Страница 14 из 75
— Я виходила.
— Куди?
— На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?
— Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.
— Він задоволений?
— Я з ним посварився.
— Чого?
— Він поліз до кишені і знайшов там камінь.
Я похолола.
— Ну?
— Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.
— Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.
— Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.
— Певно, що так.
Моряк подивився на мене якось дивно:
— Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.
Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.
— Скажи щось.
Я мовчала.
— Може, ти хочеш вернутись?..
— Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.
— Ти що, хати не замкнула?
— Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…
— Його міг принести твій чоловік.
— Він кинув би його в шибку.
— То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там — дяк, священик. Всі хрестились, молились.
— Опирі не бояться хреста.
— Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?
— Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?
— Ти дуже злякалась?
— Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.
Моряк здивовано завмер, а потім сказав:
— Дивна ти жінка.
Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.
Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.
— Слухай, мала. Я, певно, завтра поїду до старого, втішу його другою каменюкою. Хочеш, поїдемо разом?
— Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.
— Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.
— Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, — розсміялась я.
— А може, ти з ними водиш дружбу?
— Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?
— О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?
Я погладила Моряка по голові.
— Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.
— Ти пускаєш мене?
— Мушу пустити.
Чоловік:
Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.
— Привіт! — сказала вона.
Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.
— Ти, певно, хотіла щось забрати?
— Ні, вирішила з тобою побалакати.
— Я тебе слухаю.
Вона знітилась:
— Ти шукав колись мене.
— Так. Один раз я приходив.
— Що ти хотів мені сказати?
— А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.
— А зараз не хочеш знати?
— Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.
— Живи собі тут, скільки хочеш.
— Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося — навпаки. Він співчуває мені.
Вона хмикнула:
— Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.
— При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.
— Я нічого не розумію.
— Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село — це просто скупчення жителів? Це — організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі — це санітари, вовки!
— Що ти про них знаєш! — розсердилася вона.
— Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії — центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.
— Яка ж його роль?
— Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі — не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.
— Мені набридло це чути.
— Зажди, — спинив я її, — вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.
— Хіба наше життя було щасливим?
— З обивательського погляду — ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.
Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.
Жінка:
Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.
— Сідай, коли прийшла.
— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.
— А що було вчора?
— Дощ.
— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?
— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.
— А Моряк де був?
— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.
— При чім тут я?
Мені стало незручно.
— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?
— Все добре. Скоро я виїду звідси.
— Ти можеш тут лишатися.
— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?
— Ні, не хочу. То я піду.
— Зачекай! А ти… як живеш?
— Добре.
— Він знає, що ти тут?
— Я йому скажу, не переживай.
— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?
— Ти не любив мене.
— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!
— То сказав би.
— Не знаю. Я боявся тебе вразити.
— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.
— І не каєшся?
— Хоч би й каялась, назад не вернуся.