Страница 5 из 65
— Хіба можна з тобою говорити?
— Ти кажеш, що я роздратований, що лаюся. Хто не був би роздратований, хто не лаявся б? Було трохи вина в погребі — Бог знає, як довго воно втримається! Лікарі за вчорашній вечір випили більше, ніж ми з дітьми випили б за тиждень. А хірург, який не прийде задурно, як ти думаєш, хто йому заплатить?
— Отож, ти так гарно говориш, що ми в нужді, і робиш мені дитину, наче б ми не мали їх уже досить.
— О, та ні ж бо!
— О, так; я певна, що завагітнію!
— Ти це говориш кожного разу.
— І кожного разу це правда, коли після того мені свербить вухо, а зараз я чую, що свербить, як ніколи.
— Твоє вухо не знає, що каже.
— Не доторкайся до мене! Дай спокій моєму вухові! Відчепися, чоловіче, чи ти здурів? Сам собі біди шукаєш.
— Ні, ні, я вже чекаю від святойванівської ночі.
— Ти робитимеш так довго, поки... а потім, за місяць будеш нарікати, що я винна.
— Ні, ні.
— А за дев'ять місяців буде ще гірше.
— Ні, ні.
— Скажеш, що сам так захотів?
— Так, так.
— Затямиш собі це? І не казатимеш так, як кожного разу було?
— Так, так.
А потім, при цих ні, ні і так, так, — той чоловік, обурений на свою жінку, що не встояла проти співчуття до людського горя...
Пан: Саме так я й думав.
Жак: Певно, що цей чоловік не був дуже послідовний; але він був молодий, а його жінка гарна. Ніколи не роблять стільки дітей, як у час скрути.
Пан: Ніхто не збільшує так населення, як голота.
Жак: Ще одна дитина їм нічого не важить, прогодуються з чужої ласки. А потім, це ж єдина втіха, яка нічого не коштує; вони безкоштовно втішаються вночі від денних клопотів... А при тому міркування того чоловіка зовсім слушні. Думаючи сам собі так, я раптом відчув страшний біль у коліні і заволав: «Ох, коліно!» А чоловік скрикнув: «Ох, жінко!..» А жінка скрикнула: «Ох, чоловіче мій! але... той чоловік, що там!»
— Та й що, той чоловік?
— Він міг нас почути.
— То й хай слухає.
— Завтра я не зможу глянути йому в очі.
— Та й чому? Чи ти мені не жінка? Чи я тобі не чоловік? Чи не має чоловік жінки? Чи не має жінка чоловіка?
— Ох, ох!
— Що тобі знову?
— Моє вухо!..
— І що з твоїм вухом?
— Гірше, ніж будь-коли.
— Спи, воно пройде.
— Я не можу. Ой, вухо! Ой, вухо!
— Вухо, вухо, говорила-балакала...
Не скажу вам, що там було між ними; але жінка, повторивши кілька разів притишено-уривчастим голосом «вухо», «вухо», закінчила белькотанням окремих складів — «ву... хо...», «ву... хо...»; і в тиші, яка по тому запала, я усвідомив собі, що сверблячка в її вусі тим чи тим робом заспокоїлася, байдуже яким, а мені це справило приємність. Не кажучи вже про неї!
Пан: Жаку, поклади руку на серце і присягнися мені, що це не була та жінка, в яку ти закохався.
Жак: Присягаюся.
Пан: Тим гірше для тебе.
Жак: Тим гірше чи тим ліпше. Ви, очевидно, думаєте, що жінки, які мають таке вухо, як вона, охоче когось вислухують?
Пан: Я думаю, що це записане там, угорі.
Жак: А я думаю, що там записане ще й те, що вони люблять слухати когось одного і більш-менш неохоче підставляють вухо іншому.
Пан: Це можливе.
•••
Тут вони й зайшли у безконечну суперечку про жінок. Один запевняв, що вони добрі, інший — що злі: і обидва вони говорили правду; один — що вони дурні, другий — що розумні: і обидва говорили правду; один — що брехливі, другий — що правдиві: і обидва говорили правду; один — що скупі, другий — що щедрі: і обидва говорили правду; один — що вродливі, другий — що бридкі: і обидва говорили правду; один — що брехухи, другий — що стримані: і обидва говорили правду; один — що щирі, другий — що підступні: і обидва говорили правду; один — що невігласки, другий — що освічені: і обидва говорили правду; один — що цнотливі, другий — що розпусні: і обидва говорили правду; один — що божевільні, другий — що мудрі: і обидва говорили правду; один — що великі, другий — що малі: і обидва говорили правду.
