Страница 73 из 75
По суботах мати мила сходову клітку з першого по п’ятий поверх. А мешкали вони в квартирі номер один. У них було дві маленькі кімнати. Мати піднімалась догори, міняючи брудну воду на кожному поверсі, спускаючись кожного разу до своєї квартири. Намагалась зробити це, поки батько спить. Коли Н. повернувся з інтернату, то підносив їй воду. Йому було цікаво дивитися, як влаштувалися люди на інших поверхах. Найзатишніше було на останньому поверсі. Металеві східці в закапелку вели на горище. Люди, що мешкали на п’ятому поверсі, виносили на горище старі речі, пакунки газет, і навіть вішали там мокру білизну. Мати, як двірник, мала ключ від горища, і могла б теж там вішати білизну, але соромилась. Та й носити мокрі лахи так високо було важко. Надворі, за будинком висіли металеві дроти, на яких всі інші мешканці вішали випрану білизну.
Одного разу Н. звернув увагу, що на дверцятах, які вели на горище, не було висячого замка. Хтось там був у цей час. З тих пір він завжди, коли підносив воду матері, обов’язково дивився угору.
Н. ще тоді не міг звикнути до думки, що прикріплений до цього дому. Дурне слово. Прикріплений-закріплений… Чому він має бути приречений носити відра за матір’ю, що так важко дихає, підіймаючись по сходах, чому кожен може коли завгодно прийти до їхнього помешкання й повідомити, що пропало світло, прорвало каналізацію чи дітиська розбили вікно. Тоді як двері в інших квартирах відчинялись тільки тоді, коли цього хотіли їхні господарі. Але матір вважала це нормальним.
У їхньому будинку люди не затримувались надовго. Він наче стояв на протязі, й людей видувало то в кращий, то гірший світ. Спочатку квартири обмінювали, потім стали продавати, і в кожного з’явилась персональна фортуна. Н. та його матір теж торкнулись переміни — їм стало гірше. Однак не настільки, щоб замислюватись над своєю фортуною. Н. було усього лиш п’ятнадцять і він був приголомшений смертю батька та поверненням додому.
Але якось він, скориставшись материною відсутністю, злетів на п’ятий поверх і побачив, що двері на горище не замкнені. Могли їх просто забути зачинити. А якщо там хтось є, то він одразу піде.
Була зима, сам початок. Часом залітав сніг, але жодного разу не вкрив землю. Білі простирадла, наволочки, рушники висіли штивно на дротах у три ряди, займаючи майже половину горища. Н. вдихнув запах крохмалю, схожий на запах кавуна. І так пахне сніг вологого туманного ранку. Денне світло просочувалось з віконця, хлопець залишив двері відчиненими, щоб хтось, бува, не замкнув його ззовні. Але навіть тепер він боявся від них відійти. У них в інтернаті теж було горище, куди часом вдавалось прорватись і побути на самоті зі своїм життям. Разів зо три він потрапляв туди й сидів на дерев’яному ящику, який приніс хтось з його попередників. Там було так само напівтемно, тільки пахло нагрітою бляхою й пилом.
Н. ступив перший крок, намагаючись не торкатись білизни, рушив вздовж обвислого дроту, а потім побачив біля іншого віконця схилену постать. Він ступав тихо й надмір обережно, та й віконце те було в протилежному кінці горища, далеко звідси. Хто б там не був, він не хотів його злякати. У його напівдитячому інфантильному світі ще не з’явились злодії, наркомани, волоцюги. Він навіть відчув симпатію до людини, що могла собі отак прийти на горище посидіти. Бо Н. мусив мати поважний привід піти туди, наприклад, поправити телевізійну антену — з горища був вихід на дах, або перевірити, чи десь не протікає. Мати б ніколи не зрозуміла цей порив — вийти за межі повсякденності, адже він мав свою кімнату, де й пересиджував цілими днями, то читаючи фантастику, то просто лежав на ліжку, розмірковуючи над прочитаним, або дивився у вікно.
Отак потрохи пересуваючись вздовж крайнього дроту, Н. підійшов ближче й побачив дівчинку-підлітка, що схилилась над чимось блискучим. На вигляд їй було років чотирнадцять, а обличчя затуляло пасмо каштанового волосся. Біла рука тримала срібну нитку, яка то опускалась, то піднімалась. Дівчинка була так захоплена своєю роботою, що він зумів наблизитися до неї ще на крок і розгледіти клапті темносиньої тканини, бляшану коробку з-під цукерок, в якій містилось щось блискуче. Випадковий промінь упав на її вміст, і все засяяло.
