Богемна рапсодія

Костя зачумлено глянув поверх столів: упіймав погляд ворушких чорних очей. Чоловік розтяв рубаним усміхом; сидів нерухомий, а за поглядом пролягала порожнеча і ніч. Ніч згорталася сувоями, сунула хмарами, дворами, парканами. Мело снігом. Чоловік підвівся і зник, вирізьбившись на тлі жовтого квадрату шаховою фігурою. Костя подумав про дівчину: вона іде, як маленький П'єро, повітря її не зрушить, тихо переплітається вітер з кроками.

О, маленький, нещасний…

Костя прийшов до пам'яті: його тіпало, перекоцюблювало, брало дрижками; віяло холодом, блищали при світлі димлячих пюпітрів, випускаючи пару, калюжі розлитого пива; тхнуло перегаром, дівчата бігали між чоловіками, брикаючи заголеними ногами, деінде траплялися зовсім голі тіла чоловіків та жінок, які повкладалися до купи; дим тягнувся під високі повали стелі. У прочинене вікно поволі, хвилями вітру, наносився сніг. Сніг падав по той бік міста, закручувався протягами, що окутували поснулі приміщення людей. Сизо і холодно.

Клоц спав, повиснувши зі стільця; судомив уві сні, пустивши білу нитку слюни: кінчики пальців дрібно тремтіли. Лариса жваво гомоніла з якимось молодиком, зібгавши спідничку вище колін, і Костя зловив себе на тому, що спостерігає за нею невідривно: повільно, повагом, поминаючи пари і стільці, калюжі розлитої горілки, взяв за руку — холодну і неживу — і вона, не опираючись, пішла; вони втрапили на темну смуту, освітлену лише тонкими вічками мініатюрних лампочок, — голова Лариси потрапляла на острівки електричного світла; відтак він ловив її губи: трохи завеликий рот, великі вії обдмухували щоки, а вона то піддавалась, то відбігала, — ковзнула сценою, знімаючи спідницю, і він взирив округлі литки, стрункі засмаглі ноги; коли Костя наздогнав її на зачовганій сцені, то вона пожбурила зеленого светра, і светер майнув мертвим птахом у спалахах пюпітрів, — постать Лариси зайнялась синім; далі Костя обернув голову, побачив, як вона лежить, розставивши ноги, із виголеним лоном, заклавши за потилицю руки. Псячий ґвалт знявся тонким пронизливим писком; загуркотів літак, псяче гавкання потужно задвиготіло у повітрі, і люди, які пообертали голови, вклякли, уперши свої безформні од безсоння обличчя на порожнє вікно, на здиблену фіранку; Лариса сіла, охопила руками коліна: груди відпружинились, і тіло взялося гусячою шкірою; зіниці її ширшали, і Костя, який схилився над нею, побачив, як у райдужках очей запеклася жовта квітка безсмертника, притрушена до половини білим снігом. Лариса підвелася, дорогою підібрала светра, ляпаючи босими ногами по розлитих калюжах вина і пива, тягнучи за собою одіж, зупинилася перед Клоцом, який хропів, випихаючи зі стогоном повітря із широких грудей.

— Так, — сказала. — Час біжить так швидко, що, запізнившись, ти бачиш, Клоц, як щось нещадно руйнує фасади стародавніх будинків. І ти нікуди не встигаєш:…

Костя поглядав на порожнє місце, там, де лежала Лариса. Надворі тихо. Вологий вітер подув з півдня, і вода, опираючись морозу, стікала по карнизах і ступнях; Костя східцями дістався на гору: у кімнаті, куди зайшов, скроні здавило вологою. Стеля занадто низька, з підвішеною розлогою люстрою. Стіл посеред кімнати. Зі столу сповзла скатертина, — трималася на самому краєчку. На покарябаній, відполірованій поверхні лежав ніж із синьою ручкою і двійко горіхів. Шарпонулась фіранка, горіхи покотились підлогою. Вперше за скільки годин, проведення у театрі Клоца, він пошкодував, що поруч когось немає. Уловив власне відображення у дзеркалі, глянув на пружини незастеленого ліжка. Сів на підлогу, втупився в білу стіну.

