Страница 25 из 47
— Ти бачила, в що одягнені їхні жінки? — сказав Охеда, із жахом згадавши нинішній ранок, який вони провели в сусідньому містечку, допоки чекали прибуття супроводу. — Це ж не жінки. Це… Потвори в лахмітті! У нас клошари елегантніше одягаються!
— Сам казав: війну пережили.
— Франція теж пережила і війну, й окупацію — і нічого! А тут…
За стіною щось важко гримнуло. Отже, специ таки ставлять техніку. Ернесто з Хелен із розумінням перезирнулися й перейшли на «світську бесіду» — про гори та приємний аромат карпатського повітря.
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 16 вересня,
вуличка поруч з готелем «Комунарка»,
мабуть, година по полудні.
Уже сонце стояло високо в зеніті, як від готелю від’їхало авто з головою, Трохимовичем і Сербіним. Вони кудись поспішали, бо машина рвонула з місця, як навіжена, сигналячи поодиноким перехожим, щоб не стояли на дорозі. Хвилин за двадцять з готелю вийшли Ернесто, Хелен та капітан Івченко з Наконечним. За цим дійством з-за рогу спостерігав рудий дядько із цимбалами на плечах. Він був одягнений у гуцульський сардак, перешитий із флотської шинелі, з традиційним плетенням та вишивкою на грудях, з-під якого стирчала довга сорочка, лляні штани та червоні постоли, на голові — капелюх із мереживною стрічкою. Він дурнувато посміхався й щось до себе бубонів. Побачивши це, до нього підійшов постовий міліціонер.
— Ти чово туво сі вилупив, га, Василю? — звернувся він до чолов’яги. — Шо не видів? Ту не вольно стояти!
Рудий байдуже окинув з ніг до голови постового й заявив:
— То, перепрошую пана міліціянта, то може бись дали мі папіроса запалити.
— Василю, йди гет, бо як зобачить товариш капітан, шо я на пості з тобов балакаю, буду мав клопіт, — заявив міліціонер.
— Та то шо ти туво на варті стоїш? Панянок з борделю пильнуєш для великого начальства? — не вгавав Василь.
— Йди, дурний ти! Всі курви давно потікали зо швабами, а в борделю тепер гастініца! А то — приїхали пані журналістка з Парижу, во! То мушу тепер ся дивити, жеби такі лайдаки, як ти, туво не райзували! Гет пішов! Бо як засвистаю у свистка, то тебе заберуть в отділєніє!
Рудий, обурившись, мало не загорлав на всю вулицю:
— Курву з Парижу він пильнує! Знайшов чим ся тішити! То ти дай мені того папіроса, та я си піду. Бо як скажу твому неньові в селі, яке ти стало гонорове, то він ті нараз дві шкури спустит…
Міліціонер нарешті дав Василеві цигарку. Рудий прикурив, випустив дим, смачно облизуючи губи, але не відступився. Постовий спробував відійти, та докучливий дядько не відставав. Йому хотілося поговорити.
— Якби’м мав такого капелюха, як той пан з Парижу, шо з тов курвов приїхав, я би’м си на него вчепив пір’є, — заявив він. — І ходив би’м як гавстрійський жандар. Всі молодички зо села були бись мої!
Постовий на те невдоволено закотив очі.
— Василю, де ти сі взяв на мою голову? Йди вже. Дам ті ше папіроса, тіко йди! Той вуйко з фотоапаратом — то герой гражданської войни в Іспанії! Фотокореспондента від газети! Bo! І не на твою голову дурнувату панський капелюх! А пір’є до дули си прифарштригуй, то буде ліпше!
Рудий загасив цигарку до долоні, недопалок заховав у кишеню й заявив на прощання:
— То перепрошую пана бордельового міліціянта, мушу йти, бо маю свої ґешефти. Буду грав на весіллі в сиротинцю…
Розвернувся й пішов своєю дорогою, продовжуючи сам собі розповідати щось веселе. Постовий, дивлячись йому вслід, сказав собі під носа:
— Був добрий ґазда… Шо то война з хлопом зробила!
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 16 вересня,
сиротинець, обідній час.
