Карпатський капкан

Він сердито зиркнув на вартового, на якусь мить його погляд зачепився за полоненого дядька — і він його впізнав!

— Криже-ень?! Як?! — зірвався на ноги й заверещав: — Тревога! В ружье!

Крижень замахав над головою руками. Курвамать скинув з плеча автомат, але його миттю скосила куля снайпера. Ліс вибухнув автоматно-кулеметним вогнем. Полковник накинувся на майора й притиснув його до землі. Ряжені бійці спецзагону, що за командою зірвалися на ноги, почали падати, скошені кулями. Майор хрипів у руках Крижня, пручався, але той таки скрутив його. Перевернув на живіт і, крехтячи, зв’язав йому руки за спиною, заволодів револьвером і відкинувся до найближчого дерева, водячи очима, чи немає де поруч противників. Підбіг Івченко, метнувся до Крижня, передав йому зброю. У лісі подалі лунали поодинокі постріли та короткі черги. Капітан вказав комусь рукою, мовляв, уперед. Озброєні чоловіки пробігли, на ходу дострілюючи поранених.

Крижень відсапувався, рефлекторно оглядаючись, чи ніхто не заховався поруч.

— Івановичу, все гаразд, ми їх почикрижили, — повідомив Івченко, прислухаючись до останньої автоматної черги, що пролунала здалеку. — Гачок свою справу добре знає.

— А знаєш, кого ми тут виловили? — задихано й навіть радісно запитав Івченка.

— І кого ж?

Крижень штовхнув ногою майора, але той не поворухнувся.

— Дідько! — кинувся до нього, та той уже не дихав.

Він перевернув його на спину й помітив, що майор закусив комір сорочки; з кутика посинілих губ стікала біла піна.

— Змився, гад! — обурився Крижень. — У німців падло служило. Заплічних справ майстер. Тепер, бач, тут прилаштувався. Як їм це вдається?! Я ж його в сорок четвертому взяв і здав СМЕРШу! А він ось де виплив… Живий-здоровий і собі на умі!

— Та вже не дуже живий-здоровий, — зауважив Івченко.

— Ну так, — погодився полковник, обурено обшукуючи кишені «камандіра». — Але ж… Не служба, а фантастика! Нічого, хоч з одним упирем покінчили.

Крижень знайшов у нього посвідчення особи. Івченко, обвівши поглядом табір, знову зауважив:

— Та не з одним…

— Глянь, Миколо, — показав йому Крижень емгебешні корочки, — він справді майор нашої служби! Цього я ніколи не зрозумію!

І тут у табір увірвався Трохимович, несучи на руках голову міськради, сам обвішаний зброєю. Голова показово з усіма привітався, скинувши капелюха.

Трохимович поцікавився:

— Ну што, усіх почікалі? Дайом драла? Скажу я вам так: зараз понаєдєт са Львова начальства…

Крижень глянув на нього й наказав:

— Не так швидко… Усе тут спалити, трупи прибрати, зброю й набої — відвезти в міліцію, а я поки документи перегляну, що вони тут планували робити. Виконуйте, — і сів за папери, залишені командиром спецзагону.

Трохимович спустив з рук Микиту Мироновича, скинув на землю зброю й сказав до голови:

— Сядзі мнє тут і старожи нашага Крижня, а ми зоймємся вогнішчам інквізіциі. Такая наша праца грешна… І нікуди нє хадзі, таму што ад рипання тваіх пратезав в мянє зуби зводзіць. Га-га-га!..

Річмонд, передмістя Лондона.

1946 рік, 8 вересня,

будинок майора SIS Хелен Сміт (Бестії),

7:13 за Грінвічем.

Ранок. У вікно спальні пробивається сіре світло. Хелен мрійливо ніжиться в ліжку. Та враз із вулиці долинає скрипучий звук стартера, заводиться мотор і лунають постріли з вихлопної труби. Вона, вирвана з полону думок, наполохано зривається з ліжка, підбігає до вікна, визирає з нього.

На затишній вуличці, забудованій у вікторіанському стилі, безлюдно, тільки сусід вовтузиться біля свого автомобіля. Нарешті він закриває капот, сідає в машину, знову скрипить стартер, стріляє вихлопна труба, машина заводиться. Сусід прогазовує двигун, полегшено закурює. За якоюсь дивною логікою глушить його, зачиняє дверцята автомобіля й, задоволений, повертається додому. Йому назустріч вибігає здоровенний собацюга, лащиться до господаря, голосно, рвучко бреше, аж котиться луна.