І отак ведучи суперечку, якої їм вистачило б об'їхати навколо світу, хоч при тому не дійшли б згоди, навіть не перериваючи її ні на мить, — вони й не помітили, як їх постигла злива і перешкодила доїхати...
— Куди?
Куди? Читачу, твоя цікавість справді надокучлива! І що тобі з того, до дідька? Чи якби я тобі сказав — до Пон-туазу чи до Сен-Жермен, до Нотр-Дам де Льорето чи до Сант-Яґо де Компостелля,* — чи ти посунувся б хоч на один крок уперед? Коли вже наполягаєш, то я скажу тобі, що вони їхали до... так, чому ні? — до велетенського замка, на фасаді якого написано: «Я не належу нікому і належу кожному. Ти вже тут був, перш ніж увійшов, і будеш тут по тому, як звідси вийдеш».
— І вони увійшли до цього замку?
— Ні, бож — або напис був фальшивий, або вони були вже в ньому ще перед тим, як до нього увійшли.
— Але принаймні вони вийшли з нього?
— Ні, бож — або напис був фальшивий, або вони лишилися там, уже вийшовши з нього.
— А що вони там робили?
— Жак говорив про те, що записано там, угорі, його пан — що йому хотілося: і обидва говорили правду.
— Яке товариство трапилося їм там?
— Мішане.
— Що говорили там?
— Трохи правди, багато брехні.
— Були й розумні люди?
— Де їх немає? Але були ще й кляті питальники, від яких тікають, як від чуми. Що найбільше шокувало Жака і його пана весь час, доки вони там походжали...
— Значить, вони там походжали?
— А що ж роблять у той час, коли не сидять і не сплять? Що найбільше шокувало Жака і його пана — це два десятки зухвальців, яких вони там зустріли; вони заволоділи найкращими кімнатами, які все таки вважали тісними; вони, всупереч загальному праву і написові, запевняли, що замок відписаний їм на довічне й неподільне володіння. За допомогою певного числа нероб, що були їх жолдаками, вони завербували велике число інших нероб на своїх жолдаків, які готові були за нещасного мідяка повісити або вбити першого, хто насмілювався їм перечити; а за часів Жака і його пана дехто ще насмілювався це робити.
— Безкарно?
— Як коли.
Ти скажеш, читачу, що я тупцюю навколо і, не знаючи, що робити з своїми мандрівниками, втікаю в алегорії, звичайний засіб пустоголових. Я дарую тобі свої алегорії і всі скарби, які міг би з них витягнути; я погоджуюся на все, що тобі до вподоби, але при умові, що ти нарешті перестанеш докучати мені з питаннями про останню ночівлю Жака і його пана. Чи то вони добулися до великого міста і спали з дівчатами; чи перебули ніч у старого друга, який якнайкраще їх погостив; чи знайшли притулок у жебрущих ченців, де їх з Божої ласки погано приміщено й пісним погодовано; чи прийнято їх у домі великого пана, де їм бракувало найко-нечнішого серед безлічі зайвого; чи вийшли вони ранком з великого готелю, де з них дуже багато взяли за погану вечерю, подану на сріблі, і за ніч, перебуту за одамашковими ґардинами й під вогкими зім'ятими коцами; чи пригостив їх сільський панотець при малих достатках, який мусів скористатися з усіх курників своєї парафії, щоб приготувати їм яєшню і смаженої курятини; чи посмакували б вони добрими винами й переїлися м'яса, зіпсувавши собі шлунки, у багатому манастирі Бернардинців — усе це тобі, читачу, могло б здатися можливим, хоч Жак був іншої думки: для нього реально можливе тільки те, що було записане там, угорі. Правдою лишається одне: хоч і звідки ти, читачу, випустив би їх у дальшу путь, не ступили вони й двох десятків кроків, як пан сказав Жакові, взявши за своєю звичкою понюшку табаки:
— Гаразд, Жаку, а історія твого кохання?
Замість відповісти, Жак скричав:
— До дідька з історією мого кохання! Чи таки не забув я...
Пан: Що ти забув?
Замість відповідати, Жак вивернув усі свої кишені і перемацував усе, але даремно. Він залишив гаманець у ліжку під подушкою і доти не признався в цьому своєму панові, доки той і собі не скричав: