Карпатський капкан

1946 рік, 9 вересня,

сиротинець, ближче до обіду.

Довгим коридором, скриплячи протезами й милицями, подзвонюючи медалями, йшов голова. Скрипіння та дзвін розливалися глухим відлунням на всю довжину коридору, заповнювали простір. За ним — старший лейтенант Сербін і лейтенант Наконечний. Перший без особливої цікавості розглядав латаний-перелатаний бордового кольору паркет під ногами та стіни, до половини вкриті зеленою олійною фарбою. Вище цього рівня стіни й стелю було побілено мертво-блідим білилом. Подекуди на них залишилися сліди від куль різного калібру. Наконечному все було цікаво, він із захопленням розглядав вибоїни в штукатурці, тому запитав:

— Тут ішли бої, товариш?

— Точно! У сорок четвертому тут були німецькі казарми, — охоче розповів Микита Миронович. — Поперзавсе, наші прорвали оборону й зайшли німцям у тил. А вони саме займалися евакуацією. Ну, наші й не дали цього зробити. Зав’язався бій… Фашистів тиждень не могли викурити з підвалів. Коли в них закінчилися патрони, поперзавсе, вони себе підірвали — з пораненими, з жінками — мабуть, секретарками… Фашисти, одне слово. Есесівці.

— Повчально, — буркнув Сербін.

— А ви, батьку, де ноги втратили? — поцікавився Наконечний. — Не з Крижнем, бува, воювали?

— Поперзавсе, — повчально пояснив голова, — не всім довелося стати розвідниками. Снайпером був я…

— І багато фашистів поклали? — не вгавав лейтенант.

— Підтверджених — двадцять сім. Поперзавсе, довести було непросто. Навіть самому переконатися складно, вбив ти того фріцака чи не вбив! Не підеш, поперзавсе, до німців питати: «А це не я там вашого Ганса двадцять першого вересня з дуба зняв»? То я собі так думаю, що поклав не менше сорока гадів.

— Солідно, — погодився зі смішком Сербін. — А може, варто було спробувати у німців таки попитати? Ще одну медаль дали б…

— Поперзавсе, синку, воювали не за медалі. Це вам, молодим, хочеться покрасуватися медальками. А нам хотілося перемогти фашистів і звільнити нашу Батьківщину від ворогів!

— А як ноги втратили? — далі допитувався Наконечний.

— На війні, синку, бувало, німці мінами засипали нейтралку… Е-хе-хе… — його протези враз заскрипіли якось по-особливому тужливо, і він замугикав під носа:

Бейте с неба, самолеты,

Крой, бойцы, во все штыки!

Застрочили пулеметы,

В бой идут большевики.

У кабінеті Крижень розмовляв телефоном:

— …Завтра сюди приїдуть журналісти-капіталісти. Ось тобі Хрест Святий, — перехрестився, — покажу їм все як є, без прикрас! І вони про це напишуть у своїх газетах, що ми не здатні весілля дітям справити! — крутить дулі перед слухавкою, кривить гримаси, розважаючи Трохимовича. — Спирту двадцять літрів і три вівці! Ти мене зрозумів?!

Зі слухавки долинули якісь жалібні звуки, на що полковник сказав:

— Так ото ж! Тобі ж буде гірше.

І кинув трубку на важелі, саме коли увійшли гості — голова з лейтенантами.

— О, — зрадів Крижень. — Добре, що ти машиною, чорте кульгавий. Трохимович з’їздить на склад, — до Трохимовича: — Давай, старий, одна нога тут, друга там. І в ритмі вальсу назад.

Голова зі згодою, мовляв, від тебе не відкрутишся, кивнув. Завгосп суєтно вийшов з кабінету, радісно вигукуючи:

— Вось вясєллє згуляєм, так вясєллє! Саправднає, з іншазємцамі! Гета — ого-го!

Із коридору ще якийсь час у кабінет долітали його захоплені вигуки.

Крижень зацікавлено глянув на лейтенантів.

— Ну, а ви що за орли такі?

Сербін кивнув до Наконечного, той чеканним кроком підійшов до полковника й доповів по формі:

— Товарищ полковник! Старший лейтенант Сербии и лейтенант Наконечный прибыли в ваше распоряжение, согласно приказу начальника УМГБ Львовской области генерал-лейтенанта Воронина! Цель нашего пребывания здесь: проследить за ходом выборов, не дать шпионам развить свою деятельность и не допустить их контактов с местным населением, особенно с вражески настроенными по отношению к советской власти элементами! Также усилить группу поиска и обнаружения рации, выходившей в эфир с вашего района. С нами в группе усиления — десять спецов и аппаратура прослушивания. Сейчас они располагаются в гостинице «Коммунарка», готовят номера к прослушиванию.

