Страница 101 из 138
— А ви над ким хочете посміятися, Товстоногов? Над нами, га? Над сучасним Романовим, керманичем сучасної історії? Гоголь мав на увазі того, коронованого. А ви забагли кинути тінь на сьогоднішнього Романова, вірного сина ленінської партії? А заодно і на партію, яку він уособлює??. Ні, цей фокус вам, Товстоногов, не вдасться! Не на тих напали!
Фокус Товстоногову й справді не вдався.
І все ж однофамільство з самодержцем російським тодішнього ленінградського божка — хоч всього лише партійного і тимчасового, — все ж таки тішило. Він до місця і просто так, в пориві самовеличі любив повторювати про себе анекдот, що тоді вигулькнув у Ленінграді. Поїхав один ленінградець за кордон, а його й питають колишні петербуржці, які після жовтня сімна-дцятого емігрували з Росії: «Ну, як там Санкт-Петербур?» — «Немає, — одказує той, — Санкт-Петербурга, а є тепер Ленінград…» — «Ай-ай, — засмутилися колишні петербуржці. — То вже, мабуть, і Романова немає?» — «Чому ж немає? Романов є. При владі» — «О, слава Богу, значить в Росії нічого не змінилося, а ми зопалу в сімнадцятому емігрували за кордон…»
Переказуючи про себе анекдот, новітній Романов спершу сміявся, а тоді зненацька, як сміх необачно підхоплювали слухачі, з усього розгону опускав важкого кулака на стіл.
— Вони про нас… анекдотом, а ми, — казав Романов. — Ми їм… Інтернаціонал!..
Ось такого, «новітнього монарха» й боялися. Він і справді був «ничем», а став «всем» і що хотів, те й чинив на підвладній йому території. З цим і не могли змиритися шанувальники Гоголя. (Як, між іншим, сам Романов не зміг змиритися з тим, що Товстоногов — у славі й фаворі — привіз з Німеччини шикарний автомобіль марки «мерседес» і роз’їжджав ним у Ленінграді: «Та хто він такий, щоб… у «мерседесі»?.. Якийсь там… режисеришка!..»). І заспокоївся лише тоді, як Товстоногов негадано помре за кермом все того ж «мерса». Щоб знав, як шикувати! Але знову заздритиме вже мертвому режисерові — як Великому драматичному театрові буде присвоєно ім’я Товстоногова. «Та хто він… такий?..» Але вже тоді зоря самого Романова стрімко піде за обрій).
Так ось у зв’язку із забороною Товстоногову поставити «Ревізора» у своєму трактуванні і засвітився фан-клуб «Микола Гоголь», який до того, діючи тишком-нишком, старався себе не афішувати і взагалі не заявляти про своє існування. Клуб зненацька виступив із заявою, у якій різко засудив Романова за самодурство й самоуправство, за цензуру над Гоголем. «Один Романов, Микола Павлович, він же Микола і, самодержець всеросійський у 1836 році не зважився заборонити постанову «Ревізора» в Александринському театрі, а після вистави з гідністю сказав: «Що ж, дісталося всім. А мені — особливо», а ось теперішній Романов, Григорій Васильович, перший секретар обкому КПРС зробив це не задумуючись. Невже у нього більше влади, аніж в імператора всеросійського, а в Гоголя сьогодні, за народної влади, менше прав?..»
Содом і Гоморра!
Виверження вулкану!
Останній день Помпеїв!
Що тоді зчинилося, як радянському Романову поклали на стіл гектографічну листівку якогось там фан-клубу «Микола Гоголь»!
Каральний Ленінград було піднято на ноги як по сигналу бойової тривоги.
— Хто це т-такі… т-туди й перет-туди?!! — зриваючи голос, кричав Романов. — Шанувальники… ать-переать Гоголя! Знайти! Хоч і під землею! Хоч і на дні Неви чи Фінської затоки! Чи й Балтійського моря! Це підпільна банда! Антирадянська групівщина! Діє у вас під носом, а ви… До нігтя їх! Як вошу до нігтя!!!