Ті, що йшли попереду, трохи пригнули голови, і Клоцу у вічі блиснули виголені потилиці з жовтими прищами на рожевій шкірі; вентиляційна віддушина, обплетена павутинням, що поодвисало капшуками, куди понабивалося пилюги та сміття, — в'яло похуркувала лопастями. Стіна чорно, масно відбивала отвора, і протяг бився у її нутрі, скрипів заіржавілим механізмом. Була десь шоста година ранку. Перший день зими. Коли вони, троє, спустилися до льоху, то небо і землю розмежовувала тонка смута світла. На небі вибілювались хмари. Потім вони поминали присипані порохом верстати незрозумілої конструкції, зачинені і напівпрочинені обтягнуті залізом двері, звідки зяяли загаджені кімнати, — по всьому вгадувались тюремні камери. Сонце з'являлося у високих, круглих як ілюмінатори вікнах, і, як тільки троє минали крихітні комірчини, тіні лягали по-новому, — то вириваючи, то гублячи сміття в суцільному мороці, що від ударів проміння навскіс набирав непроникності.

— Де ви його полишили? — запитав Клоц. Двоє повернули голови.

— Трохи далі.

— Тоді ходім, а там і перекуримо.

— М-у-у… — промугикав один з них, потягнувся був за цигаркою, але Клоц рушив — під ногами ритмічно затріщало скло, а він повернув голову, глянув на стіну, де лопастями бив вентилятор. Десь за п'ять хвилин ходи зібралися вгору насипаним обвалом битої цегли, — пішли довгою Галереєю, де змиг ока сліпився шибками. Сонце розповзалось синім вогнем. Вітер гудів, кресаючи об асфальт, і крізь пробиті оскали шибок вони бачили, як у прозорому повітрі розвівається з дахів сніг. Темрява дедалі густішала, — перед ними постав тунель із розбитими ліхтарями; вони йшли далі, доки заблимали червоною фарбою двері. Наприкінці.

— Прийшли.

Клоц не побачив того, хто говорив, — лише низка білих зубів та хмарка пари навколо рота.

— Холодно.

Вони відчинили двері; засуви протяжно завищали, двері подалися, упали кавалки глини, з амбразури, разом із рипом петель, полилося сіре, розбавлене світло. Клоц увімкнув електричного ліхтарика, але по хвилі зрозумів, що ліхтар не знадобиться. Згори у вищерблене вікно сипав сніг, і краї покатої стіни прибило колючками паморозі. Чоловік висів на покрученій арматурі. Видно було, що він висів на власному ремені від штанів, так, що ті бовталися на колінах; ноги ще не посиніли і блідо маячили в мороці. Сорочка чоловіка облипла від крові, зсохлася, місцями позмерзалась, зараз здулася кіркою. Протяг гойднув покійника, і він розкрутився, — ремінь діяв пружиною, не давав трупу обкрутитися навколо власної осі.

Двоє присвиснули, засунули руки в кишені, сіли на перевернутий алюмінієвий тазок.

— Що це? На який біс ви його повісили?!

Двоє знову звелися: те, що вони бачили, вразило їх не менше, ніж Клоца.

— Ми тільки вдарили по голові трубою. І думали — все.

Клоц запалив цигарку і невідривно, з хвилину, втупив очі на вікно. Звідти сунув пар. Надворі, видно, пішов дощ. Або дощ із снігом. Щось подібне.

— Ну й погода, — сказав один із двох. Той, який-сидів поруч, витяг із шкіряної торби термос і розлив у пластмасові горнятка каву.

— Ідіоти, — сказав Клоц.

Двоє підвели голови: тільки зараз він зрозумів, чому вони так дратують його. Подібність дрібних рис — прямих і поперечних — закрутів, яких ніколи не помітиш в обличчях, зараз поналипали до купи і становили одне ціле.

— Чого ти нервуєш? Хіба не все одно…

Він докурив цигарку; на стіні танув іній, — мороз, що тримався кілька днів, сходив, і приміщення наповнювалося смородом; паморозь сповзала, як стара шкіра, оголювала облуплені, з трухлявої цегли стіни. День розгорявся: стінами бігали відблиски, денне сяйво моталося напочатку кулями, розмазувалось віхтями, а потім стовпом упало ізгори, вириваючи з мороку посивілу голову та синє обличчя покійника; вітер завищав дверима, і крізь миттєво запалу тишу чулося, як накрапує зі стелі вода; крапля за краплею, а далі задзюрила срібними потічками.

— Нам би самим пережити зиму. Страшна зима. Еге, таки страшна зима.

Вони покидали недопалки, обрізали ременя, на якому висів мертвяк, і Клоц довго зирив на його посиніле лице з червоними прорізами; відвів погляд, пробіг очима по кімнаті.

— Тут стратили Президента, — сказав один.

— Так, — добавив інший. — Його задушили рушниками.

— ???

Будівля стриміла в тумані, коли вони вилущеним асфальтом вийшли на ріллю. Один озирнувся. Падав сніг. Туди, до горизонту, не було видно. Сніг падав рівно, стіною; як декорація.