Бікіні

Анрі теж встав із ліжка, простягнув руку й дістав із торби пістолет, схожий на 9-міліметровий «Рюгер» із глушником на стволі.

А потім пішов слідком за жінкою і випав із кадру.

Почулася приглушена розмова, а потім характерне «пуф-ф-ф», «пуф-ф-ф». Так стріляє через глушник пістолет. Поріг ванної на мить перетнула тінь, і почувся глухий звук важкого падіння. Пролунали ще два постріли, а потім зашуміла вода.

Окрім порожнього ліжка, це було все, що я почув та побачив наостанок. Екран згас.

Тремтячими руками я знову увімкнув відео. Цього разу я уважно придивлявся до найменших деталей, намагаючись вирахувати, де був Анрі, коли вбив цю жінку. А те, що він її вбив, не викликало в мене жодного сумніву.

І під час третього перегляду я таки угледів те, чого не помітив спочатку. Коли Анрі увімкнув телевізор, я зупинив зображення, збільшив картинку й прочитав рекламу з назвою готелю.

Телевізор був знятий під гострим кутом, і мені було до біса важко розібрати літери, але я таки примудрився їх записати, після чого зайшов в Інтернет, щоб подивитися, чи існує таке місце.

Виявилося, що існує.

Я дізнався, що «Шато де Мірамбо» — це у Франції, у виноробній місцевості поблизу Бордо. Цей готель було збудовано на підвалинах середньовічної фортеці, заснованої ще в XI сторіччі. Фортецю реконструювали на початку XIX століття й перетворили на престижний та дорогий будинок відпочинку. На веб-сайті готелю виднілися соняшникові поля, виноградники й сам палац — вишукана, майже казкова споруда з кам'яними склепіннями, башточками над внутрішнім подвір'ям та садом у класичному стилі.

Я знову понишпорив в Інтернеті й знайшов рахунки футбольних матчів та завершальні показники фондових бірж, які я бачив на екрані телевізора в номері Анрі.

Виявилося, що те відео було знято в п'ятницю, того ж вечора, коли Аманда принесла додому диких курчат і коли я дізнався про смерть Сари та Венді.

Я помацав датчик, приліплений до моїх ребер, і відчув, як калатає серце. Тепер мені все стало ясно.

Два дні тому Анрі був у Франції, приблизно за п'ять годин їзди від Парижа. Наступного тижня починався вересень. Анрі якось сказав мені, що у вересні він завжди їздив до Парижа.

Тепер я досить добре уявляв собі, де він міг бути зараз.

Розділ 99

Я з ляскотом закрив кришку свого комп'ютера, наче це могло так само закрити ті жахливі картини, які залишив Анрі в моїй уяві.

А потім зателефонував Аманді і все швидко пояснив, кидаючи речі у свою валізу.

— Анрі прислав мені відео, — сказав я. — Схоже, він убив Джину Працці. Можливо, він робить зачистку. Позбувається людей, які знають, хто він і чим займається. Тому, Менді, виникає запитання: коли книгу буде закінчено, що він зробить із нами?

І я поділився з нею своїм планом. Менді заперечувала, але останнє слово залишилося за мною.

— Я не можу сидіти тут просто так. Я маю щось робити.

Я викликав таксі, а коли ми поїхали, я віддер стрічку з грудної клітки і засунув датчик стеження під заднє сидіння.

Розділ 100

Я встиг узяти квитки на безпересадковий рейс до Парижа. Місця були посеред салону, поруч із вікном. Як тільки я опустив спинку крісла, мої очі міцно заплющилися. Я пропустив кіно, готову їжу та дешеве шампанське, зате поспав аж дев'ять годин і прокинувся лише тоді, коли літак пішов на посадку.

Моя торба ковзнула до мене багажним жолобом так, наче страшенно за мною скучила, і за двадцять хвилин після посадки я вже їхав на задньому сидінні таксі.

Звернувшись до водія своєю ламаною французькою, я пояснив, куди мене відвезти: до готелю «Сінґ Верт», що французькою означало «Зелена мавпа». Я вже там бував раніше, тому знав, що то — двох-із-половиною-зірковий заклад, популярний серед журналістів, що довго працювали в Місті Вогнів.

