Страница 6 из 15
Нам, людям неврастенічним і неврівноваженим, така система здалася за занадто систематичну. Ми поїхали вперед. Ми розлучилися з шофером, що був у Франції, і з другим шофером, що не був у Франції. Ми розлучилися з Дніпром. Ми розлучилися з тихими безпорадними людьми, у яких скоро буде своя школа, своя баня, своя сільрада – і урожай; у яких скоро не буде модних черевиків, бронзових ґудзиків, зефірових сорочок і ховрашків. Ми розлучилися з Нікополем, з його оригінальними вулицями, з його головою КНС, мисливцем і рибалкою.
Але мені не так легко розлучитися з Нікополем.
Переді мною лежить одірване вічко від цигаркового коробка «Куба». На жаль, у мене немає вже цілого коробка і я не можу поінформувати вас, яка ціна тих цигарок у Союзі й, зокрема, яка ціна їх у Сибіру та в Туркестані.
Зате на споді цього вічка записані інші інтересні, ба навіть сенсаційні цифри. Нікопольський район має вісімдесят тисяч населення, з них дванадцять тисяч живуть у самому Нікополі; там коло тисячі членів партії й коло півтори тисячі комсомольців. Розміром цей район не менший від якої округи.
І от на весь той район із усіма його жителями, євреями-колоністами, німцями-колоністами, українцями і теж на все місто з його многовзірними вулицями приходиться всіх троє (троє!) міліціонерів.
Я уявляю собі, яка купа, яка злива запитань здіймається в голові читача. Хто одводить у район п'яних? Хто керує двірниками? Хто регулює вуличний рух? Хто приносить повістки про виселення з квартири? Хто викорінює бандитизм? Хто боронить ридикюлі від безпритульних? Хто порядкує в черзі перед дверима Моссукна? Хто, нарешті, допомагає провадити в життя постанови райвиконкому?
– Труднувато, – відповідав на деякі з цих запитань секретар райпарткому. – Буває, що нікому іти арештувати в судовій справі. Але, як бачите, живемо. Бандитизму немає, безчинства відбуваються в нормальному масштабі, радянська влада порядкує як скрізь, і авторитетність її не менша, ніж де-небудь.
Десь у Техасі чи в Західних Штатах Америки є (чи була) така система. Поліції нема. Є один такий собі шериф. Цей шериф є вся виконавча влада. Він арештує, він веде слідство, він, здається, і реєструє шлюби та народження, а коли потреба, він мобілізує кілька душ фермерів і з ними верхи виїжджає чинити розправу.
Але той шериф мобілізує собі, де схоче і коли схоче, два десятки куркулів, верхи на конях, із вінчестером при сідлі і з довгими ремінними ласо (є таке приладдя ловити за шию злочинців і бунтарів).
А в Нікопольськім районі не то що в куркулів, а й у незаможників немає ні ремінних ласо, ні вінчестерів (коли не рахувати доброї дубельтівки, а то і двох, у голови КНС, мисливця і рибалки). Та й міліціонер – не шериф, а просто міліціонер.
Я не майстер славословити виконавчі органи радянської влади. Більше того, я ще перед усякими критичними кампаніями великим був прихильником усякої критики. Крім того, я добре знаю, що міліціонерів немає головне й не через те, що їх не треба, а через те, що районний бюджет нагадує те саме славнозвісне порося, що в Петрівку мерзло. До того ж я і того навчений з книжок, що найлегше керувати не багнетом, а «тінню від багнету».
І все ж таки, згадуючи про трьох героїчних міліціонерів Нікопольського району, я не можу не уявляти собі фізіономії тих знавців, що характеризують радянську державу як поліцейську.
І ще признатися. Харківські житлокоопи, харківська електрифікація, ба навіть збори осередку товариства «Друзі дітей» менше, про мене, символізують наближення до соціалізму, ніж три міліціонери вісімдесятитисячного Нікопольського району.
Я дуже хотів сфотографувати кого-небудь із тих трьох мушкетерів, але мені на це не пощастило.
За довгих своїх мандрів я ні разу не бачив міліціонера.
• • •
Одне тільки: у справі українізації в Нікополі слабувато. Тобто місцеве начальство, мабуть, засвоїло в цій справі деякі тези, що в граматиці йдуть після речення «нема над моркву», але тези ті, очевидно, занадто абстрактні.
