Страница 107 из 138
А ще загледів у нього на грудях круглий жетон, з якого мені підморгував знайомий птах з родини качачих — крилатий гоголь.
— На жаль, я не знаю, чи ми ще коли-небудь зустрінемось, пане Магістре.
— Йой! — весело вигукнув він. — А чому б і ні? Тим більше, земля, як відомо, кругла.
— А чому б і справді нам не зустрітися, — охоче погодився я. — Тим паче, земля й справді кругла.
— Мало не забув, — озвався Магістр, як я знову було намірився йти аби де-небудь дізнатися, а в якому ж я перебував місті і в якому світі. — Запрошуємо вас на наступну таємну Асамблею нашого фан-клубу «Микола Гоголь», на якій ми займемося темою… Ну, скажімо, анексії: як та чому сусіди колись анексували в Україні Миколу Гоголя аби з нього почалася їхня література. Точніше, проза. І вона почалася. Пригадуєте, знамените зізнання Федора Михайловича про те, що «всі ми — російські письменник, — вийшли з гоголівської шинелі». Себто всі наступні твори російських письменників XIX і XX століть. Про це на черговій нашій Асамблеї Федір Михайлович…
— Достоєвський?
— Атож. Він, Достоєвський, даватиме цілком добровільно свої зізнання…
— Але владі може стати відомим таке засідання вашої Асамблеї і воно їй, будьте певні, не сподобається.
— Ов-ва! Це її справа. Тим більше всім нині подобається хіба що долар! А в нас на все своя думка і ніхто нас не примусить когось любити так, як нам буде наказано. А на Асамблеї мова йтиме й про інше… Про що саме? Ну, наприклад, про те, що малороси не могли пробачити Гоголю… гм-гм… скажемо так, відступництва, а великороси дорікали йому… Та й нині йому дорікають…
— О-о!.. Чого ж ще великоросам дорікати Миколі Васильовичу?
— Бачите, краща, поетичніша частина його душі навічно зосталася там, на чарівному «хуторі біля Диканьки», а в Росії він побачив лише Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових… Га? — здається, Магістр запитував не так мене чи когось іншого, як себе. — Уявіть… Маленький, непомітний і незначний хахол, власне, хохлик, прибувши до імперської столиці, став там тим, ким і мав стати: чиновником департаменту «підлощів і дурниць» («Шинель»), перодряпом без імені, без зв’язків, без засобів до існування (першу зиму в холодному Петербурзі пробігав в осінній шинельчині) і, здавалося б без жодних перспектив на майбутнє. Якого в нього і не було. І раптом…
— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.
— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова «спалив миколаївську Русь». Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?
— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.
— А детальніше про це сам Гоголь скаже у «Вибраних місцях з листування з друзями»: «Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників». Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого «зізнання». Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?
— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок «Чи жив Гоголь після смерті?» Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.
— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на «пожарищі миколаївської Русі»): «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: «Ти переміг, страшенний хохол!» Той хохол, який побачив руську душеньку з її «пекельним вмістом»… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що «Росія — художня нація». І додасть всього лише одне слово: «З анекдотом». Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!
І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.
І — сміється.
Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.
ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.
А все інше… Все інше й справді просто анекдот.
… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.
Хотілося чогось… такого-розтакого.
За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.
Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?
Та ось на вулиці з’явилася легковичка. Вона, здається, стояла під явором, а як я вийшов, вона теж рушила. Я підняв руку, радуючись, що так швидко здибав «тачку», іномарка охоче зупинилася біля мене.
Водій у сірому капелюсі й у такого ж кольору плащі, дотягнувшись рукою до передніх дверець, відчинив їх. «О, які ввічливі водії в цьому місті», — подумав я, — і сів на переднє сидіння. Дверці зачинилися автоматично і це мене трохи аж насторожило. Але виду я не подав.
— Шеф, мені треба терміново потрапити у ваш аеропорт, з якого я маю вилетіти у своє місто.
— Нема проблем, пане-добродію!
Щось мені в його голосі видалося знайомим. Я озирнувся на заднє сидіння (там почулося якесь підозріле шамотіння) і побачив ще двох добродіїв… Теж ніби знайомих. Всі троє були у сірих капелюхах і в такого ж кольору плащах, схожих на немодні нині і вже забуті макінтоші.
Ба, ба!… Старі знайомі! Та це ж та трійця, що хотіла мене арештувати в зальці, де транслювалося засідання Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь» і яка вилетіла звідти, остерігаючись смертоносного погляду Вія. Оце так влип.
Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.
«Мда-а» — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.
Що з того, що я смикнувся на сидінні.