Карпатський капкан

У Хелен аж очі загорілися, вона несвідомо потягнулася до Крижня й міцніше стиснула батькову руку.

— Та не вийде, — продовжив полковник. — Щоб ви потім похвалялися всім, що завербували самого Крижня? Не буде такого. Я проведу вас до кордону, а там… Навіть уявляти не хочу, що буде.

Несподіваний вибух раптом підкинув на швидкості машину й жбурнув її в кювет. Пасажири, мов кульки в лото, полетіли шкереберть, ударяючись об стінки авто. Це тривало якусь мить. Враз автомобіль став на колеса й завмер. Рудий заверещав:

— Шофера вбито! Усім з машини, в бік лісу! Бігом!

Очманілі й трішки контужені, пасажири стали вибігати з машини й ховатися за капот. Кілька автоматних черг з боку поля важким горохом задріботіли по дверцях авто.

Диспозиція була такою: вони залягли в рівчаку, спиною до лісу, прикриті автомобілем, їхні супротивники — в переліску з протилежного боку дороги, на горбку.

Крижень добув свій ТТ і спробував оцінити ситуацію, визирнувши з-за машини. Але кілька автоматних черг примусили його знову заховатися. Він запитав Рудого:

— Як гадаєш, там твої чи мої?

— Тепер нам усі чужі. Ми навіть не можемо зголоситися в такій компанії до своїх.

— Через ліс до КПП на кордоні ще кілометрів з вісімдесят, — подумав уголос. — Поки доберемося, нас там можуть чекати. І не з добрими намірами. Тим більше, є наказ нікого з міста не випускати…

Хелен дістала з сумки карту й показала чоловікам.

— Будемо прориватися до кордону сюди, — вказала пальцем. — Запасний варіант відходу.

— Це через гори, два дні дороги… — сказав Крижень, глянувши на мапу. — У мене є своя дірка на кордоні… У тому ж напрямку. Відводь батька далі. Ми тут поміркуємо… Заодно тил прикриєте, — дістав з-за пояса наган, віддав Франку.

Хелен, погоджуючись, кивнула та разом з батьком перебіжками побігла в ліс. Противник намагався в них поцілити, але кулі лягали невлучно, заривалися в землю під їхніми ногами.

Коли ті заховалися в лісі, з боку нападників хтось крикнув:

— Эй, бандити! Сдавайтесь! Мы гарантируем вам жизнь!

— Це спецзагін! Їм не можна вірити, — вирішив Крижень.

Рудий, виглянувши з-за укриття, різко заховався й повідомив:

— Це ваші у формі нашій, — подумав хвильку, наче щось пригадуючи, й гукнув до них: — А це не ти, куме Петре, мені здатися пропонуєш?

— А це ти, куме Василю? — озвався Петро. — На яких дорогах зустрілися!

— Мій хрещеник де? — поцікавився Рудий.

— Та біля мене… — повідомив навіть з радістю в голосі кум Петро, — і до сина: — Поздоровкайся, дурню, з хрещеним!

— Слава Йсу, вуйку! — якось неохоче буркнув хрещеник.

— Навіки Богу слава, Остапчику… Обоє, значить, продалися комунякам?

У відповідь — тиша… А потім, після якогось вовтузіння, знову озвався Петро:

— Здавайтеся, бо постріляємо! Ми всі дороги перекрили. Вам діватися нікуди! — і сердито додав від себе: — А ти кому служиш? Он, з Крижнем!

Рудий криво всміхнувся, дістав з тайстри гранату, зірвав кільце й гукнув:

— А ось моя відповідь, дорога родино! — жбурнув гранату, коментуючи: — Ловіте наш отвєт!

З боку противників — вибухи, крики, хаотична стрілянина. Рудий витягнув з-під кептарика «бергмана» — й знову до кума:

— Усі живі?! Це ненадовго! — й до Крижня: — Ти мусиш їх провести. Я затримаю, наскільки зможу. Дасть Бог, і до своїх доберуся. А по-іншому — як?..

Ернесто зі смиренним розпачем нарешті сказав:

— Із Хелен таке трапляється завжди. Гори трупів… — кивнув до Крижня: — І я залишаюся. З моєю ногою по горах довго не побігаєш. Зброя є?

Рудий дав йому маузер.

— Як колись, в Іспанії, — всміхнувся Ернесто, — здобудемо зброю в бою, пригадуєш, Крижню?