Н. занурюється в листя, заплющує очі, які досі болять від того блиску, сягає дна — у той день, коли все змінилось. Навіть серце калатає так, ніби до нього повернувся слух, такий потрібний для людського спілкування. Бо коли довкола темрява чи густі сутінки, ти не можеш читати по губах. Він затримав подих, доки в грудях не почали рватись легені, а тоді вдихнув запах опалого листя й ночі, щоб наповнити порожнечу всередині природньою гіркотою.
Тоді він відступив, щоб не сполохати дівчинку, і спустився з горища. А ввечері непомітно вислизнув з дому, щоб перевірити, чи повісили замок на двері. Ні, замка не було. Можливо, вона досі там, ота дівчинка, що шиє срібними нитками. Хлопець довго не міг заснути. Тіло охопила гарячка, раз у раз він притуляв чоло до холодного металевого бильця ліжка. По постелі блукали довгі смуги світла від фар машин, що під’їжджали до будинку, і врешті почав падати великими клаптями сніг.
З того часу він почав виходити на вулицю, здебільшого, вранці, коли всі на роботі або в школі, і спальні райони порожніють. Йшов повз гастроном і невеликий критий ринок, тоді звертав наліво й доходив до великого скверу. Не зупиняючись, повертався іншою дорогою, попри школу, до якої могла ходити та дівчинка. Якщо вона взагалі ходила до школи. Може, вона була така, як він?
Витримавши заледве три дні, він піднявся знову на п’ятий поверх, і побачив, що замка немає. Його мати теж могла б вішати білизну на горищі. Він протягнув би для них дріт, і не довелося б у дощ знімати непросохлі лахи. Цього разу на дротах висіли джинси, спортивні штани і светри, і не було отих білих вітрил, які могли зрушити дім з місця, якби раптом наповнились попутним вітром. Звісно, це дурниця, але, можливо, на світі є будинки, що за допомогою вітрил переїжджають, куди подме вітер.
Дівчинки цього разу не було, але місце коло віконця, яке йому самому сподобалось, було вже позначене її присутністю, зайняте. Тут була фанерна коробка з-під посилки, на якій вона сиділа, коли Н. побачив її вперше. Поруч стояла облізла тумбочка з відламаними ніжками, лежав згорнутий дірявий матрац, виварка з діркою і дитячий велосипед без одного колеса. І ще — тріснуте дзеркало, приставлене до стіни. Пил з нього був витертий, але недбало. Н. зазирнув у дзеркало і побачив себе. І ще одного себе. Обох Н. розділяла тріщина. Ясно, ніхто не стане тримати таке дзеркало в хаті.
Наступного разу Н. виявив схованку в тумбочці. Побачив, що дверцята прохилені, й зазирнув. Згорток тканини він не став чіпати, але відчинив бляшану коробку, де знайшов білі й темно-сині нитки і жмут дощику на ялинку, що не рветься, а розтягується. І ще шматок гірлянди з фольги. Збоку воно виглядало не так казково, як спочатку, але потребувало пояснень: чому та дівчинка шила на горищі, а не в себе вдома.
Він не був певний, чи впізнає дівчинку на вулиці, одягнену в куртку і шапку. Ще менше шансів було її зустріти в будинку. А потім нападало снігу, і вони з матір’ю стали проводити багато часу надворі, розчищаючи подвір’я і посипаючи стежки жовтим піском. І впізнав він її легко, бо на голові в дівчинки не було шапки. Вона поверталась додому з наплечником. Отже, вона тут мешкає. Швидше за все, на п’ятому поверсі, і на горищі її родині належить дріт для просушування випраних речей. Тепер йому хотілось побачити, як вона виходить зі школи, до якої ходять діти з їхнього будинку. Дім, школа — це було середовище, до якого згодом додасться робота. Н. навіть не уявляв, що може бути поза цим, які незвідані обрії. Почуття його були нерозвинені, він читав здебільшого фантастичні й пригодницькі книжки та всіляку науково-популярну літературу. Вони не виховували почуттів, як це роблять романи. Той, хто любить читати фантастику й пригоди, залишається дитиною довго.