Страница 34 из 65
А як ти, читачу, гадаєш, що апологія мадам де Ляпоммре була б справою, далеко важчою? І тому ти, можливо, волів би здатися на те, що про неї скажуть Жак і його пан? Але вони мають ще стільки розмов про багато цікавіші речі, що до цієї теми напевно не повернуться. Тому дозволь мені трохи поміркувати про це самому.
Саме лише ім'я мадам де Ляпоммре викликає в тебе обурення, і ти почнеш відразу вигукувати: «Ах, страшна жінка! Ах, лицемірка! Ах, негідниця!» Але пощо вигуки, до чого гнів, чому таке упередження. Поміркуймо ліпше, що до чого. Щодня діються багато чорніші речі, недотепно роблені. Ти можеш ненавидіти, можеш боятися мадам де Ляпоммре, але не будеш її зневажати. Її помста жорстока, але не продиктована корисними мотивами. Тобі не сказали про те, що вона кинула в обличчя маркізові коштовний діямант, який він їй подарував; а вона це зробила: я знаю з зовсім певних джерел, їй не йшлося про те, щоб збільшити свої багатства чи здобути ще один почесний титул. Отож, якби ця дама щось таке вчинила, щоб виєднати для свого чоловіка винагороду за службу; якби вона віддалася міністрові чи навіть його першому секретареві за орден для чоловіка чи ранґу полковника; якби вона віддалася управителеві казенних маєтків, щоб здобути прибуткове абатство, — це здалося б тобі в порядку речей, і ти виправдав би засоби метою. Коли ж вона помстилася за зраду, ти обурюєшся проти неї, замість зрозуміти, що її гнів відштовхує тебе тільки тому, що ти сам не здібний на такий гнів, бо не кладеш майже ніякої ваги на жіночу чесноту. Чи ти подумав бодай трохи про те, чим офірувала мадам де Ляпоммре маркізові? Не говоритиму вже про те, що її гаманець був відкритий для нього при кожній оказії, що багато років підряд він жив у її домі і харчувався лише при її столі, бо ти на це лише несхвально похитаєш головою; але вона потурала всім його фантазіям, усім витівкам; щоб йому подобатися, вона змінила триб свого життя. Вона користувалася найвищою повагою у великому світі, завдяки доброму звичаю, в якому жила, а заради нього мусіла знизитися до загального рівня. Коли вона здалася на клятви маркіза Дезарсі, усі почали говорити про неї: «Нарешті, ця бездоганна мадам де Ляпоммре зробила таки те, що й кожна з нас...» Вона почала помічати навколо себе іронічні посмішки, чула двозначні дотепи і часто мусіла червоніти й опускати очі; мусіла випити до дна гірку чашу, приготовану для тих жінок, чиє впорядковане життя довгий час кололо очі тим, що жили навколо неї в розпусті; вона витримала скандальний розголос як помсту, яку кладуть на тих, що стають жертвою нерозважного вчинку, тримавшися перед тим чесної поведінки. Вона була горда і воліла б умерти з розпуки, ніж вийти в світ зі славою тієї, що пустилася берега і залишена коханцем. Вона наближалася того віку, коли втрату коханця вже не можна компенсувати. При її характері все це засуджувало її на нудьгування й самоту. Мужчина уб'є іншого за образливий жест чи обман; а чесній, зведеній і ославленій жінці не вільно кинути зрадника в обійми куртизанки? Ах, читачу, ти щедрий на похвали і суворий у своїх осудах. Але, скажеш ти мені, ти закидаєш маркізі не так саму помсту, як спосіб її здійснення; ти не схвалюєш гніву, який триває так довго, це плетиво підступу, обману, яке розтягається на цілий рік. Я й сам його не схвалюю, як і Жак, його пан і господиня. Ти прощаєш все вчинене в першому пориві, а я тобі скажу на це: якщо в інших перший порив триває коротко, то в мадам де Ляпоммре і в жінок її характеру він довготривалий. Їх душа часом застигає на все життя в тому стані, в якому вона опиняється у першу мить образи. І я не бачу в цьому нічого надзвичайного, нічого несправедливого. У цій історії я бачу лише зраду, не зовсім звичайну; і я категорично схвалив би закон, який кожного, хто спокушає й залишає чесну жінку, засуджував би на одруження з куртизанкою: який чоловік, така й жінка.