Нишпорки кинулись по всіх напрямах! Над членами фан-клубу нависла реальна загроза стати постояльцями ленінградських «Крестов» з перспективою — це в кращому разі — опинитися в Магадані на вічній мерзлоті, що їх не дуже, звісно, приваблювала.
На останній, наспіх проведеній Асамблеї фан-клубівці спершу було вирішили самоліквідуватися і залягти на дно та перечекати лихо, але досить швидко їхнє самолюбство взяло гору: щоб вони гнулися перед якимось фальшивим Романовим? Собака лає, караван іде!
І караван пішов. Власне, побіг. Вирішили в спішно-пожежному плані евакуюватися з міста на Неві. Точніше — тікати. Ще точніше, перенести куди-небудь свій осідок з Ленінграда. Хоча куди можна було втекти на території СРСР, оголошеного однією суцільною зоною, щоправда, соціалізму? Але хрін від редьки не солодший. Руки романових у тій зоні діставали до будь-яких закутків.
Для нового осідку вибрали Україну.
По-перше, це батьківщина їхнього кумира, по-друге, вони самі — переважна їхня більшість були родом з України, теплої, сонячної (дехто навіть ще з Малоросії перебрався — по лінії предків), а по-третє, і це було чи не вирішальним — так ближче до київських відьом.
Відьми, звісно, були й ближче (та й де їх немає?), але всі вони не рівня київським, бо таких лихих чарівниць, як у Києві більше немає ніде. Та й Лиса гора — головне пристановище українських (як ще раніше малоросійських) відьом теж у Києві, тож і вирішено було перечекати грозу в Києві, у підпіллі… Правда, і в Україні були такі ж Романови — з одного, московського гнізда «птенцы»! І в Україні поети, рятуючись, змушені були писати на кшталт того, що видав на-гора Максим Рильський (недарма вже один раз сидів, переляк залишився чи ненавічно):
Тож зважаючи на такі перелякані поетичні перли, доводилося і в Україні пірнати в підпілля і там залягати на дно.
Ще під час тієї шури-бури, що зчинилася в колисці революції, як називали за ідеологічними канонами Ленінград, навколо постанови Товстоноговим «Ревізора», буцімто бачили на березі Неви Миколу Васильовича, безсмертного сорочинця. А втім, може, то був і зовсім не Гоголь, а лише зовні схожий на нього чоловік, але ті, хто його бачив, божилися і заприсягалися, що то був саме автор «Ревізора». Буцімто гнівно блукав він Невським проспектом у чорному крислатому капелюсі й сірім плащі і вітер з берегів Неви тріпотів його пелериною, а той носань, якщо тільки то був Гоголь, бурмотів насмішкувато й зло: «Над чим сміємося? Та над вами, Романови, над вами! І над сномом ваших слуг та прислужників!»
Якщо для решти мешканців міста над Невою з’ява на Невському прошпекті особи зовні схожої на Гоголя була всього лише нерозгаданою загадкою (ну, може, фантомом, такою собі моделлю людського тіла, примарою, привидом, зрештою, в існування якого мало хто вірив), то для фан-клубівців цього було досить аби переконатися у власній версії, Гоголь таки живий! Тоді підпільники й поставили для себе крапку в питанні (власне, чутках): чи справді Гоголя поховано живцем (в стані летаргічного сну), а чи то поголос? Відповідь була однозначною: ні, не поховали живим, якщо він живий.
— Йой! — вдався Магістр до свого улюбленого вигуку. — Наше припущення обростає плоттю реальних фактів — Гоголя не могли поховати! Та і як його можна поховати, як він ніколи й не помирав?!. Він — невмирущий і всюди у світі білому сущий! Він не підвладний Дамі з косою, він всюди з живими! Був, є і буде!
— Цілком і повністю погоджуюся з високошанованим паном Магістром, — озвався один з тих поважних добродіїв, котрі мов статуї, але у фраках і котелках здіймалися за столом, на який кожен поклав поперед себе руки в білих рукавицях, загалом справляючи враження манекенів. — Мені приємно розповісти членам нашої поважної Асамблеї, що Миколу Васильовича бачили якось і в Києві.