Джовані Трапатоні

— Так-так, це — щира правда, — завзято підтвердив воронові слова переляканий Макс Гай.

— Максимку, милий, не перебивай мене, будь ласка, — спокійно зауважив ворон. — Ти знаєш — я цього не люблю. Просто слухай і мовчи. Коли я в тебе запитаю — відповіси. Коротко та лаконічно… Твій пульс уже збільшився до 336 ударів — мене це не влаштовує, мій любий, — вже строго додав він та розважливо повів далі. — Талановиту, обдаровану людину безпомилково можна визначити по тому, що при її появі усі бездарності кидаються влаштовувати змову проти неї… Ти, як непересічна талановита особистість, завжди був мішенню для нікчемних тугодумів. Я, за нашою угодою, гладенько розчищав твій широкий шлях, старанно прибираючи з нього шалені, заздрісні натовпи нездар. Саме через мою роботу ти зміг зосередитись на справі. І не розпилювати себе у нещадній боротьбі із тупістю та заздрістю людською. Ти згоден з цим, мій любий?

— Так, — знічено прошепотів пан Гай та незграбно обтер піт, що рясно проступив на його чолі.

Ворон задоволено хитнув головою та задумливо, ніби пригадуючи щось, промовив: — Я поважаю людей, які точно знають, чого вони хочуть. Усі біди світу відбуваються винятково через те, що люди недостатньо точно розуміють свої цілі…

— Я перепрошую, але, з вашого дозволу, я би записав цей ваш блискучий мудрий вислів, — пробелькотів пан Гай та одразу рушив до письмового столу, аби записати все на папірець.

— Не варто, Максе! Не витрачай даремно часу! — строго наказав ворон. — Тим більше, що це не мій вислів, а негідника Гете.

— Кого?

— Гете, — скривившись від огиди, повторив ворон. — Цього мерзотного німця, вперту тварюку, іноді осяювали справжні перли… — зло прошипів він та, нібито пригадавши щось огидне, знову скривився. — Тож на чому ми спинились?

— Ви слушно зауважили, — по-підлабузницьки пробубонів пан Гай, — що Гете — вперта тварюка.

— Так, це — правда, — збираючись з думками, погодився ворон. — Але мова зараз не про нього… Я хотів сказати, що я завжди поважав тебе через те, що ти, як ніхто інший, точно і конкретно розумів та формулював свої цілі. Твоя сміливість у формулюваннях завжди викликала в мене захоплення. Що ж стосується самих твоїх цілей… то саме їх приголомшливий масштаб призвів до нашого знайомства. Та до нашої взаємовигідної угоди. Тож… Із усього вищесказаного мною цілком логічно випливає ціль мого візиту. Я прийшов привітати тебе, мій любий. Я радий, що тобі вдалося обскакати росіян і придбати контрольний пакет акцій газети «Нью-Йорк Таймс». Прийми мої щирі привітання.

— Д… Дякую… — затинаючись, прошепотів пан Гай.

— Я неабияк тішуся з твоїх успіхів, любий мій. Уже чотири години та шістнадцять хвилин, як ти вважаєшся… Цілком справедливо та заслужено, — багатозначно уточнив ворон, — вважаєшся найбагатшою людиною у світі. До речі, ти вже бачив верстку завтрашнього номера твоєї «Нью-Йорк Таймс»?

— Ні… Я не бачив, — майже нечутно відповів пан Гай та знову незграбно обтер піт із свого побілілого чола.

— Макс Гай — найбагатша людина на планеті Земля! — чи то пихато, чи то радісно заволав ворон. І, неприємно посміхнувшись, запитав: — Як тобі, милий, такий яскравий заголовок? Чому мовчиш?

— Я… Я не знаю…

— Все ти знаєш, — безапеляційно та строго прошипів ворон, — через те і шкодиш моє тіло своїм пульсом у 357 ударів на хвилину.

Ворон рвучко скинув догори своє крило. І в ньому, невідомо-звідки, опинився якийсь пожовклий папірець зі звичайного зошита у клітинку.

— Я — Максим Несторович Гай! — виголосив він, розпікаючи поглядом зблідлого господаря замку. — Народжений 12 липня 1974 року у другому Львівському пологовому будинку!

— Припиніть! Не треба! — вибухнувши ненавистю, закричав пан Гай.

