"Профессии: из первых уст"

Сюди нерідко приїздять волонтери, та й самі співробітники намагаються приносити в цей великий будинок самотніх мешканців тільки радість і світлі емоції. Адже кожен знає, як часто буває непросто бути добрим, розуміти і співпереживати людям, роздратованим своєю самотністю, хворобами, втомою віку.

Всі вони чітко дотримуються розпорядку дня, складеного для максимальної підтримки сил і збереження здоров'я. Відразу після підйому о 7.30 і ранкового туалету, всю компанію чекає легка фізкультура, ситний сніданок, лікувально-оздоровчий труд. Після обіду є години відпочинку, а полуденок приносить просто вільний час, коли кожен займається тим, що до душі. Одні плекають квіти в саду, інші читають книги, малюють або просто спілкуються один з одним. Адже за життя багато накопичилося того, що хотілося б обговорити з однодумцем... Після вечері підопічні притулку в кімнаті відпочинку дружно дивляться вечірні передачі, а вже о десятій вечора світло у вікнах гасне, приносячи сон і заспокоєння, з тим, щоб завтра почався новий день, нові плани і звершення ...

«Важливо не на словах, а на ділі оточити щоденною увагою ветеранів війни та праці, інвалідів, – аналізує роботу притулку директор Володимир Власов. – Потрібно допомогти піклуванням та створенням умов, які полегшать життя обездолених, а також забезпечити відчуття захищеності та повноти життя…».

І все б добре, якби не одне «але»… А де ж ми з вами? Чому не ми піклуємось про рідних, а перекладаємо на чужі плечі турботу про них? Невже в нас не вистачає любові на всіх близьких, а лише на деяких, які особливо до душі?..

До речі, китайці вже ввели закон, що зобов'язує підтримувати зв'язок з літніми батьками під страхом постати перед судом. Автори законопроекту стверджують, що головною його метою було привернути увагу до проблеми догляду за пенсіонерами: «Це робиться головним чином для самих літніх людей – щоб вони розуміли, що мають право вимагати уваги до себе». Незважаючи на те, що повагу до батьків закладено в основах китайської культури, три десятиліття ринкових реформ призвели до того, що традиція «великої родини» почала згасати. А от 36-річна викладачка університету Чжан Юе вважає цей закон нерозумним, оскільки його практично неможливо виконати тим, хто з різних причин змушений жити далеко від рідного дому: «Для молодих людей, які працюють за кордоном або просто в іншому кінці країни занадто складно і дорого часто відвідувати батьків. До того ж, якщо молода людина не хоче цього робити, я сумніваюся, що закон зможе його змусити».

Звісно, потрібно жити самим. Звісно, потрібно заробляти гроші аби допомогти тим літнім батькам і поставити на ноги своїх дітей. Звісно, життя диктує умови виживання, в якому гроші чи не найголовніше. Але, можливо, не треба чекати, коли й у нас схвалять подібний закон, а просто пригадати безсонні ночі, прання підгузників замість разових памперсів, терплячу трьохсоту відповідь на одне і те ж «Чому ...?», та переглянути своє ставлення до найріднішої в світі людини? Вони ж витрачали на нас час, вони ж любили нас різними (хворими та здоровими, сильними та слабкими, сумними та радісними, різкими до них і ніжними, невдахами та щасливчиками). Адже завтра може не настати. Тож, може варто цінувати сьогодні, а все інше відкласти на «коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…»?

(газета «Щотижня», 2014 рік)