Страница 15 из 65
Жак: Мені приємно знати, що ви такий людяний; не часто трапляється, щоб панове так ставилися до своїх слуг.
Пан: Як голова?
Жак: Так само добре, як і перекладина, з якою вона побилася.
Пан: Візьми це простирало в зуби і добре стрясни головою... Як тобі після цього?
Жак: Нічого; сулія, здається, не покололася.
Пан: Тим ліпше. Мені здається, що ти хочеш устати?
Жак: А що, на вашу думку, я мав би тут робити?
Пан: Я хотів би, щоб ти відпочив.
Жак: Щодо мене, то я думаю, що нам треба поснідати і рушати в дорогу.
Пан: А кінь?
Жак: Я залишив його в попереднього хазяїна. Він дуже мила й порядна людина, узяв коня за ті самі гроші, за які нам продав.
Пан: А ти знаєш, хто він, та мила людина?
Жак: Ні.
Пан: Я тобі розповім, коли рушимо в дорогу.
Жак: Чому ж не тепер? Наче б то якась таємниця?
Пан: Таємниця чи ні, але яка тобі різниця, як ти дізнаєшся про це не в цю мить, а пізніше?
Жак: Ніякої.
Пан: Але тобі потрібен кінь.
Жак: Можливе, що якраз власник цього заїзду з приємністю відступить нам одного з своїх.
Пан: Поспи ще якусь мить, а я піду подивлюся, може, так воно й буде.
•••
Жаків пан зійшов униз, замовив сніданок, купив коня, повернувся нагору і застав Жака вже одягненого. Вони поснідали і рушили знову в путь, але Жак запротестував, що було б непристойно так собі й поїхати, не подякувавши чемно громадянинові, при брамі якого він трохи не витягнув ноги і дістав від нього таку ласкаву допомогу. Його пан пробував заспокоїти цей вияв делікатности запевненням, що він добре винагородив сателітів того пана, які принесли Жака до заїзду; проти чого Жак заперечив, що гроші, якими винагороджено слуг, аж ніяк не є висловом вдячности їх панові і що таким способом можна викликати в людей нехіть до доброго діла, а себе самого заплямувати як людину невдячну.
— Мій пане, я уявляю собі, що той чоловік сказав би про мене, бо я сказав би те саме, якби він був на моєму місці, а я на його...
Вони вже виїжджали з міста, як пострічалися з рослим, міцної будови чоловіком, у капелюсі, обшитому по крисах тасьмою, і одязі скрізь у лиштвах. Він був сам-один, як не брати двох великих псів, що йшли поперед нього. Ледве зауваживши його, Жак зіскочив з коня, скричавши: «Це він!», і кинувся йому на шию. Усе це відбулося блискавично. Чоловік з двома псами, здавалося, зовсім розгубився від Жакових пестощів, легенько відштувхнув його, мовивши:
— Пане, забагато чести для мене.
— Ні, ні! Я зобов'язаний вам життям і не знаю, чи годен за це вам віддячити.
— Ви не знаєте, хто я такий.
— Хіба не ви той послужливий громадянин, який прийшов мені на допомогу, пустив мені кров і перев'язав мене, коли мій кінь...
— Так, я.
— Хіба не ви той чесний громадянин, який забрав назад коня за ті самі гроші, за які мені продав?
— Так, я.
І Жак ще й ще цілував його то в одну щоку, то в другу; його пан посміхався; а обидва пси задрали вгору морди і, здавалося, були цілком здивовані цим видовищем, наче б таке трапилося їм побачити перший раз у житті, Жак додав до виявів своєї вдячности ще кілька низьких уклонів, на які його благодійник не відповів, купу найкращих побажань, які той прийняв дуже стримано, потім сів на коня і мовив до свого пана:
— Я маю почуття найглибшої пошани до цього чоловіка, а ви зобов'язані сказати мені, хто він такий.
Пан: Чим саме, Жаку, здається він тобі вартим такої глибокої пошани?
Жак: Тим, що, не надаючи ніякого значення тим послугам, які він робить, він, бачиться, послужливий від уродження і має тривале призвичаєння до добрих діл.
Пан: З чого ти робиш такі висновки?
Жак: З байдужости й холодности, з якими він прийняв мою подяку; він не привітався до мене, не мовив мені жодного слова, наче б і не впізнав мене, і, можливо, в цю мить він думає собі з почуттям зневаги: либонь доброчинність зовсім чужа цьому подорожньому і зробити комусь послугу важка для нього справа, бо чого ж бути таким розчуленим... Чи вам здається щось несвітською нісенітницею в тому, що я говорю, бо ви так щиро смієтеся?.. Але так чи так — скажіть ім'я цього чоловіка, щоб я записав його собі на пам'ять.
Пан: З великою охотою; пиши.
