Бікіні

Плівка засичала — повідомлення скінчилося.

Цей вилупок зателефонував Аманді. Іще одна погроза.

За дверима причепа пустеля смажилася в липневому пеклі, тому мені довелося вирушити в піший похід лише після того, як сіло сонце. А поки я чекав, Анрі, напевне, замітав сліди, вкотре міняв личину й безперешкодно сідав на борт літака.

Відчуття безпеки остаточно мене покинуло. Я зрозумів, що воно не повернеться доти, доки «Анрі Бенуа» не помре або опиниться за ґратами. Я твердо вирішив повернути своє життя в нормальне русло й заради цього був готовий на все.

Навіть якщо мені доведеться прикінчити Анрі власноруч.

Частина четверта

Полювання на великого хижака

Розділ 89

У перший же день після мого пустельного усамітнення мені зателефонував Леонард Загамі і став підганяти: він хотів опублікувати книгу швидко, щоб падкі на сенсацію репортери розтрубили про сповідь Анрі ще до того, як будуть розкриті вбивства на Мауї.

Я зателефонував Аронштайну, випросив у нього відпустку й перетворив свою житлову кімнату на бункер. І не тому, що на мене наїжджав Загамі. А тому, що я увесь час відчував присутність Анрі. Він був наче удав, що стискав мою грудну клітку й зазирав через плече, придивляючись, що я друкую. Я хотів лише одного: написати його моторошну й огидну історію, а потім зробити так, щоб цей убивця назавжди зник із мого життя.

Після повернення я працював із шостої ранку до пізнього вечора; процес перенесення записаних плівок на папір виявився дуже повчальним.

Слухаючи голос Анрі за замкненими дверима, я почув ті зміни його інтонації, паузи та коментарі собі під ніс, на які не звернув уваги, коли сидів поруч із його скоцюрбленою фігурою й гадав, вдасться мені вибратися живим із парку «Джошуа трі» чи не вдасться.

Ніколи не працював я так інтенсивно й невпинно, але після двох тижнів майже безперервного сидіння за комп'ютером тільки й спромігся, що закінчити передрук із касет та скласти загальний план книги.

Бракувало однієї важливої складової: зачіпки для передмови, запитання, яке рухатиме розповідь до кінця, запитання, на яке Анрі не дав відповіді: Навіщо йому ця книга7.

Читачеві, напевне, захочеться про це дізнатися, сам же я не міг придумати пояснення. Анрі мав своєрідний розумовий вивих, і це, зокрема, відображалося в його вмінні ухилятися від небезпеки. Він уникав смерті з вправністю автомобіліста в щільному транспортному потоці. У цьому відношенні він був кмітливий, навіть геніальний, тож навіщо йому писати відверте зізнання, де слова, сказані ним самим, можуть спричинитися до його затримання та засудження? Може, заради грошей? Заради визнання? Невже його самозакоханість була такою всепоглинаючою, що він сам собі влаштував пастку?

Це було в п'ятницю, приблизно о шостій вечора. Я вкладав уже передруковані касети в коробок із-під черевиків, коли раптом моя рука зупинилася на завершальній касеті, де Анрі давав мені вказівки, як вибратися з парку «Джошуа трі».

Після того я більше не вмикав її, бо вона, на мою думку, не мала безпосереднього стосунку до моєї роботи, але перш ніж покласти її до коробки, я вставив касету номер 31 в магнітофон і перекрутив на початок.

І відразу ж здогадався, що для свого повідомлення Анрі не став використовувати нову касету, а зробив свій запис на тій, що вже стояла в магнітофоні.

З динаміка почувся мій голос — заморений та сонний:

— Мені важливо знати, Анрі…

Потім настала тиша. Вочевидь, я забув, про що хотів його спитати. Невдовзі почувся голос Анрі:

— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?

— Навіщо тобі ця книга?

Тоді моя голова впала на столик, і я чув голос Анрі наче крізь туман.

Тепер же я почув сказане чисто й гучно:

— Гарне запитання, Бене. Якщо ти наполовину письменник, яким ти зараз є, і якщо ти наполовину коп, яким колись був, то ти здогадаєшся, навіщо мені ця книга. Гадаю, ти чимало здивуєшся.

Я — здивуюся? Що це, в біса, має означати?

