Страница 2 из 15
Кажуть, що такі самі вулиці і в інших містах України, – але того не знаю. Чого не бачив, за те не казатиму.
На якійсь із тих вулиць – здається, 21 січня, а може, й Фрідріха Енґельса, стоїть білий будиночок на два поверхи. Це ЄКО, інакше по-руськи сказати Jewish Colonization Organization, а ще інакше – Єврейська колонізаційна організація*. Що воно таке, про те буде пізніше, а зараз дозвольте вам рекомендувати всю делегацію.
Окроме мене, і Мана, і тих, що позоставалися в Харкові на вокзалі й у себе вдома, тут є представники від робочих. А робочі такі.
Уповноважений ЄКО, предрайвиконкому*, карти, плани, діаграми, цифрові дані, малюнки переселенських домів, усе кругом аж зіпріло. Тиков, Шава і Енко обсіли цей «матеріал» і почали запитувати й записувати. Уповноважений ЄКО держався довго, але втік. Предрайвиконкому держався довше, але, видимо, охляв і почав здавати. Карти, плани й діаграми зробилися не такі елегантні, як були, а якось зблякли і знепевніли.
А Енко сидів за столом і запитував, і записував.
Десь ізник і предрайвиконкому, а Енко інтересувався далі. Знов виринув уповноважений ЄКО, знов Енко запитував і записував.
Спершу я ніяк не міг добрати, як це в одній людині може вміститися така купа запитань. Потім я почав думати, що ці запитання розплоджуються не в одній людині, а в двадцятьох тисячах робітників Луганського заводу, що послали Енка запитувати й записувати.
Та признаюся, що я кінець кінцем дослідив Енкову методу. Цей хитрий дядько запитував про все на світі по черзі, а скінчивши всі можливі запитання, починав спочатку з першого. Далі, скінчивши знову увесь цикл, знову брався спочатку.
Здається, що ця ідея виникла одночасно і в інших, бо на п'ятому чи шостому циклі Енка перепинили й потягли обідати. Зате ж того, що вияснив Енко свою циклічною методою, я вже тепер повік не забуду, хоч і нічого не записував. Він вияснив, що ЄКО – організація буржуазна; що витрачає вона проценти з капіталу, який заповідав був колись мільйонер такий барон Гірш; що існує договір із радянським урядом на допомогу євреям-колоністам; що кредитують їх за категоріями; що найвищий кредит виносить коло 1700 карбованців на сім'ю; що в цей кредит увіходить хата, двоє коней, дві корови, мертвий інвентар і посівний матеріал; що в Нікопольському районі будують школи й будуватимуть бані; що озимина пропала, що колоністи три роки не платять податків, як і всякі колоністи в Радянськім Союзі; що євреї живуть із сусідніми селянами в ладу, а селяни сіл підлеглих ремствують, що був дощ; що ярина виправилася; що ховрашки їдять кукурудзу; що в кожній хаті є кімната, кухня і прибудовано стайню; що ураган зірвав солом'яні дахи і тепер роблять залізні; що вже час обідати і що пора вже йти.
Він вияснив усе це разів із шість, а то й сім. А наприкінці він вияснив ще одне: що ЄКО існує на принципі самооплатності, і що всі гроші повертаються назад, хоч воно починає брати назад тільки через п'ять років і бере тільки 3% на рік. Євреї-хлібороби повертають усе, що їм позичали.
• • •
Чи це гаразд, – цікавився далі Енко, коли ми шукали через усе місто, де пообідати, – чи це гаразд, що предрайвику не розповів делегації, як обідають приїжджі люди в Нікополі? Чи не треба було б предрайвикові повести оту делегацію в таке місце, де обідають люди?
Чи дорого візьмуть за обід? – далі цікавився Енко, коли ми кінець кінцем увійшли в їдальню. Чи ж добру подадуть їжу? – цікавився він далі, коли ми сіли до столу. Чи й не треба делегатам випити по одній? – ставив він запитання, коли вже замовлено було печеню. І чи скрізь вимерзла озимина, як у Нікопольськім районі? – запитував він, коли на стіл поставили сіруватий хліб.
До речі, про озимину. Озимі хліби, окрім того, що годують людей білим хлібом і піддержують наш експортний баланс, годяться ще для того, щоб випробовувати всякої шерсті людей.
– На всім півдні України, на Донщині, на Кубані вимерзли озимі.