Жак: Кажіть.
Пан: Пиши: чоловік, до якого я маю почуття найглибшої пошани...
Жак: Найглибшої пошани...
Пан: Є...
Жак: Є...
Пан: Кат міста ˙˙˙.
Жак: Кат!
Пан: Так, так, кат.
Жак: Чи не були б ви ласкаві мені сказати, у чому сіль вашого жарту?
Пан: Я не жартую. Карбуй лишень за порядком. Ти потребуєш коня; випадок зводить тебе з подорожнім, і цей подорожній — кат. Той кінь двічі приводить тебе під шибеницю; а за третім разом він скидає тебе на подвір'ї ката; ти падаєш там непритомний; звідти тебе спроваджують — куди? — до заїзду, до звичайного притулку, до корчми. Чи знаєш ти, Жаку, історію смерти Сократа?
Жак: Ні.
Пан: Він був мудрець з Атен. Від давніх часів небезпечно бути мудрецем серед божевільних. Його співгромадяни змусіли його випити цикуту. Ну, гаразд. Сократ зробив так, як оце ти щойно; він зустрів ката, який підніс йому цикуту, так само ввічливо, як і ти. Жаку, ти, мусиш це визнати, — теж своєрідний філософ. Я добре знаю, що цю породу людей не люблять великі, перед якими вони не падають на коліна; не люблять урядовці, які за своїм службовим станом є оборонцями забобонів, що спрямовані проти тих людей; не люблять панотці, бо не часто їх бачать коло приступців свої вівтарів; не люблять поети, люди без принципів, які, бувши невігласами, вважають філософію бичем мистецтва, не зважаючи на те, що ті серед них, хто вправляється в огидному жанрі сатири, самі були лише підлабузниками; не люблять народи, що споконвіку є рабами тиранів, які їх гноблять, негідників, які їх обдурюють, блазнів, які з них сміються. Отак, як сам бачиш, я знаю всі небезпеки твого фаху і всю важливість визнання, якого я від тебе вимагаю; але я не зловживатиму твоєю таємницею. Мій друже Жаку, ти філософ, і мені тебе дуже шкода; і якби було дозволене з того, що тепер діється, читати про те, що має статися, і якби те, що записане там, угорі, об'являлося часами людям перед тим, заки воно здійсниться, то я вважаю себе в праві припускати, шо ти помреш як філософ і вставиш свою голову в петлю так само охоче, як Сократ прийняв чашу з цикутою.
Жак: Мій пане, і пророк не сказав би краще; але, на щастя...
Пан: Ти не дуже мені віриш; і це тільки збільшує правдоподібність мого передчуття.
Ж а к: І ви, пане, вірите в нього?
Пан: Так, вірю; але я не вірив би в нього, якби це не загрожувало наслідками.
Жак: Чому?
Пан: Тому що небезпека загрожує лише тим, хто багато говорить; і я мовчу.
Жак: А передчуття?
Пан: Я сміюся з них; але тремчу при тому. Бо вони бувають разючо прикметні. З розповідями про них ми знайомі з раннього дитинства! Якби твої сни здійснилися п'ять чи шість разів, а потім тобі приснилося, що помер твій друг, ти чуть світ побіг би до нього, щоб пересвідчитися самому, що з ним діється. Але ніяк не можна боронитися проти передчуттів, які опановують нас у ту мить, коли йдеться про те, що діється далеко від нас, у них є щось символічне.
Жак: Ви часом говорите так багатозначно й тонко, що я вас не розумію. Чи не могли б ви пояснити це мені на якомусь прикладі?
Пан: Нема нічого простішого. Одна пані жила на селі з своїм вісімдесятлітнім чоловіком, якого мучило каміння. Чоловік залишає свою жінку й їде до міста на операцію. Напередодні операції він пише жінці: «Саме в той час, як ти одержиш цього листа, я лежатиму під ножем брата Косми...»* Ти бачив такі обручки, які складаються з двох частин, на одній з яких вирізьблене ім'я чоловіка, а на другій — жінки. Ну, от, ця жінка мала на руці таку обручку, коли відкривала листа від чоловіка. І в ту мить обручка розпалася на дві частини; та, на якій було викарбуване її ім'я, лишилася на пальці; та, що з ім'ям чоловіка, розсипалася на шматки і впала «а лист, який вона читала... Скажи мені, Жаку, чи знайдеться, на твою думку, така опанована голова і така неустрашима душа, яка у такому випадкові і при таких обставинах не зазнала б більш чи менш глибокого струсу? Ця жінка мало не померла. І в стані крайнього збудження вона лишилася до наступної пошти, з якою прийшов лист від її чоловіка, в якому той повідомляв, що операція закінчилася щасливо, що йому не загрожує ніяка небезпека і що він сподівається бути в її обіймах ще до кінця місяця.