Тим часом, як я зайшов у ці міркування, Жаків пан захріп, наче б він слухав мене, а Жак, м'язи ніг якого відмовлялися йому служити, тинявся по кімнаті у самій сорочці й босоніж, перекидав усе, що потрапляло йому під ноги, поки не розбудив пана, який озвався до Жака, прохиливши запони:
— Жаку, ти п'яний.
— Ніби трохи.
— Коли ти думаєш спати?
— Зараз, пане; тут ще є... тут ще є...
— Що є?
— У пляшці є решта вина, яке може видихатися. На мене наганяють жах неповні пляшки; може статися, що мені залишиться це в голові, коли я ляжу спати, і цього буде досить, щоб я й ока не заплющив. Наша господиня, слово чести, чудесна жінка, і її шампанське чудесне вино; шкода було б лишити його видихатися... Тепер йому вже ніщо не загрожує... воно не видишеться...
І отак хамаркаючи, Жак, у самій сорочці і босий перекинув одна за одною дві чи три повні вщерть склянки, без тії коми, як він казав, тобто з пляшки до склянки, а з склянки в рот. Є дві версії про те, як було по тому, коли він погасив світло. За однією виходило так, ніби він мацав уздовж стіни, не знаходячи ліжка, сказавши врешті: «Виглядає так, що мого ліжка немає, а як воно й є, то там, угорі, написано, що я його не знайду. І в першому, і в другому випадкові доводиться обходитися без нього»; і по цій мові він вирішив умоститися спати на стільцях. Згідно з другою версією, там, угорі, було написано, щоб він заплутався ногами за стільці, упав на підлогу, де й проспав до ранку. З цих двох версій ти, читачу, вибереш завтра чи післязавтра, на свіжу голову, ту, яка буде тобі до вподоби.
Обидва наші подорожні, що вляглися спати пізно та ще й з запамороченими від вина головами, спали до пізнього ранку; Жак на підлозі чи на стільцях, залежно від версії, яка тобі, читачу, буде до вподоби; а його пан багато зручніше, у власному ліжку. Прийшла господиня і повідомила їх, що днина не буде найкраща; але навіть якби погода й дозволила їм рушити в дорогу, їм довелося б ризикувати життям або зупинитися перед потоком, переповненим водою, який не можна обійти. Кілька подорожніх на конях, що не хотіли їй вірити, змушені були повернутися. Пан запитав Жака:
—Що робитимемо, Жаку?
Жак відповів:
—Насамперед поснідаємо з нашою господинею, а далі буде видно.
Господиня запевнила, що це розумна рада. Подали сніданок. Господиня, здавалося, тільки того й хотіла, щоб підтримувати добрий настрій, Жаків пан готовий був приєднатися до неї; але Жакові було щось не так із здоров'ям; він їв якось неохоче, пив мало і мовчав. Найбільше загрозливий був цей останній симптом; далася йому взнаки погано проведена ніч і те ліжко, яке він собі уподобав. Він нарікав на біль у всьому тілі, а його захриплий голос свідчив про біль горла. Пан радив йому лягти в ліжко, але він не хотів. Господиня запропонувала йому цибуляну юшку. Жак зажадав, щоб запалили в хаті, бо його почала трясти лихоманка; щоб заварили зілля і принесли йому пляшку білого вина. Усе це було відразу ж зроблене, господиня пішла, і Жак лишився сам-на-сам з своїм паном. Цей останній підійшов до вікна і промовив:
— Дідько б його взяв з такою погодою. — Потім подивився на власний годинник (бо це був єдиний годинник, до якого він мав довір'я), котра була година, понюхав табаки, почав повторювати це саме без кінця, кожного разу вигукуючи: — Дідько б його взяв з такою погодою! — Врешті обернувся до Жака й сказав: — Добра нагода, щоб повернутися до історії твого кохання й дійти з нею кінця! Але як говоритимеш про любов та й інші речі, коли людина хвора. Дивись, як тобі ліпше: хочеш оповідати — оповідай; а ні, — то пий зілля і спи.
Жак висловив переконання, що мовчання для нього шкідливе, бо він птах щебетун, і в його теперішньому становищі ніщо йому так не дороге, як свобода надолужити ті дванадцять років з закляпованим ротом, які йому довелося прожити у свого діда, хай йому легко згадається.
Пан: У такому разі говори, оскільки з цього буде приємність нам обом. Ти зупинився на, — не знаю, як її й назвати, така вона нечесна, — пропозиції дружини твого хірурга; ішлося, здається мені, про те, щоб випхати того хірурга, що служив у замку, і на його місце поставити її чоловіка.