Увійшовши крізь вестибюльні двері, де не було швейцара, я проминув вхід до бару під назвою «Жак-Амерікен» й опинився в темному внутрішньому вестибюлі з потертими зеленими кушетками, стосами газет всіма мовами світу та великою вицвілою аквареллю з африканськими зеленими мавпами, що висіла за реєстраційним столом.

«Жорж» — було написано на причіпній бирці консьєржа. То був кволий п'ятдесятирічний тип, явно невдоволений тим, що через мене йому довелося перервати телефонну розмову. Після того як Жорж зняв гроші з моєї кредитної картки й замкнув мій паспорт у сейфі, я піднявся сходами на третій поверх і знайшов свій номер у кінці коридору з потертою килимовою доріжкою. Номер розташовувався в тильній частині готелю.

Кімната була прикрашена столистими трояндами та дощенту напхана столітніми меблями, що тягнулися по всьому периметру. Але ліжко було заслане свіжими простирадлами, на столику стояв телевізор, а поруч знаходилося гніздо для підключення до швидкісного Інтернету.

Я кинув свою торбу на стьобану ковдру і взяв телефонний довідник. У Парижі я пробув уже годину і, перш ніж щось робити, я мав роздобути пістолет.

Розділ 101

У французів ставлення до пістолетів дуже серйозне. Дозволи на них видаються обмеженому колу осіб: поліцейським, військовим та нечисленним співробітникам служби безпеки. І вони мусять тягати їх із собою в кобурах, та ще й так, щоб їх усім було видно.

Однак у Парижі, як і у всякому великому місті, ви можете роздобути пістолет, якщо це вам вкрай необхідно. Цілий день я вештався в Золотій Краплині — місцині навколо Базиліки Сакре-Кьор, де зазвичай збиралися наркоділки.

І врешті-решт за двісті євро придбав старий тупоносий револьвер 38-го калібру — дамський пістолет із дводюймовим стволом та барабаном на шість набоїв.

Коли я повернувся до «Зеленої мавпи», Жорж зняв мені ключ із гачка на дошці й кивнув підборіддям на якусь маленьку купку на одному з диванів.

— У вас гість.

Я далеко не відразу збагнув, що перед собою бачу. Второпавши нарешті, що то жінка, я підійшов до неї, посіпав за плече й погукав.

То була Аманда. Вона розплющила очі й потягнулася, поки я вмощувався поруч із нею. Оповивши руками мою шию, вона поцілувала мене, але в мене якось не виникло бажання поцілувати її у відповідь. Бо вона мусила зараз бути вдома, у Лос-Анджелесі, щоб не наражатися на небезпеку.

— Ти ба! Хоча б придурився, що радий мене бачити! Ясна річ, Париж — для коханців, — сказала Аманда й обережно посміхнулася.

— Менді, що ти собі думаєш, скажи заради Бога?

— Знаю, це дещо необачно з мого боку, але ось послухай. Я маю дещо тобі сказати, Бене. Бо це може вплинути на геть усе.

— Говори по суті, Менді. Що ти маєш на увазі?

— Я хотіла б поговорити тет-а-тет.

— І через це взяла й прилетіла сюди? Ідеться про Анрі?

— Ні…

— Тоді вибач, Менді. Тобі доведеться повернутися додому. І не заперечуй мені. Ти — слабка ланка, невже не розумієш?

— Дякую на добрім слові.

Й Аманда надула губи. Це траплялося нечасто, але я знав, що чим далі я на неї наїжджатиму, тим упертішою вона ставатиме. Вона тупнула ногою, і я відчув, що запахло смаленим.

— Ти вже поїв? — спитала вона мене.

— Я не голодний.

— Зате я голодна. Ми — у Парижі, а я, до речі, спеціалізуюся на французькій кухні.

— Ми тут не у відпустці, — заперечив я.

Але з годину ми з Менді вже сиділи у надвірному кафе на вулиці Ру де Пірамід. Був теплий вечір. Сутінки вже здолали сонячне світло, але нам було добре видно Святу Жанну на коні в тому місці, де наша бокова вулиця перетиналася з вулицею Ру де Ріволі.

Настрій Менді радикально помінявся на піднесено-оптимістичний. Принаймні, мені так здалося. Вона замовляла французькою, уминала страву за стравою, описуючи й оцінюючи салати, паштети та морепродукти.

Я ж задовольнився крекерами із сиром і чашкою міцної кави. Мій розум напружено працював над тим, що я надумав зробити, і я фізично відчував, як блискавично спливає дорогоцінний час.