Розділ 90

У дверях повернувся ключ, засуви клацнули й відчинилися. Я аж сіпнувся від несподіванки й крутнувся в кріслі. Невже Анрі? Але то була всього-на-всього Аманда. Вона переступила через поріг, тримаючи в обіймах здоровенний пакунок із бакалійними товарами. Я підскочив до неї, схопив пакунок і поцілував мою кохану. А вона сказала:

— Мені вдалося купити двох останніх корнуольських курчат. Уявляєш? Ага, ось іще — поглянь. Дикий рис та зелена квасоля…

— А ти сама — просто персик, ти це знаєш? — спитав я.

— Новини бачив?

— Ні. А які?

— Про отих двох дівчат, знайдених на Барбадосі. Одну з них задушили. Другій — відтяли голову.

— Які двоє дівчат?

Я вже тиждень не вмикав ТБ. І жодного поняття не мав, про що каже Аманда.

— Про це розповідали на всіх телеканалах, не кажучи вже про Інтернет. Тобі терміново треба провітритися, Бене.

Я пішов за нею на кухню, поставив харчі на стіл й увімкнув телевізор, що стояв на поличці. І натиснув канал MS-NBC, на якому Ден Абрамс вів розмову з колишнім криміналістом ФБР Джоном Манці.

Цей Джон Манці мав похмурий вигляд. Він пояснював: — Вбивства називаються «серійними», якщо їх було три або чотири, з перервами на емоційне відновлення. Убивця залишив інструмент убивства в готельній кімнаті поруч із обезголовленим тілом Сари Руссо. Венді Емерсон знайшли в багажнику авто, зв'язану й задушену. Ці злочини дуже нагадують гавайські, скоєні місяць тому. Незважаючи на велику відстань між місцями убивств, мені здається, що їх можна пов'язати в один ланцюжок. Готовий побитися об заклад.

Поки Манці пояснював, у другій половині екрана з'явилися фотографії двох молодих жінок. Руссо на вигляд було під двадцять. Емерсон — за двадцять. Обидві дівчини мали широкі очікувально-привабливі посмішки, й Анрі їх убив. Я в цьому не сумнівався. І теж готовий був побитися об заклад.

Протиснувшись боком повз мене, Аманда поклала курчат у духовку, загримотіла каструлями й стала мити овочі. Я додав звуку.

Манці продовжував:

— Ще рано говорити, чи залишив убивця свою ДНК, але відсутність мотиву й те, що на місці злочину було залишено знаряддя, малюють нам образ дуже досвідченого вбивці. Він почав не на Барбадосі, Дене. Питання стоїть ось як: скільки людей він убив, за який час та в скількох місцях?

Коли почалася реклама, я сказав Менді:

— Я днями слухав, як Анрі розповідав про себе. І можу сказати напевне: він не відчуває ані найменшого розкаяння. Він щасливий собою і своїм ремеслом. Він перебуває в екстазі.

Я розповів Менді про повідомлення, що його залишив Анрі, у якому він висловлює сподівання, що я здогадаюся, навіщо йому книга.

— Він кидає мені виклик — як письменнику і як поліцейському. Слухай, а може, він хоче, щоб його спіймали? Як ти гадаєш, це — імовірна версія?

Менді добре трималася увесь цей час, але зараз, коли вона міцно вхопила мою руку й втупилася в мене широко розкритими очима, я побачив, яка налякана вона насправді була.

— Нічого я не гадаю й нічого не знаю, Бенджі. Ні чому він це робить, ні чого він хоче, ні навіть із якого дива він обрав саме тебе для написання цієї книги. Усе, що я знаю, це що він — схиблений психопат. Який до того ж знає, де ми живемо.

Розділ 91

Я прокинувся в ліжку; серце моє калатало, як кувалда, а футболка була геть мокра від поту.

Мені наснилося, що Анрі повіз мене на прогулянку до Барбадосу, на місце своїх останніх убивств, і, відрізаючи голову Сарі Руссо, невимушено зі мною розмовляв. А потім підняв відокремлену голову за волосся й пояснив:

— Бачиш — ось що мені подобається: оцей скороминущий момент між життям та смертю.

А потім, уві сні, Capa чомусь перетворилася на Аманду. Менді, чия кров струменіла по руці Анрі, поглянула на мене і сказала: