Страница 23 из 40
Люди щораз більше переконуються, що релігія не рятує, бо звертаються лише до обряду, а не до Бога. Спершу треба очистити себе від заздрості, ненависті, лицемірства. Бог це внутрішнє наше сонце. Людей єднають між собою любов і всепрощення. Їм не треба слів і храмів, щоб порозумітись. Вони бачать світло один одного. А для початку уникаймо зла, хоча б не чинім його.
Важко бути доброзичливим увесь час. Отрута, яку ми заганяємо вглиб, ще дасться взнаки. Потрібно себе прощати.
Якоїсь хвилі лице осяє посмішка: Боже, які дрібниці кар’єра, гроші, забезпечене майбутнє! Хай вони самі шукають мене, чому я мушу їх шукати? Безкорисливим щастя само йде до рук.
Справді, стає смішно, коли люди звертають увагу на такі дрібниці, як службові конфлікти, плетуть інтриги. Начальник переслідує підлеглого. Усе це марнотратність душі. Так само смішно, коли робота стає ідолом і їй приписують якусь сакральну значимість. Через вузькість мислення людина стає ще беззахиснішою і самотнішою.
Є чудова і жорстока казка про те, як в однієї жінки померла дитина і вона не плакала. А коли померла свекруха, дуже побивалась за нею, хоч та була геть старою і немічною. Коли чоловік спитав у неї, чому її поведінка така дивна, жінка відповіла, що дитина уникла майбутніх страждань і тепер щаслива. А разом з бабусею відходять у небуття її неповторні досвід і мудрість. Правда, та жінка належала до небесних істот, які лише зрідка опускаються на землю і бачать усе відсторонено.
Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутої внаслідок цього. Ця висохла плоть потребує зовсім мало; її тримає в цупких обіймах пам’ять. Ця терпелива душа, здається, опанувала науку життя і з гідністю йде до його завершення. А попри все ми боїмося старості. Невидимі стіни відділяють дитину від юнака, юнака від ледь посивілого чоловіка, чоловіка від немічного діда. Десь у глибинах підсвідомості приховане табу, яке забороняє зносини між ними. Дитина хоче бути дорослою, чоловік зневажає підлітка, він же зневажає старого, хоч сам ним стане. Звідки така відраза? Старий заздрить молодому, бо під зів’ялою оболонкою ховається юна душа. Вона не старіє, якщо ми не знищимо її до часу. А між нею і тілом виникає конфлікт, який виллється у хвороби і цілковите тілесне безсилля.
Старі забирають у молодих енергію — може, тим пояснити відчуження між ними? Коло старих ніколи не почуваєш себе затишно і в безпеці. Вони дратують нас не своїми повчаннями, а спробами заволодіти нашим тілом. Історія Фавста — це потенційна історія кожного старого. Це — трагедія ув’язненої душі, і є лише один спосіб її вивільнити: забути про власне тіло. Старість, як жоден інший вік, повинна бути сповнена духовності, тиші, погідного світла.
А натомість — жах, безпомічність і безсилля, відсутність Матері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах затхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вмирають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком залежні, їх переслідують за несплату квартирної плати, їх обдурюють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страшніше пекло — інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зневажених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них щотижня. коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться на них як на непотріб. Буває й інше. Треба прощати батькам і недбалість, і те, що не дали освіти чи багатства, усі помилки, бо перед лицем смерті слід забути кривду і зло. Як зворушливо ці немічні люди продовжують захищати нас. Зворушливо, а не прикро. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день, чи прикутими до ліжка, наодинці зі спогадами, які так відрізняються від реального світу. Цей трагічний контраст — самотнє лице старості.
А поза тим є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити заплакану дитину, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику.
А поза тим є старці, які по смерті стають святими, бо жили духом і ніколи не заздрили молодим, бо ніщо так не заспокоює душу, як погідний день, помережаний срібним павутинням.
