Страница 4 из 13
Гуцул невдоволено закотив очі:
— Як вони мене дістали, то приміщення їм дай, то меблі, то фінансуй, то запрошують на якісь свої заходи. І я повинен іти, слухати старечий маразм, обіцяти гроші. І коли б тільки ці приходили! Розвелося зараз! Старе, за ним грабарі з лопатами шукають! Ні, лізе сюди, каже, що вболіває за Україну, скаржиться на злидні! Хіба я їм пенсію виплачую?! Колись наказав ліфт відключити після дев’ятої години, то ці старпери приперлися на восьмий поверх пішки! Альпіністи! Якби не вибори на носі…
На фірмі Андрія чекали Ангел з Князем. У Ігоря рука в гіпсі.
— Можеш узяти відпустку і поїхати кудись до Європи, — запропонував йому Андрій.
— В Альпи, — підколов Ангел, — кататися на лижах.
— Роботи повно, — відмахнувся Ігор. — Що каже твій тесть?
— Допоможе… Треба вибити з Петрушки заставу під кредит.
— З нашого боку це недобре: ми користувалися його автопарком як хотіли, — зауважив Ангел. — А такі кредити беруть не для того, щоб повертати.
— Швець теж на дурняк брав у Петрушки машини, — усміхнувся Андрій, — і з чистою совістю витирає об нього ноги… Тепер до наших справ. Завтра треба Астаф’євих відіслати до Києва.
— До речі, знаєш, що вони встругнули? — згадав Ангел. — Забрали гроші у весільних музик!
Андрій вилаявся:
— І що з виродками робити?!
— Найцікавіше, що це була ідея Кіркуєва, — накручував Ангел.
— Завжди мене підводить. Сьогодні з ним поговорю.
— Ці твої балачки нічим не закінчуються, — не вгавав Жора. — Те, що Валентин колись врятував тобі життя і виконує брудну роботу, — не причина, щоб все йому пробачати.
Андрій знервовано глянув на Ангела і відрізав:
— Залиш мені вирішувати, що робити.
Ігор лише зітхнув, з розумінням глянувши на Юрка.
— Погано, що ти не прислухаєшся до наших думок, — пробурмотів Ангел.
4
Ірина поверталася до Києва у вівторок вранці своєю «тойотою». З нею — Інна, Ольга та Оленка, що вирішила погостювати в Києві. Її Роман три дні як загуляв невідомо де.
Близько другої в'їхали в Київ, Інну біля метро «Святошин» чекав Осман, Ольгу підвезли до «Політехнічної», а вдвох поїхали на Либідську — там Ірина мешкала. Оленку заворожувала столиця, потік машин, у який упевнено вклинювалася «тойота». Ірина, увімкнувши на повен звук магнітофон, у такт музиці експресивно барабанила пальцями по керму і лаяла водіїв авт, котрі заважали їй. В її лайці найпристойнішим було слово «козел».
У квартирі Ірина втомлено впала на диван і з насолодою потягнулася. «Нарешті вдома, — сказала. — Чи могла колись подумати, що буду рватися з Чорнополя сюди»! Олена стояла в дверях, оглядаючи помешкання із сучасним ремонтом та меблями.
— Як моя хатинка? — запитала Ірина. — Поки довела її до пуття, всі нерви з'їла. Батько хотів зробити по-своєму, Андрій — по-своєму. Довелося доробляти мені — бачиш, що вийшло.
Олена не розуміла, чим не вдоволена подруга, — більшість її знайомих взагалі не мали власного житла. Вона мешкала з батьками, і найближчим часом навіть не мріяла про свою квартиру.
— З жиру бісишся, Ірцю, — вирішила.
— Мабуть, так, — несподівано погодилася. — Але коли зрівняти з «квартирками» Ольги та Інни… я проти них — Попелюшка…
Скоро на кухні закипів чайник, Ірина розгорнула пакети з їжею, поставила на стіл коньяк.
— Де ви з Андрієм познайомилися? — поцікавилася Олена.
— У Києві. Переховувався від ментів.
— Ти цілеспрямована людина, Ірусю, а я… Вступила до інституту — покинула, не було чим платити за навчання; пішла на роботу, обіцяли зарплату сто доларів, тепер платять ледь двадцять…
— І як живеш? — жахнулася.
— Як усі… Батьки допомагають.
— А твій Роман? У нього ж своя газета! Що це за мужик, що не може тебе забезпечити, — «двадцять доларів»?!
— Ти плутаєш Чорнопіль і Київ, Андрія і моє щастячко… Він мало заробляє, а що заробить — пропиває. Я, коли хочу його побачити, йду в «Зустріч» — завжди там сидить.
— У тій ригаловці?! — з огидою стенула плечима.
— Кращого не може собі дозволити, хіба — на халяву.
— Ти взяла неправильний життєвий курс. Гарна дівка, а водишся з якимось потороччям.
— Не раз хотіла порвати з ним, але він пригорне, скаже: «Моя маленька, ти така файненька, не гнівайся на старенького…», — і тане моє серце.
— Це не для мого розуму.
— Хочеш сказати, коли б твій Андрій не був багатим, а твій батько не при владі, ви би не побралися?