Слухайте тепер, що вам на це скажуть люди.
«Так, – скаже один, – це може відбитися на курсі червінця. Та ми гірші вже перебороли труднощі, переборемо й це».
Так сказав би представник Озету*, кругленький, делікатний чоловічок, що оце одмовився від горілки і налив собі трішки пива.
– У нас вимерзли всі озимі на півдні.
«Так, – скаже другий, – нічого буде їсти хліборобові в степу Він уже продав коня і корову».
Так сказав би робітник Шава, простий селянський чоловік, що скільки не робив на заводі, а зостався дядьком, добрим і скромним дядьком, представником Кам'янського заводу.
– На всім півдні вимерзли озимі.
«Так, – сказав би третій, – це дуже, дуже погано».
«І в нас у недорід люди їдять лободу; від цього хворіють і пухнуть діти».
Так сказав би великорос Тиков, робітник Дніпропетровського заводу. І взявся б за чарку, бо тяжкувато про таке балакати.
– Озимі вимерзли на всім півдні.
«Так!» – сказав би Енко з Луганського заводу.
«Цікаво, яких буде вжито заходів? Чи вдосталь є посівного матеріалу? Чи вивезуть нас ярові? Чи буде дощ і коли саме? Чи пройде дощ по всіх районах, а чи тільки по деяких? Чи досить однієї половинки на всіх, а чи треба брати дві половинки? Чи кладуть лимон у білоголівку*, а чи не кладуть туди лимону?»
– На всім півдні вимерзли озимі.
«Озимі, озимі, – скаже п'ятий. – Пробачте, будь ласка, що таке ці самі озимі, про які так багато говориться? Пробачте ще раз, бо я не дуже розуміюся на сільському господарстві. Озимі – це ті хліби, що їх косять зимою, чи не так я вас зрозумів? Чи, може, це ті хліби, що їх орють або сіють зимою? Цікаво також, чи це білі, чи чорні, чи питльовані* хліби?»
Коли ви почуєте таке, – а ви можете й таке почути, леле, не так уже рідко як вам здається, – то знайте: перед вами людина, що її через якусь прикру помилку не встигли чи не управилися розстріляти під час громадянської війни. На превеликий жаль, тепер уже пізно. В кодексі й статті такої немає.
Ви можете тільки трішки придушити такого жевжика податковим пресом. Крім того, коли хочете посидіти тижнів двоє за хуліганство, можете дати йому ляща, пхнути коліном, загнати його під стіл і побити об нього два чи три стільці. Але розстріляти його ви не можете.
• • •
Двоє «Опелів» по десять сил, новенькі і блискучі, стиха туркотіли перед ґанком ЄКО. Всі вже сиділи на місцях. Тільки Енко затримався з якимось запитанням у конторі. З-посеред глядачів виділилася п'яна рудоголова постать і запропонувала, щоб барин дав п'ять копійок, явно звертаючися до Мана.
Хтось необачно відповів, що бар тепер нема. Тоді рудоголова постать вибухнула грозовою промовою. Елегантно згадуючи матір і матерів матір що два слова, постать пояснила, що цей самий барин, який сидить в автомобілі, посадив її в п'ятому році в тюрму за страйк, що цей же таки барин громив жидів, що тепер, незважаючи на це, він не хоче дати трьох, чи хоч двох, чи хоч однієї копійки робочому чоловікові. Постать гриміла і гуркотіла. У перекатах громової промови проблискували матір і дві копійки. Ман сіпнувся і схопив шофера за рукав. Постать гриміла, а Енко не з'являвся. Шофер повернув ключа – і «Опель» викотив на головну вулицю.
Хороша штука – такий новенький «Опель», м'яко в нім сидіти. Всяка мисль легко іде в голову, і, схитнувшися злегка на ресорах, береться дрімати десь у задньому покої в голові; натомість же з'являється друга, щоб тим самим порядком упокоїтися на подушках.
– Чи багато риби в плавнях і в Дніпрі? – запитую я в голови КНС* і члена президії райвику, що їде з нами в «Опелі». – Як вам ловилося сей рік?
Голова КНС – сам товстий, чорний і гладкий, як «Опель», – дивиться трішки ніяково.
– Немає часу рибку ту ловити, – одповідає він кінець кінцем.
– Ну, а як качки на плавнях? Скільки цього року заполювали?
– Рідко доводиться, – необачно зітхнув голова і член президії.