Я вже казав десь про стінгазету двома мовами, про те, як переселенці, а надто їхні діти, говорять українською мовою, але це не заспокоїло мій допитливий розум. У день від'їзду з Нікополя рано-вранці я пішов швендяти по місту з офіційною метою розжитися платівок для камери.
«Все селянство говорить українською мовою, – міркував я, – мабуть що зате місто Нікополь говорить по-російськи, інакше звідки ж брав би свої відомості голова КНС, мисливець і рибалка».
З такими думками під кепом обслухав я шевців, кравців, «голярів» (а про мене «парикмахерів»), хлопців, що чистять чоботи, дніпровських моряків, людей, що йшли на роботу в завод, і всякий люд, що йшов мені назустріч. Підслухав десь навіть і німців-колоністів.
І от, як не прикро це для мого німецького патріотизму, але навіть німці-колоністи балакали українською мовою, лише зрідка вкинувши дві-три німецькі фрази.
Щось треба робити, треба спішно вимагати від усього населення знання історичної граматики української мови, старого й нового правопису, переказу віршів Івана Франка, відомостей із біографії св. Амвросія Метлинського й інших речей, що без них не може бути українцем ні один поїзний провідник і ні один офіціант Нархарчу. Як цього не зробити в спішному порядкові, як не наполягати на граматику і правопис, то населення буде балакати по-українському як і досі балакало. А спробувати газетну мову не слід, та й небезпечно: ще візьмуться читати українські газети. І побільше треба писати про те, що робиться в «Хіні»*. Світ не без добрих людей, а українська мова не без «Хіни».
Знаю я, що Хіна – слово німецької вимови, не вчіть мене!
А по-англійськи читається воно «Чайна», як у нас на вивісках. Утворили назву «хінці» для того народу, що його хохли називають «китаями», можна незгірше втворити і від «Чайна» – «чайники». Просто і ясно.
Все це я знаю, але мені від того не легше. Кажуть, що коли один дурень закине в воду сокиру, то й десять розумних не витягнуть. Не погоджуюся з цим. Думаю, що витягнуть. Коли фізично слабий, нервовий, засмиканий єврей може стати добрим хазяїном, то як здоровим дядькам сокири не витягти. Витягнуть, так я думаю.
• • •
Багато є в Харкові автобусів. Є Leyland’и*, є французи Laurer’и, є й один довготелесий американець. Ходять і не знають, який у них є менший брат у Кривому Розі.
Був цей менший брат за царя Сибка простим грузовиком. Тепер же він став автобусом. Обшили його звідусіль диктом, поштрихували олійною жовтою фарбою скрізь, окрім дірок, дірки-бо не то жовтою, а ніякою олійною фарбою не поштрихуєш, – і увійшов у нього кондуктор, і став продавати квитки.
Межи гір руди, межи кам'яних огорож, над криворізькою річкою мчить криворізький автобус і спиняється лише тоді, коли треба його спереду підкрутити ручкою. Підкрутять і поїдуть, підкрутять і поїдуть.
Отак воно приблизно і з українізацією в місті Нікополі, і з євреїзацією в єврейських колоніях. Не підкрутиш – не поїдеш.
Я почуваю, що про українізацію вже досить. І слово воно якесь чудне – щось на штиб італізацїї італійців або германізації німців. Я думаю, я краще розповів про євреїзацію.
І це, сказати б, слово чуднувате, не без того. Все ж таки доведеться поговорити й про це в належнім місці.
Отже, тепер у делегації зосталося двоє: Ман і я – і поїхали ми втрьох із агрономом «Агро-Джойнту»* по криворізьких колонках, на екіпажі в дві конячі сили, упряжені у дишель.
Не те щоб «Агро-Джойнт» не мав машин, як ЄКО. Є в «Агро-Джойнту» дві машини «Додж», та вони виїхали на зустріч непоспішливій делегації.
«Агро-Джойнт» працює довше, ніж ЄКО, – це пожертви американських капіталістів. Але дають вони поселенцям приблизно той самий кредит, що й ЄКО, тільки беруть не три, а два проценти річні, та ще садовлять поселенцям виноград. І доми вони попереду будували більші – дві кімнаті й усе інше, а тепер перейшли на те, що й ЄКО.