Крижень, передаючи кілька обойм від свого ТТ та дві гранати, на те тільки й сказав:

— Онукам розкажу — не повірять. Штабна нарада зі шпигуном, пардон, розвідником і банди… пардон муа, інсургентом… І ділюся з ними набоями…

— А ще рятуємо сімейство Франко. Майже Франко… — пожартував Ернесто. — Нічого, брате, зараз доберемося до машини, там є мій боєзапас. На півгодини бою вистачить. Ну, а далі… Не вперше.

Крижень розчулено обняв його й сказав на прощання:

— Ми відійдемо, а ви відтягуйте їх на південь.

— Іди вже геть, Штефку! — кинув йому на прощання Рудий. — Дасть пан Бог, зобачимося… і не на допитах…

Крижень знехотя всміхнувся:

— Так є, пане сотнику!

— Передай Хелен, що я повернуся, — попросив Ернесто. — Думаю, що цей вояж нас нарешті примирить… Ми завжди недолюблювали одне одного… Венсеремос!

— Ага, не всеремось! — вирішив припинити прощання, що затягувалося, Рудий, — і до Крижня: — Біжи, прикриємо.

…Олену з батьком, як тільки відбігли за пригірок, перестріло троє чоловіків у радянській формі без відзнак із автоматами напоготові. Старший з них зробив крок навперейми й розставив руки, мовби ловив курят:

— А куда это мы такие красивые? — до Франко: — Старик, тебя это не касается… Добегались, сукины дети? Ану, руки вверх!

— Я єсть гражданіна Франції. Я імєть діпльоматік нєпрікосновєнность, — заявила Хелен, не злякавшись солдатів.

— А мы сейчас ее аннулируем… — вирішив старший і кинув до підлеглих: — Обыскать!

Щойно вони наблизилися, Олена метнула невеличкий ножик просто в око капітану, той схопився руками за око й упав на коліна. Крізь пальці просочилася густа кров. Влучним ударом ноги в голову вона звалила одного з солдатів, рвучко скрутила йому в’язи. Іншого нейтралізував батько — руків’ям нагана в чоло. Родичі захекано подивилися одне на одного. У Хелен на обличчі застигла маска люті.

— Мені дивно й лячно бачити тебе за цією роботою, — сказав їй батько.

— Потім, тату! Усе потім… Зараз нам треба рятуватися. Знову пішло все не за планом! Бери зброю, — наказала.

… Крижень, прикритий пострілами Ернесто й Рудого, підбіг до цієї парочки, з подивом оглянув трупи вояків спецзагону й те, як родичі встигли озброїтися трофейними автоматами. Третій автомат Хелен передала полковнику.

Крижень, узявши зброю напереваги, тільки й сказав:

— Ходімо. У нас немає часу. Я проведу тебе до кордону. Там є надійні хлопці.

— Ернесто залишається?

— Так, з Рудим. Сподівається, що ви з ним після цього помиритеся. Так і передав… Дивні діла Твої, Господи… Ходімо. Ви як? — до старого. — Дійдемо?

— Ще вас на собі понесу. З чотирнадцятого року в піхоті.

Під звуки перестрілки, не оглядаючись, вони поспіхом стали заглиблюватися в ліс.

Західна Україна. 1946 рік, 18 вересня,

ліс між Калином і кордоном з Польщею,

далеко пополудню.

Вони йшли довго, мало спілкуючись, зате поспішаючи пройти сьогодні якнайбільший шмат дороги до кордону. Обирали не стежки, а нетрі, щоб не потрапити нікому на очі: ні спецназівцям, ні партизанам. У Крижня на серці лежав важкий камінь. Ще нині вранці він жив своїм життям. Поруч були друзі, враження, плани на майбутнє. Була школа, діти, яких він любив і до кожного ставився, мов до рідного. Та якихось півгодини карколомних ранкових подій переламали все. І тепер, ідучи, він виконував свою частину домовленості й не міг по-іншому. Бо він дав слово, слово офіцера. Що буде далі — зараз це не мало значення. Хоча одна-єдина думка про це стискувала болючим спазмом серце. Він думав про Івченка: чи справився той з карателями? Думав про місто, яке полюбив і заради спокою якого йому багато разів доводилося ризикувати, викручуватися, маневрувати… Він думав… думав… пригадував… Як йому зараз бракувало Трохимовича! Усе б віддав, тільки б старий залишився живим… щоб почути його «скажу табє так»…

Нарешті вони підійшли до грота в скелі, в котрому йому не раз доводилося ночувати раніше. Це було кілька років тому, коли працював у тилу в німців. І ось доля знову привела його сюди. Геть звечоріло. Потрібно було зупинятися на перепочинок.