Бікіні

Був сонячний суботній день середини липня. Виїхавши на автостраду, я додав газу, час від часу позираючи в дзеркало заднього виду — чи немає часом за мною хвоста, але так нічого й не помітив. Зупинившись на заправці, я підкріпився бутербродом і кавою, а потім рушив далі.

Через п'ятдесят миль і годиною пізніше задзвонив мій мобільний.

— З'їжджай на один-одинадцять до Палм-Спрінгс, — скомандував Анрі.

Я намотав іще двадцять миль на спідометр, перш ніж побачив поворот на автошлях 111. Звернувши, я їхав цим шосе, аж поки воно плавно не перейшло в під'їзну дорогу Палм-Біч Драйв.

Знову озвався телефон, і знову я отримав вказівки від мого «компаньйона».

— Коли дістанешся центру міста, повертай праворуч на Таквіц-каньйон, а потім — ліворуч на Белардо. І не вимикай телефон.

Я зробив, як було сказано, відчуваючи, що під'їжджаю до місця нашої зустрічі, і тут Анрі сказав:

— Тепер ти сам бачиш, куди тобі треба — «Брістоль готель». Значить, ми зустрінемося в публічному закладі.

От і добре. Я відчув полегшення. А за мить — навіть піднесення.

Зупинивши авто біля готелю, я здав ключі швейцару на вході до цього старого люксусового будинку відпочинку, знаменитого своїми першокласними послугами.

— Рушай до ресторану, що біля басейну, — мовив Анрі мені у вухо. — Там замовлено столик на моє ім'я — Анрі Бенуа. Сподіваюся, ти вже зголоднів, Бене.

Оце вже справжня новина.

Він сказав мені своє прізвище. Не знаю — справжнє чи вигадане, але це вразило мене як своєрідний прояв довіри.

Я пройшов через вестибюль до ресторану, думаючи: «Так, цього разу зустріч має обійтися без ексцесів».

Відкоркуйте шампанське.

Розділ 74

Ресторан «Троянда пустелі» був розташований під довгим блакитним навісом біля плавального басейну. Білі кам'яні плити внутрішнього подвір'я віддзеркалювали сонячне світло, і я прикрив долонею очі, захищаючись від сліпучого сяйва. Я сказав метру, що маю обідати з Анрі Бенуа, і той відповів:

— Ви прибули першим.

Мене провели до столика з прекрасним видом на басейн, готель та стежину, яка огинала його й вела до автостоянки. Я сів спиною до стіни й поставив праворуч свій портативний комп'ютер.

До столика підійшов офіціант і спитався, що я питиму, запропонувавши мені, серед іншого, фірмовий напій — коктейль із гранатового сиропу та фруктового соку. Я замовив пляшку «Сан Пелегріно» і, коли її принесли, пропустив аж цілу склянку, а потім знову наповнив її і став чекати, коли з'явиться Анрі.

Поглянувши на годинник, я побачив, що просидів лише десять хвилин. А мені здалося, що принаймні вдвічі довше. Озирнувшись, я зателефонував Аманді і сказав, де я. А потім через телефон пошукав в Інтернеті згадки про Анрі Бенуа.

І не знайшов жодної.

Зателефонувавши до Нью-Йорка Леонарду Загамі, я сказав, що чекаю на Анрі. Зв'язок був паршивий, і я витратив щонайменше хвилину, щоб розповісти Лену про свою поїздку до прекрасного готелю в пустелі і про свій настрій.

— Я починаю відчувати щось на кшталт творчого захвату, — сказав я. — Сподіваюся, що він підпише контракт.

— Остерігайся, — попередив мене Загамі. — Прислухайся до своєї інтуїції. Мені дивно, що він спізнюється.

— А мені не дивно, хоча це мені теж не подобається.

Я відлучився до туалету, а потім із трепетом повернувся до столика. Я побоювався, що, поки мене не було, Анрі вже встиг приїхати і тепер сидить напроти мого порожнього стільця.

«Може, він знову в когось перевдягнувся? Утнув іще одну метаморфозу», — подумав я. Але його стілець і досі був порожній.

До мене підійшов офіціант і повідомив, що містер Бенуа зателефонував і попередив, що затримується і що можна починати без нього.

Тому я замовив обід, зупинивши вибір на супові з тосканських бобів та капусти. Покуштувавши макарони «пенне», я став їсти, не завдаючи собі клопоту смакувати тонкощі чудових страв. Коли я замовляв каву-еспресо, задзвонив мій стільниковий телефон.