Крижень узяв їхні папери, розчаровано пробурмотів під носа: «Штабісти»… — і вголос:

— Без вас клопоту хватає. Наші люди працюють, і скоро ми все будемо знати про рацію. Справа кількох днів. Це ювелірна робота.

Сербін вирішив не без апломбу додати:

— Согласно распоряжению министра МГБ товарища Абакумова, приказано на словах передать дополнительную директиву: в случае провокаций со стороны бандитов или шпионов провести силовую операцию спецотрядами МГБ при поддержке двух минометных взводов, пулеметного взвода, роты прикрытия по зачистке города и окрестностей с блокировкой всех дорог. План «Закат». Отряды выехали в заданный район.

Крижень сердито креснув зубами, шукаючи поглядом співчуття в голови:

— Та знаю я… — відмахнувся. — Вони в Москві ніби з перепою одуріли! — і до лейтенантів: — Повірте, синки, тут так не можна працювати. Регіон специфічний. Місцеві мешканці й досі нас не сприймають, не сприймають радянську владу. Принаймні, більшість… А що в лісах робиться, ви й самі знаєте. Он у сусідньому районі бандити винищили цілий спецзагін. Так що без мене ані кроку. І не потрібно шукати слави героїв… Потім мені пиши листи вашим мамам: «Пал смертью храбрых»… А я так не люблю всю оцю писанину.

— Ми повинні діяти відповідно до отриманих інструкцій, — заявив Наконечний.

— Не гнівайся, синку… Але ми тут усі — як під прицілом снайперів. Тому мій наказ відміняє всі попередні накази. І знайте: буде щось не по-моєму, я вас за законами військового часу… Просто порву мордяки на британський прапор. І це не жарт.

Наче підтверджуючи, що Крижень так і зробить, голова покивав.

— Но, товарищ полковник, вы должны понимать, что это — указания, исходящие от самого товарища Абакумова, — обурився Сербін. — и генерал-лейтенанта Воронина!

— Так, товариші офіцери! — підвищив голос Крижень. — Щоб ви розуміли: і з Сашком Вороніним, і з Вітьою Абакумовим я завжди знайду спільну мову. Але якщо будете виконувати мої накази, я вам даю слово, що всі ваші знання, уміння я використаю повністю в процесі запланованих заходів. І повірте, ви тут здобудете такий досвід, що вистачить спогадів до кінця життя!

Полковник помовчав, подивився на лейтенантів і вирішив наостанок достукатися до їхнього глузду:

— І ще запам’ятайте: завдання контррозвідника — не вбити тисячі людей, а нейтралізувати ворога, переманити на свій бік або використати в наших інтересах.

— Але ж ви-и… — вирішив чи то дорікнути, чи то нагадати Наконечний, — самі знищили розвідшколу, а там була сотня зрадників!..

— По-вашому, я б зміг це зробити сам? Я спочатку знайшов, завербував помічників… — криво посміхнувся Крижень. — Потім ми обпоїли усіх снодійним… облили бараки бензином… на пожежу прилетіли наші літаки… Хіба я зміг би це зробити сам, без допомоги? Так, годі патякати. У мене на сьогодні повно справ. Нині відпочивайте, займайтеся своїми ділами, а завтра всі на десяту ранку до мене на нараду. Кругом! Марш!

Коли лейтенанти розчаровано вийшли з кабінету, Крижень сказав голові:

— Ось і архангели прилетіли по наші душі. Я б сказав, «амурчики»… Міг би Вітька серйозніші кадри надіслати. Помічники хренові…

Тим часом «архангели» вийшли на вулицю, закурили. Із приміщення до них долинув скрип милиць — ішов голова. Сербін кивнув до Наконечного. Той завів:

— Щось мені цей Крижень не подобається, — сказав лейтенант якось голосно, награно. Обоє прислухалися — скрип протезів затих.

Сербін знову кивнув, мовляй, продовжуй. Наконечний, затягнувшись димом, заявив:

— Якщо він такий геніальний розвідник, з якого дива опинився тут, у цьому свинарнику? Він навіть орденські колодки на піджак не вчепив! Боїться бандитів? Не розумію я цього!