Страница 55 из 65
Пан: Я сподіваюся, що ти змилуєшся надо мною щодо решти.
Жак: Ні, ні, пане, ви почуєте решту... Гадаєте, що ви могли безкарно намалювати мені портрет його матері на чотири лікті довжиною?
Пан: Жаку, я тебе зіпсував...
Жак: Тим гірше для вас.
Пан: Тобі у печінках сидить довгий і нудний портрет удови; але ти, я гадаю, добре відплатив мені за нудний портрет довгою й нудною історією примх її сина.
Жак: Якщо ви в цьому переконані, тоді продовжуйте історію його батька. Але жодного портрета більше, мій пане, бо я смертельно ненавиджу портрети.
Пан: Але скажи, за що ти так ненавидиш портрети?
Жак: За те, що вони так мало подібні на оригінал, що як трапиться потім зустрітися з цим остаіннім, його ніколи не впізнаєш. Оповідайте мені факти, точно переказуйте слова, і я відразу побачу, з якою людиною маю справу. Одне слово, один жест часом дозволяє мені зрозуміти багато більше, ніж пащекування цілого міста.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Коли ви виходите з дому, я деколи заходжу до вашої бібліотеки, беру книжку, і звичайно трапляється так, що це історичний твір.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Я, водячи пальцем по рядках, перечитую всі портрети.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Пробачте, мій пане, машина була заведена, і треба було, щоб вона відкрутилася до кінця.
Пан: Вона вже відкрутилася?
Жак: Уже.
Пан: Одного дня Деґлян запросив на обід чарівну вдову з кількома шляхтичами з околиці. Деґлянове панування доходило свого кінця; і серед його гостей був той, до якого почала схилятися її прихильність. Вони були при столі, і Деґлян і його суперник сиділи один побіч другого, навпроти чарівної вдови. Деґлян приклав весь свій хист, щоб пожвавити розмову; він звертався до вдови з найвишуканішими словами; але вона не звертала на нього уваги й нічого не чула, зупинивши свій погляд на його суперникові. Деґлян тримав у руці свіже яйце; якимось конвульсивним рухом, спричиненим ревністю, він стиснув яйце пальцями, і воно, виприснувши з шкаралущі, опинилося на обличчі його сусіди. Цей останній зробив рух рукою, але Деґлян схопив руку за зап'ястя й зупинив її, сказавши сусіді на вухо: «Пане, вважаймо, що я дістав його...» Запала глибока тиша; чарівній вдові зробилося недобре. Обід був похмурий і короткий. Вставши з-за столу, вона попросила Деґляна і його суперника до окремої кімнати; вона зробила все, що може зробити в належній формі жінка, щоб їх помирити; вона благала, плакала, мліла, і то мліла справді, а не про людське око; вона стискала руки Деґляна і повертала повні сліз очі до іншого. Цьому казала: «Ви ж мене любите!..» А тому: «Ви ж мене любили!..» А знову обом: «Ви хочете погубити мене, хочете виставити мене на посміх, зробити об'єктом ненависти й зневаги на всю округу! Незалежно від того, котрий з вас відбере життя своєму ворогові, я ніколи не захочу йото бачити, він не зможе бути ні моїм другом, ні коханцем; я покладу на нього гнів до кінця мого життя...» Потім вона знову зомліла і, прийшовши до тями, сказала: «Безсердечні істоти, витягніть свої шпаги й прохроміть мені груди; коли при останньому подихові я побачу, що ви обніметеся, я помру без нарікань...» Деґлян і його суперник стояли непорушно або допомагали їй, і деколи мимоволі з очей їм падала сльоза. Але прийшов час розійтися, і чарівну вдову, ні живу, ні мертву, відвезли додому.
Жак: От бачите, пане, пощо мені був портрет тієї жінки, який ви мені малювали? Тепер я знав би вже й без нього все, що ви тоді сказали.
Пан: Наступного дня Деґлян з'явився з візитою до чарівної зрадниці і там зустрівся з своїм суперником. Хто з них був більше здивований? Обоє, він і вона, коли побачили Деґляна, права щока якого була вкрита великою круглою латкою чорного плястра.
— Що це таке? — спитала його вдова.
Деґлян: Нічого.
Його суперник: Маленька пухлина?
Деґлян: Побуде й минеться.