Крижень сидів за своїм робочим столом у кабінеті й похмуро дивився на гостей, що прибули з готелю й усілися на канапі навпроти нього: голова, Сербін і Трохимович. Щойно вони закінчили світську частину бесіди, обговоривши закордонних гостей і зокрема жіночі принади журналістки Марі Монтень. Коли перейшли до основної справи, Трохимович вирішив, що його це не стосується, і став спостерігати у вікно, як діти грають у футбол, оскільки справді до тієї справи був не причетний. Винними в усьому були Мирон Микитович із Сербіним. І якщо Сербін спочатку хотів звалити всю вину на голову, то вчасно зрозумів, що з того нічого не вийде, хоча б тому, що він тут чужак. І почав з виправдань:
— У наших слухачів один-єдиний комплект апаратури для прослуховування, — пояснював старший лейтенант. — Добре, що хоч Мирон Микитович додумався поселити їх в один номер, а не розселити… Але погано, що там дві кімнати… Чи зможуть почути щось наші специ?.. Не уявляю.
Голова ж вирішив одразу зняти з себе вину й заявив:
— Поперзавсе, не пальцем роблений. Тому й придумав історію з ущільненням і київськими журналістами… А я ж не з ваших, не зі шпійонів я, тому допомагаю, як тільки можу, на благо нашої улюбленої батьківщини та комуністичної партії Радян…
— Ну-ну-ну, — перебив його Крижень і перекривив: — «Поперзавсе» я знаю, що ти можеш сказати про любов до улюбленої батьківщини й партії. Але що «поперзадва»? Чому не наказав підготувати два номери? Про всяк випадок?
На що голова спокійно пояснив:
— А поперзадва… Прийшла заявка на дві хвамілії: Охеда і Монтень. Чоловічі ж хвамілії! Ну, а наше підкріплення, — кивнув на Сербіна, — так і так привезло з собою один комплект для прослуховування. Кого б вони стали прослуховувати — бабу чи хлопа?.. Які до мене претензії? Дідько… Віддав їм номер першого секретаря. Той як приїде… Оце мені буде… — замугикав: — И никто не узнает, где могилка моя…
— Ну, це мій клопіт, у разі чого, «перший» буде говорити зі мною. За це не хвилюйся… Добре, що вирівняли ситуацію, тепер ми будемо знати, чим цікавляться й про що думають наші гості,— й до Сербіна: — Так, товаришу старший лейтенант?
— Так точно. Зараз же подам заявку на другий комплект прослушки, до вечора вона буде в нас. Сподіваюся, що буде…
— Ви лєпше думайцє, каго будєцє сяліць! Якіх масковскіх журналістов? — поцікавився Трохимович зі смішком. — Гдє іх набраць? Хто буде замєст гасцєй са сталіци жиць у гасцініци?
— Ось товариш голова й організує «гостей»… — вирішив Крижень. — Зі своїх співробітників! Із сім’ями. І кількох місцевих журналістів. На чолі з головним редактором нашої газети, — й до Сербіна: — Товаришу старший лейтенант, проінструктуєте їх.
— Так точно!
Враз із вулиці долинув звук мотора, й Трохимович повідомив присутніх:
— Мсьє, прашу сустрачаць високапаставлєних гасцєй з Парижа, каб іх распєрло!
Усі четверо кинулися до вікна: Хелен по-діловому, впевнено йшла попереду, за нею супровід, нав’ючений пакунками з гостинцями. Їх зустрічали діти, вчителі, віталися. Вона до всіх мило посміхалася, кивала, мимохідь гладила по голівках діток, завжди прикриваючи хустинкою носа.
— Це ви мені про неї півгодини розповідали? — поцікавився в колег Крижень.
Ті закивали, зацикали язиками, мовляв, саме та — кралечка. Крижень уважно придивився, як вона нахиляється до однієї з учениць, і погодився з чоловіками:
— Пава! — подумав хвильку… — Піду переодягнуся. Щоб погони їх не лякали.
— Марна, Іванавіч! Жанчинам завсьоди падабаюцца мужчини в формє. А ти в нас — у пагонах і при медалях — ну дакладна Апалон Бєльвєдерскі.
— Твій «Апалон» ходив голий з маленьким листком на сороміцькому місці… У нього була така «форма». Куди ті медалі чіпляти? А при наших температурах бути «Апалонам» мені зовсім не хочеться, одна ганьба, — цикнув зубом і вийшов з кабінету.
За півгодини сюди завітали гості — після того, як роздали подарунки й оглянули сиротинець. Хелен дещо втомлено сіла на стілець, що поруч з директорським столом, і помітила на ньому фото, обгоріле по краях. Узяла його й запитливо подивилася.