— Приймається до уваги! — куди потужніше за зніченого співрозмовника виголосив ворон. — Не будемо розбирати ці парубочі каракулі. Далі — все по суті! Бажаю стати найбагатшою людиною у світі! Згоден поміняти усе, що маю, на сто мільйонів! Далі! Цифру в сто мільйонів закреслено чотирма рисками! І великими літерами написано триста мільйонів! Потім і цю цифру закреслено дванадцятьма рисками та трьома каракулями! І далі, друкованими літерами: хочу бути просто найбагатшим у світі! Як тільки-но отримаю стільки грошей, що буду мати титул найбагатшого на планеті, клянусь віддати все найдорожче за першою ж вимогою пана ДДТ! 18 січня, 1996 рік! Підпис та печатка! Печатка — друга група крові, резус — позитивний!

— Я… Я передумав… Це — несправедливо… — затинаючись, прошепотів пан Гай.

— Я виконав усі вимоги, — вже не звертаючи уваги на ледь живого співрозмовника, вів далі ворон. — Вимагаю за свої послуги — твоє тіло!

— Ні, будь ласка, ні… — тільки і встигнув пробелькотіти пан Гай та одразу обернувсь на ворона.

Він зніяковіло подивився на свої чорні крила. Розгублено підняв кігтясту лапу та, піднісши її до самого дзьоба, перелякано роздивився її сіру, зморщену шкірку.

Потім знічено перевів свій погляд на стіл, за яким мить тому сидів імператор ДДТ, і заплакав.

У його кріслі сидів він — найбагатша людина світу Макс Гай.

До кабінету постукали.

— Так, Родмане! — гукнув пан Гай, уважно розглядаючи свої красиві чоловічі руки.

— Господарю, — шанобливо прошепотів Родман, зайшовши до кабінету, — ваше молоко.

— Дякую, милий, — відповів пан Гай, узявши із таці склянку молока.

— Цьому нікчемі, певно, молочко вже не потрібне? — прислужливо всміхнувся Родман, кивнувши головою у бік заплаканого ворона.

— Не потрібне, — недбало кинув пан Гай. Спорожнивши свою склянку молока, він одразу випив другу та полегшено зітхнув.

— Свого часу мені знадобився цілий рік, аби навчитися тримати склянку у вороновій лапі. Цьому нікчемі, я думаю, знадобиться куди більше часу. Хоча, зрештою, йому це і не потрібно. На смітниках не п’ють зі склянок, — розважливо зазначив пан Гай та жестом випроводив Родмана за двері.

— Збиратись у дорогу? — вже вийшовши із кабінету, запитав Родман.

— Знову за своє? — незадоволено зашипів на дворецького хазяїн. — Знову мотлоху якогось назбирав? Скільки можна тебе вчити — не прив’язуйся до речей!

— Ну хоча б одну валізку із львівськими сувенірами на пам’ять, — жалібно простогнав Родман.

— Я бачу, тебе тут розбестили добряче.

— Ну, будь ласка, — ще жалібніше застогнав дворецький, скрививши благальну міну. — Ну хоча би пару вишиваночок — на пам’ять.

— Я сказав — ні! — строго мовив хазяїн та жестом показав, що усі благання марні. — Чекай за дверима!

Як тільки Родман причинив двері, пан Гай підвівся і з цікавістю пройшовся по кабінету.

— Дивне відчуття, — прошепотів він, зробивши пару кроків. — Три тисячі років не ходити ногами… І ось, на тобі, будь ласка… Таке щастя. До речі, Максимку, я забув запитати про твоє останнє бажання? Кажи, любий, — лагідно мовив він, підійшовши до заплаканого ворона. — Ти маєш право на останнє побажання.

— Що… — ледь чутно прошепотів ворон, перелякано прислухаючись до свого нового голосу. — Що… Що означає ДДТ?

— Милий мій, твої масштаби мене тішать, — посміхнувся хазяїн. — Але тобі вже варто відвикати від таких масштабних запитань. Тепер твій максимум — прожити день наступний і не померти з голоду на смітнику.

— Що означає ДДТ? — механічно повторив ворон, обливаючись сльозами. — Що це означає?

— Любий Максимку, — знову посміхнувся він, — знати код імені, значить, володіти силою. Хто знає коди — той вершить долі. Я, на жаль, не вершу долі… Але знаю певну мізерну кількість кодів. Ці знання дають мені можливість жити. Навіть мізерні знання потаємного надають велетенську силу — велетенську владу. Ось такою буде тобі моя відповідь.

— Ви так і не сказали…

— Так і не сказав, — задумливо погодився хазяїн та ніжно погладив ворона по голові. — Дякую тобі, милий, за все. Ти дійсно був страшенно обдарованою особистістю у всьому. Щиро дякую тобі за наше спілкування.

— Я… Я більше так не буду… Будь ласка, благаю вас, віддайте… Я не буду… Чесне слово… — слізно забубонів ворон.