І Бога ми уявляєм сивобородим старцем, а в казках старі вказують героям, яким шляхом пройти. Треба лише вивільнити приховане почуття любові, і світ буде врятований, бо сім’я розпадається, та сім’я, де тато, мама, діти, баба з дідом, де так багато свят, де в одному ліжку народжувались і вмирали цілі покоління. Але все це мало змінитись, бо мусила вивільнитись особистість.
А вільна, вона пішла у революції, бунти, партії, отримавши ще більшу несвободу, втративши любов і захист. Хіба не безглуздо вмирати за ідею? Можна загинути захищаючи людей, рідних чи чужих. Кожна ідея, втілена практично, призводить до деградації і розпаду. Коли Бог створював світ, то сказав: «Хай буде світло!», а не хай буде добро. Ми тоді були б лише роботами, автоматами.
Людина робить справжні вчинки лише тоді, коли слухається голосу власної душі. Проживши так усе життя, ми створимо всередині себе могутній захист. Кожна поразка стане лише досвідом, і кожна перемога також. Досвід покаже, яких зусиль потребує кожен вчинок, якої відваги. І завжди можна знайти спосіб оповісти історію власного життя, побаченого з висоти пташиного польоту, або ще й вище.
Понад катами і жертвами постають творці, ті, що володіють здатністю забувати про беззахисність. Творчість — це найсильніший захист, хоча творці смертні, і терплять, і страждають так само. Я це знаю напевне. Багато років тому я приходила з другої зміни на заводі у квартиру, де наймала куток, позаяк господиня спала, сідала на кухні й писала повість, яка мені колись приснилась: про дітей і війну. Я була ніким і встигла у свої дев’ятнадцять років пережити пекло. Ця повість вирвала мене з лабет смерті і захистила. Завжди, коли вдається написати кілька вдалих сторінок, я тішуся і мені байдуже, що відбувається зі мною і де я зараз. Я б назвала творчість вогнем, який постійно палає і який мав на увазі Геракліт: фізичний і духовним вогонь.
Це не просто психотерапія. Буває, я місяцями нічого не пишу, живучи таким собі рослинним життям, але вогонь тоді лише пригасає. Творчість для мене — більше, ніж спасіння. Дехто з письменників досягає успіху, як чиновник досягає кар’єри. Дехто вважає творчість пекельною працею, мукою, забуваючи, що важке — непотрібне, а потрібне — неважке.
Творець — це той, хто створює інший світ і заселяє його тими істотами, які прагнуть у ньому жити. Він щасливий уже від того, що дає життя. Інша частина людства лише споживає. Це така велика відповідальність, що всіх творців називають божевільними, і це правда, бо вони звільнені Богом від присуду: в поті чола здобуватимеш хліб свій. Їхнє життя трагічне, бо створюючи, вони іноді порушують відомі й невідомі закони Всесвіту, і дуже часто помиляються, намагаючись усталити і канонізувати власний світ А мені здасться, що треба дати отому світові спокій, щоб його вдосконалювали його правдиві жителі. Такий світ не захоплять зненацька: він завжди зможе оборонитись.
Справжній творець намагається нікого не скривдити і якщо не може дати собі ради з власною силою, то знищує себе. Він розуміє, яка це поважна коштовна справа щось створювати, і поважає Бога за його працю. Він подібний до нього, але не рівний. Сила не означає, що творцеві все дозволено: зневажати, вбивати, красти, обдурювати. Якщо ти це робиш, то руйнуєш своє творіння, порушуєш закони Всесвіту. Щоб не знищити себе, треба відчувати підтримку інших. Хоча творимо ми лише тому, що любимо і спасаємо нашу душу. Однак мати бодай десятеро людей, які не бояться увійти до нашого світу, вкрай необхідно, хай навіть вони зроблять це після нашої смерті. Коли митець покидає дім, він робить це і для того, щоб позбутися набридливої опіки. Вибирає усамітнення однаково де, лиш би йому дали спокій. А повертається додому уже духовною, а не фізичною людиною. Йому справді байдуже, за кого його вважають.