, бачили його, як він вулицею йшов і на машини не звертав уваги. Вони буцімто крізь нього проносяться, а йому хоч би й що! Про своє гундосить: де Ситомля, де моя кінь?
І стало втямки, що то не людина, хоч і в образі та подобі її, а — фантом. Чи — аура. Як по-старому — дух. А, може, й утопленик, але без душі й тіла… Тільки оболонка його. Довелося міліції вживати заходів. Та й від мешканців Оболонського масиву скарги посипались. Тоді міліція, зіславшись, що вона не має спеціалістів по різних там фантомах та примарах, до вчених звернулася, до спеціалістів з неопізнаних явищ та НЛО. А ті й підтвердили: не масовий то психоз чи галюцинації, а таки й справді раптом неопізнаний Оболонню колобродить — чорти б його забрали! Радили, щоправда, не боятися тої примари, але й обережності все ж не варто втрачати. Хтозна який коник може викинути та мара — закони їй не писані! А поки що вона якусь Ситомль шукає. Та ще свого коня. А що то за Ситомль — вони й не відають…
Але чого він ту загадкову річку не деінде шукає, а саме на Оболоні? А того, озвалися краєзнавці, що Ситомль і була колись не деінде, а — на Оболоні. Цікава, взагалі, історія. Тож зібрали всіх бажаючих в Палаці культури на Оболоні — лекцію про минуле їхнього масиву та про ту Ситомлю, що її раптом шукає, послухати. Набилося в Палац — по зав’язку. Краєзнавець — учений із відомим ім’ям (до речі, мешканець Оболонського житлового масиву) так почав свою розповідь:
— Чи знаєте ви, шановні мешканці Оболонського житлового масиву, що таке… Оболонь? Ні, не пиво чи мінвода з такою назвою, а — ширше, первісніше? Оболонь — це не тільки сьогоднішній житломасив Києва в правобережній заплаві Дніпра, це — давньослов’янська назва, що означає низинний берег ріки, що його заливає весняним паводком — оболонь, болонь… Або ще — оболоня, оболоння… Так ось наша оболонь згадується в літописах під роками 1096, 1151, 1161, 1174 — у зв’язку з нападами кочівників та княжими міжусобицями. Тут колись були красиві місця, заливні луки, озера. Ще Нечуй-Левицький писав: «Сонце ховалося за межигірський бір… а далі озерця на оболоні… І річка Почайна горіли наче розтоплене золото…» Взагалі, природа Києва незвичайна і вельми приваблива, вона має свої відмінності і розмаїття. А все це обумовлене тим, що Київ розташований на пограниччі двох географічних зон — лісостепової і Полісся, на берегах, як ви знаєте, Дніпра, при впадінні у нього найбільшої його лівої притоки Десни, правобережна частина міста, де склалося історичне ядро, розкинулась на Київському плато, що є північними відрогами Придніпровської височини і розчленоване системою глибоких ярів, балок, долин невеликих річок на окремі узвишшя — Старокиївська гора, Замкова гора, Батиєва гора, Печерська, Щекавиця, Хоревиця та інші. Не так давно на території міста було 50 великих ярів та балок, що відкривалися переважно в долину Дніпра і його правого притоку Либеді — Бабий яр, Смородинський, Кмитів, Протасів, Цимбалів та інші. Правда, частину їх засипали, спланували, а території використали під міську забудову чи озеленення. Перепади відносних висот в межах міста досягають 100–105 метрів, що теж є своєрідністю. У післявоєнні роки місто розрослося за рахунок освоєння лівого берега, його заплавної і борової терас, де виросли великі житлові масиви — Русанівка, Березняки, Лісовий, Лівобережний, Чернігівський та інші. Клімат Києва та його околиць помірний, відзначається відносно м’якою зимою і теплим літом.
Крім озер, у граді Кия багато річок та річечок, протоків, допливів, струмків. Загалом біля чотирьох десятків. А які річки! Перш за все — це найбільша правобережна притока Дніпра Либідь, знаменита літописна Либідь, що бере початок біля станції Київ-Вокзальний, а впадає в Дніпро біля Корчуватого, що розчленоване глибокими ярами, у яких жебонять струмки — Буслівський, Лукрець, Живець. Головні притоки: Буслівка, Відрадна, Шулявка, Кадетський Гай, Панківська, Клов, Звіринець, Протасів Яр, Хрещатик, Скоморох. А ще ж знаменита Почайна і її притоки — Бабин Яр, Притика, Кудрявець, а ще струмки Дніпра — Водиця, Жуківка, Коник, Хрещатицький струмок. А ще Глибочиця, річка Борщагівка, Голосіївський струмок, Десенка, Западинський струмок, Козача протока, струмок Киянка, протока Козинка, Сирець і його притоки Курячий Брід, Наводницький струмок, Нивки, Відрадний струмок, Половиця, Реп’яхів Яр, струмок Старик, струмок Турець, Чорторий, струмок Юрківця, річка Мушинка. Жаль, що переважна більшість їх або загнана в колектори, як Либідь, або зниклі і на місці їхніх русел — вулиці чи масиви, як на місці Почайни виникла Почайницька вулиця…
У залі почулися нетерплячі вигуки:
— Та коли ви вже нарешті скажете про мару на Оболоні? Чому вона у нас бродить-колобродить? Яку Ситомлю шукає на Оболоні?