Ірина примружилася:
— Тоді б ми з ним не зустрілися!
—… Вже кілька днів хочу тебе запитати…
— Чи не боюся, що з Андрієм щось може статися? — враз роздратовано. — Ні. Не можу зрозуміти тих, хто скаржиться на злу долю і нічого не робить, щоб змінити її. Гадаєш, Андрію все вдавалося легко?.. Ти ж не можеш уявити, щоб твого Ромасика кинули за ґрати або щоб він переховувався від міліції… Вважаєш, що мій батько — випадкова людина у владі, що не заслужив своєї посади?! А хто з мегафоном у руках проводив перші маніфестації Руху, кого переслідували кагебісти та менти? Чому там не було твоїх батьків?! Ми з матір'ю тоді щоночі чекали, що тата заберуть, а ви спали спокійно! Люди, які ризикнули, поставили на карту все, чому вони не можуть мати більше, ніж інші?
Олена помовчала, налила коньяк і відказала:
— Не кожен може ризикнути, не кожному випадає нагода. Наприклад, твоя Інна мало чим ризикувала…
Ірина роздратовано випила.
— Гадаєш, де вона познайомилася з Османом?! У нічному клубі. А ти спробуй — піди туди, якийсь бандюк покладе на тебе око і «запропонує» підвезти… Її не раз вивозили у ліс, ґвалтували, доводилося пішки повертатися поночі, у дощ, у сніг! Обтріпається, як курка, синці зійдуть… Так здобувала досвід та знайомства. Біда навчила, потоваришувала з бандитами, і, повір мені, не з одним заради власної безпеки переспала. Гадаєш, її Османчик спокійно працює у Києві тому, що такий крутий?! Ні, тому, що Інка дружить з бандитами! І тепер їй не доводиться лягати під них — знає десяток проституток, які виручають… І батьки Інни за навчання не платять — навпаки, вона їх утримує!
Олена, нахмурившись, слухала подругу:
— Я дивилася на життя по-іншому. Читала любовні романи і думала, що любов — рушійна сила… Вірші, ілюзії… А Роман гуляє, скурвий син…
— Тоді ти абсолютна дурепа, коли це терпиш, сидиш без грошей і балакаєш про любов.
— А твій не гуляє? — з викликом.
— Святих немає. Тільки є різниця — коли розслабляється чоловік, втомлений справами, щоб зняти стрес. А такі, як Роман, морочать голови дівкам, і сенс їхніх гульок — аби похвалитися перед друзями. Є у нас на потоці такі казанови…
— Геть мого Романа зганиш. Він також працює, і також знімає стреси… скотина! Уявляєш, колись йому кажу: «Відріжу!», а він: «Що ж ти без нього будеш робити, моя маленька?!».
Ірина криво посміхнулася:
— Чуже життя — загадка. Може, я теж колись закохаюся в якогось пияка і буду тішитися, коли він приходитиме додому і буде товкти мені пику, для порядку, абись знала!
— Не дай тобі Бог такого!… Знала би ти, як мені хочеться вилізти зі злиднів! Закінчити інститут, стати на ноги!.. Ти радиш ризикувати, а я, напевне, тільки наробила б дурниць, ризикуючи!
— Спробую знайти тобі роботу в Києві, — вирішила Ірина. — Але поки нічого не обіцяю. Поговоримо завтра з Османом. Не поспішай повертатися додому, розслабся і подумай про себе.
5
У Василя Васильовича на столі лежала газета міськради. Її щойно приніс шеф і тицьнув під носа фейлетон «Братва гуляє», підписаний псевдонімом Цуцунько.
У статті від імені пса йшлося про собаче весілля:
«Найліпше то є псяче весіллє. Ніґди так файно сі не забавиш, як там. Але то мій господар знати не хоче, і но раз на півроку водит до сусідчиної суки, старої Жучки. Її перетягали всі пси з Білецької вулиці, то і я мушу. Але якось-то я нашкодив ‘му в хаті, та й він вигонив мене! Яке то щєстя, дорогі мої псоньки! Можна вар’ювати цілісінькими днями, красти ковбаси на базарі, порпатися у смітниках, гидити, де заманеться і тримати в страху вулицю… Скоро я став авторитетом у нашій зграї…
… Наша братва зібралася на сходняк і вирішила, що час породичатися з породистими псами, які мешкають за плотом… Жеби все було файно, запросили гостей, і не звідкись там, а з м'ясокомбінату! Мене, як найавторитетнішого, вибрали молодим, дуже вже мені ся сподобала тая болонка, що її тато — бультер’єр…
… Як ми файно ся забавляли! І вив нам товстий гість — бульдог із-за канави «Помосковниє вєчєра», і так стрибали та крутилися одне перед одним, що гілки на калині поламали! А щоб усе було по-взрослому, торчали — смалили кізяки, нюхали старі шкарпетка. Та тії скурвії сини з-за плоту, то таки добрі штукарі, заким ми балдєлі, вони собі наших сук — і гайда до лісу…
… Боженьку ти наш псєчий, дай нам здоров'я і розуму не потрапити до рук гицлів, і нехай господарі нас не шукають, ми самі тут, на вулицях, якось, покеруємо…»