Якусь мить я дивився на нього, а потім відповів, долаючи нервозність:

— Гокінс слухає…

— Ти готовий, Бене? Тобі доведеться проїхати ще трохи.

Розділ 75

Місто Коачелла, що в Каліфорнії, розташоване за двадцять вісім миль на схід від Палм-Спрінгс і має приблизно сорок тисяч населення. Кожного року на пару днів у квітні ця кількість різко зростає завдяки щорічному музичному фестивалю. Щось типу міні-Вудстока, але без багнюки.

Коли концерт закінчується, Коачелла знову стає пласким провінційним містечком серед пустелі, притулком для молодих латиноамериканських родин, мігруючих робітників та водіїв-дальнобійників, що зупиняються там перепочити.

Анрі сказав, щоб я шукав готель «Лакшері-інн», і знайти його було легко. Він поодиноко бовванів на довгому відрізку автостради і являв собою класичний підковоподібний мотель із басейном.

Я під'їхав із тильного боку, як і було сказано, щоб знайти кімнату номер 229.

На автостоянці було два авто. Одне з них — чорний орендований «мерседес» останньої моделі. «Напевне, саме на ньому приїхав сюди Анрі», — подумав я. Іншим авто був синій пікап «форд» із причепленим до нього пошарпаним житловим трейлером близько двадцяти п'яти футів завдовжки.

Вимкнувши двигун, я взяв валізку з документами й відчинив дверцята.

Наді мною на балконі з'явився чоловік. То був Анрі, і він мав такий самий вигляд, як і під час нашої останньої зустрічі. Йото каштанове волосся було зачесане назад, він був чисто виголений і без сонцезахисних окулярів. Коротше кажучи, такий собі симпатичний «містер Картоплина» — пластмасова дитяча іграшка, чию зовнішність можна було міняти за допомогою набору різноманітних очей, вух, вусів та бейсболок.

— Бене, ти б залишив свій дипломат в авто, — сказав він.

— Але ж там контракт…

— Я сам принесу твою валізку. А зараз вибирайся з авто і залиш, будь ласка, свій мобільний на водійському сидінні. Ось так. Добре.

Одна частина моєї свідомості волала: «Вшивайся звідси! Дави на газ і паняй!» Але їй заперечував внутрішній голос, який наполягав, що коли я зараз вшиюся, то це нічого не дасть. Усе одно Анрі буде десь поруч. І зможе вбити мене та Аманду будь-якої миті — лише за те, що я не послухався його.

Я прибрав руку з валізки й залишив її в авто разом зі стільниковим телефоном. Анрі пристрибом спустився сходами й наказав мені покласти руки на капот. І вправно мене обшукав.

— Руки за спину, Бене, — сказав він. Дуже невимушено, так, майже по-дружньому.

За тим лише винятком, що в мою спину вперлося дуло пістолета.

Минулого разу, коли я повернувся до Анрі спиною, він вирубив мене, луснувши руків'ям пістолета по маківці. Не роздумуючи, я інстинктивно відхилився вбік, щоб крутнутися й натренованим прийомом обеззброїти його. Та замість цього відчув різкий біль, від якого помутніло в очах.

Анрі обхопив мене, як лещатами — і я, злетівши в повітря, сильно вдарився плечем та головою об землю.

Падіння було жорстким та болісним, і не встиг я отямитися, як на мене навалився Анрі, притиснувшись грудьми до моєї спини й обхопивши мої ноги своїми. Його ступні вп'ялися в мене, наче гаки. Наші тіла немов переплелися, і він ледь не роздавив мене своєю велетенською вагою.

Я відчув, як у моє вухо вкрутилося дуло пістолета.

— Більше не маєш якихось оригінальних задумок? — просичав Анрі. — Давай, Бене. Придумай що-небудь. А я подивлюся.

Розділ 76

Цей кидок так мене паралізував, що мені здалося, наче мій спинний мозок перерізали. Жоден аматор-дзюдоїст на таке не спромігся б.

— Я можу легко зламати тобі шию — як сірник, уторопав? — спитав Анрі.

— Так, — прохрипів я.

Він встав, вхопив мене за передпліччя й рвучко поставив на ноги.

— Цього разу поводься розважливо. Обернися й заведи руки за спину.

Анрі надів мені на зап'ястя наручники і смиконув мої руки вгору так, що в мене ледь плечі із суглобів не повискакували. Потім штовхнув мене до авто й поставив мою валізку на дах. Розкривши її, він знайшов там мій пістолет і кинув його в нішу для ніг водія. Потім замкнув авто, схопив мій дипломат і широким кроком повів мене до трейлера.