— Неділя. Ранок, — бурмоче під носа Хелен і невдоволено знизує плечима. — Я колись його пристрелю! Ні, спочатку підірву цю тарадайку, а потім пристрелю його.

Хелен сонно потягнулася й повернулася в ліжко. Заплющила очі й спробувала заснути, але гавкіт з вулиці не припинився, мало того, собацюзі стали відповідати сусідські пси.

— Повний занепад вікторіанських засад Британії, — знову пробубоніла, крутячись у ліжку, Хелен. — Життя, як на пасовиську в Шотландії. Бракує тільки мекання овець.

Враз розчинилися двері, і в кімнату вбіг у піжамі її син Адам, шести років — заспаний, але збуджений і веселий, як кожна дитина, що радіє сонячному ранку, позолоченим деревам і тому, що мама сьогодні вдома… Він різко зупинився, розуміючи, що не варто будити маму, але з надією витягнув голову, заглядаючи, чи розплющені в мами очі, й сподіваючись, що вона все ж не спить. Хелен вдала, що дрімає, й ледь розплющеними очима спостерігала за сином. Той з усмішкою продовжував дивитися на маму, невинно кліпати оченятами й усім тільцем тягнутися до неї. Хелен не втрималася, усміхнулася й розкрила синові обійми. Він з радісним вереском кинувся до неї.

Вона пригорнула його, втягнула носом запах його волосся й, ніжно обіймаючи, накрила ковдрою.

— Поспи ще трішки, — сказала.

— Не хочу… — він враз засумував і, граючись намистинкою на маминій нічній сорочці, запитав: — Мамо, а коли ти повернешся з Парижа?

— За тиждень, серденько. Цього разу я їду ненадовго.

— Ні, — зітхнув Адам, — тиждень у тебе — це довго. Коли ти кажеш «тиждень», повертаєшся через місяць. А минулого разу ти була в Берліні аж три місяці, хоч обіцяла повернутися за десять днів. І не телефонувала… Я так сумував за тобою!

— Така в мене робота… Повір, мені дуже хочеться залишитися з тобою й більше нікуди так далеко не виїжджати! Але цього разу я мушу це зробити, щоб повернутися з великим сюрпризом для тебе.

— Ти мені купиш поні? — не повірив у своє щастя хлопчик.

Мама розсміялася:

— Гаразд-гаразд! Я тобі до свого сюрпризу куплю на день народження й поні. Обіцяю! — склала пальці в присязі.

Адам радісно пригорнувся до мами, та враз увійшла гувернантка, екзальтована й сувора міс Блеклок. Вона з’явилася в них удома недавно, й мати з сином ніяк не могли призвичаїтися до її характеру й високих вимог. Міс Блеклок з порога заявила:

— Міс, пробачте, я не догледіла за містером Адамом… — до хлопчика: — Молодий чоловіче, це так неввічливо дорослому хлопцеві — бігти до мами під перину! Це безвідповідальна поведінка, містере Адаме, не гідна юного джентльмена! Не заважайте мамі! Негайно поверніться до себе в кімнату!

Та Хелен махнула до неї рукою:

— Усе добре, я майже виспалася. Збирайте поки його речі. Він буде сьогодні слухняним, — до сина: — Чи не так? — він зі згодою кивнув.

— Слухаю, міс, — гувернантка невдоволено вклонилася й вийшла.

Мати обняла сина. Він заплющив очі, заплющила очі й вона, так і задрімали, незважаючи на вселенський собачий гавкіт за вікном.

…Через дві години вони прокинулися. Сніданок був готовий. Адам, пам’ятаючи обіцянку, яку дав мамі, слухняно з’їв кашу, засмачену маслом, і випив склянку теплого молока. На що гувернантка не втрималася, зробила господині зауваження:

— Міс, ви можете зіпсувати дитині шлунок такими стравами. Джентльмен повинен вранці харчуватися традиційно: яйця, сосиски, бекон, квасоля. Ще бажано, щоб у нього на столі завжди був шотландський хаґґіс або кров’янка, картопляний хліб і пудинг! Це — чоловіча їжа. Мене до вас прикріпили, щоб я правильно виховувала вашого сина, джентльмена — майбутнього офіцера чи дипломата.

— Ми вдома завжди так харчуємося, по-простому, — знизала плечима Хелен.

— Ваш син навчатиметься у військовій школі з вищою британською аристократією. А це до дечого зобов’язує — аж ніяк до простоти! — категорично відрізала міс Блеклок.