По короткій розмові Деґлян вийшов і, виходячи, дав своєму суперникові знак, цілком для того зрозумілий. Цей вийшов слідом. Вони пішли, той по один бік вулиці, а той по другий, і зустрілися за садом чарівної вдови, стали на поєдинок, і суперник Деґляна ліг на тому місці, важко, але не смертельно поранений. Тим часом як його понесли додому, Деґлян повернувся до вдови, посидів у неї, обговоривши з нею ще раз учорашню пригоду. Вона запитала в нього, що могла б означати ця величезна й дивовижна прикраса, що вкриває йому щоку. Він підвівся, подивився в дзеркало й відповів їй: «Справді, як і на мене, то вона виглядає дещо великою...» Потім попросив у неї ножиць, відклеїв свій круглий плястер, обрізав його колом па один чи два пальці, приклеїв на щоку знову й запитав:
— А як виглядає вам тепер?
—Далебі на один чи два пальці менше комічно, ніж раніше.
— І то вже добре.
Суперник Деґляна видужав. У другому поєдинку переможцем вийшов знову Деґлян; і так було п'ять чи шість разів підряд. А Деґлян по кожному поєдинку обтинав вузеньку стяжечку від свого круглого плястра навколо, а решту приклеював до щоки.
Жак: Чим же ця пригода закінчилася? Коли мене принесли до Деґлянового замка, мені здається, він вже не мав на щоці чорного кружка.
Пан: Ні. Кінець цієї пригоди був і кінцем чарівної вдови. Безнастанна печаль, яка опала її від того всього, остаточно зруйнувала її слабе й ненадійне здоров'я.
Жак: А Деґлян?
Пан: Одного дня, коли ми вийшли з ним погуляти, йому принесли листа. Він прочитав і сказав: «Він був дуже чесна людина, але я не міг би вболівати над його смертю...» І в ту ж мить він зірвав зі щоки решту чорного плястра, який завдяки безнастанному обкрутлюванню дійшов до розміру цяточки, яку наклеюють для прикраси. Така історія Деґляна. Жак дістав своє; отож, чи міг би я надіятися, що він тепер або слухатиме далі історію мого кохання, або продовжуватиме свою?
Жак: Ні те, ні друге.
Пан: З якої причини?
Жак: Бо тепер налягла спека, бо я втомлений, бо це дуже гарне місце, бо ми сидимо в тіні під деревами, і як зійдемо до прохолодного потічка, там зможемо відпочити.
Пан: Я згоден; але твоя нежить?
Жак: Вона від спеки; а лікарі кажуть, що протилежності треба лікувати протилежностями.
Пан: Ця істина однаково правильна як для природи, так і для моралі Я помітив одну досить дивну річ: немає жодного афоризму, що стосується моралі, який не знайшов би застосування в медицині; і навпаки, ледве чи знайдеться в медицині такий афоризм, який не.можна було б пристосувати до моралі.
Жак: Хай буде так.
Вони позлазили з коней і полягали на траві. Жак запитав свого пана:
— Будете пильнувати чи спатимете? Коли пильнуватимете, спатиму я; як спатимете — я пильнуватиму.
Його пан відповів йому:
— Спи, спи.
— Лише щоб я був певний, що ви пильнуватимете. Бо за цим разом ми можемо втратити обох коней.
Пан дістав свій годинник і табатирку, Жак уклався спати, але кожної миті він прокидався й зривався, ляскаючи долонею об долоню. Його пан запитав його:
— Що тобі, до лиха? З ким ти так?
Жак: З мухами й комарями. Хотів би я знати, для якого дідька потрібні ці надокучливі тварини?
Пан: І тому що ти не знаєш, ти переконаний, що вони ні на що не потрібні? Природа не створила як нічого не потрібного, так і нічого зайвого.
Жак: Охоче вірю, бо як щось є, то воно й мусить бути.
Пан: Коли в тебе забагато крови або погана кров, що ти робиш? Кличеш хірурга, який трохи тобі її спускає. Отож бач, ці комарі, на яких ти нарікаєш, це ніби зграя маленьких крилатих хірургів, які з'являються з маленькими лянцетиками і колють тебе, щоб по краплі тягнути з тебе кров.
Жак: Так, але наугад: не знаючи, багато в мене її чи мало. Ось приведіть сюди виснаженого, тоді самі побачите, чи ці маленькі крилаті хірурги відмовляться смоктати з нього кров. Вони думають тільки про себе, і все в природі думає тільки про себе й ні про що інше. Хто буде турбуватися, чи комусь буде від того шкода, коли сам маєш користь?..