Страница 71 из 75
Була пора, коли Старший востаннє виходив надвір, прислухаючись до голосів електричок, що їхали зі сходу на захід і з заходу на схід, виглядав, чи не вертаються Катя, Семко й Ігорко. Більше нікого він не хотів бачити на зарослій лісовій дорозі. Колись бачив у надвечірньому тумані самотнього чоловіка. Той пройшов повз будинок і навіть не подивився на нього. Одного разу двоє підлітків проїхали на роверах.
Влітку не треба було палити в кімнатах, і Старший пересиджував на ґанку. А Сіренький приєднувався до нього, і вони собі балакали про всяке. Гарно було. А наприкінці літа Сіренькому стало зовсім зле.
Старший прислухався. Скільки часу минуло, відколи хлопець пішов? Напевно, ліг у себе в кімнаті. Там тепленько, тільки постіль не постелена. Але у спальні не було Сіренького. По кутах стояли тіні, як чотири ангели смерті, готові зімкнутися над ліжком хворого. Однак ліжко було порожнє. Часом серед ночі Старший прокидався від тиші, й ніколи від звуку. Віддавна тиша не належала до його приятелів.
Нічого, подумав він, знайдеться. Про всяк випадок освітив ліхтариком кімнату, навіть зазирнув під ліжко. Нема Сіренького. Знав, що колись той піде звідси, але хай не сьогодні. Сьогодні — це завжди сьогодні. І завтра теж буде сьогодні, і післязавтра. А тому всі, хто живе сьогодні, безсмертні.
Старший не наважився гукати в коридорі. Трохи недочував і не хотів, щоб Сіренький витрачав сили. За час хвороби вони так звикли один до одного, що Старший навіть почав дихати так, як Сіренький — часто-часто, як дихають птахи, бо серце у них б’ється дуже швидко. І лице його так само вкривав холодний піт. Із Люсею так не було. Люся відразу поставила між ними стіну: я хвора, а ти здоровий, нам нема про що говорити. Так промовляли її очі. А очі Сіренького промовляли: «Вибач». І так само очі Старшого, коли той дивився на цю хвору дитину, казали: «Вибач».
Сіренький лежав на матраці в комірчині без вікон, і йому було добре. Ні звуків, ні світла. Він уявляв, що море викинуло його на берег, як Робінзона Крузо, і поки що він не має сили, щоб підвестися й почалапати назустріч новому життю. Сіре з білим море — іншого Сіренький не знав. Телевізор у них в інтернаті був чорно-білий, а що було перед тим, Сіренький зумів забути. У кожному разі, ні моря, ні телевізора там не було. Він знав, що море синє, але його, Сіренького, море було сіре, з білими баранчиками хвиль. Там він міг нарешті бути сам, без нікого. Там його зболене тіло, що поїдало само себе, могло викричатись, а погляд не зупинявся ні на ялинкових іграшках, ні на коліщатах швейної машини, ні на бандурах на зеленому сукні, ні на ключах, що не можуть відімкнути жодні двері, навіть на небі, по якому білою дорогою йдуть люди в старовинній китайській одежі. Прохолодний пісок і пагорб, з якого видно захід сонця, — ось його справжній світ. Бо те, за що можна вчепитись, було не його. Навіть ведмедик, подарований Старшим, спізнився.
Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.
— Відпочивай, коли так, — сказав він. — Але не спи, бо замерзнеш.
— Я трохи полежу, — відповів Сіренький. — Я такий змучений…
— Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.
— Про що?
— Розкажи, як ти мене знайшов.
Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.
Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.
— Може, тебе чимось вкрити?
— Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.
— Ти дуже добре зробив, малий.
— То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?
Старший кивнув.
— Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?
Старший знизав плечима.
— Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.
— Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.
— Еге ж, — погодився Старший, — на новому місці не спиться.
Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку, хлопець забув про біль і навіть сів, обхопивши коліна руками. Очі в нього заблищали, коли він розповідав свою історію, яка годилася навіть на те, щоб її записати на папері.
— Якось в їдальню прийшла директор з незнайомим чоловіком і спитала, чи не хочемо ми попрацювати.
— Я кожному заплачу! — запевнив нас чоловік.
Ми всі підняли догори руки. Він вибрав серед нас п’ятьох, в тому числі й мене. Я ще тоді не був такий худий. Їхали ми довго, цього разу я не запам’ятовував дороги, бо думав, що нас увечері привезуть назад. Але ми залишились там надовго. Посеред великого саду стояла довга будова з дощок, вистелена сіном. Там ми і спали вночі, а вдень збирали горіхи й обривали яблука. Там були люди й з інших інтернатів.
— Гарна робота, — зауважив Старий. — На свіжому повітрі…
Він знав, що буде далі, але сподівався, що Сіренький додасть нові деталі.
— Мені найбільше подобалося шукати в траві горіхи. На деяких була зелена шкірка, яку я любив відлущувати. Кожне дерево треба було обходити два рази в день. А з яблук мені найбільше подобався сніжний кальвіль. На світлі в ньому можна було побачити зернятка. А ранети були шорсткі, неприємні на дотик.
— Моя жінка робила запіканку з ранет і вермішелі.
Старший чекав продовження історії, яка закінчувалася завжди одними й тими словами: «А тоді ми побачили тебе!» Сам же він навіть не міг сказати, чи на добре вийшло. Чи такий уже рай, оцей покинутий прогнилий інтернат для калік та розумово відсталих, і чи теперішнє їхнє життя можна взагалі назвати життям. Але тепер їх, принаймні, ніхто не кривдив.
Сіренький замовк.
— Сірий, ти мене чуєш?
— Чую… — прошелестів хлопець.
Він не опирався, коли Старший відніс його до теплої кімнати, добре вкрив. Старший сів коло нього, відчуваючи, як щось у ньому відтає, крижина з тріском відпадає, і теплі сльози течуть по давно неголених щоках.
— Нічо, — сказав він собі, — нічо…
Н. увійшов у темний ліс, і його охопив прадавній страх цивілізованої істоти, не готової боротись з духами й демонами. Потім у ньому прокинувся власний демон — відраза до світу, що змушує вибирати між домом, що раптом став осоружним, і незнайомим лісом. Ні, всі будинки злились в один проклятий дім. Хоча він розумів, що справа не в будинках, не в тих, хто їх населяє, а в тому, що оселилось у ньому самому. За все життя Н. був у лісі три або чотири рази, і то недовго, але куди він міг податись ще? У лісі було найбезпечніше.
Його бунт був сліпий, а сам він — глухонімий від народження. Кілька років пробув в інтернаті, але мати після смерті батька забрала його звідти, бо не могла залишатись сама. Вона працювала двірником у їхньому будинку і хотіла, щоб Н. з часом зайняв її місце. Тато був різноробочим на заводі. Обоє батьків були з дитбудинку, тож не мали жодних амбіцій. Вони так і не змогли подолати відчуження між собою та життям, яке почали пізнавати вже дорослими.
У школі для глухонімих, що розташувалась у приміському селищі, Н. навчився читати, писати, розмовляти мовою жестів, стругати дерево рубанком і збивати рамки для картин. Він багато читав в інтернаті, але вдома книжок не було, і мати відвела його нарешті до районної бібліотеки.