Жак-фаталіст (збірка)

— Як то, пане, сказати їм…

— Так, скажете їм, хто ви, хто ваші батьки, що я звів вас на сповіді, викрав вас із дому й замкнув у будинку, де ви зараз. Скажіть, що я покинув вас на злидні після того, як відібрав у вас честь і завів у гріх.

— Але ж, отче…

— Виконайте, що я вам наказую і накажу ще, інакше і ви, і я загинемо. Ті два ченці не проминуть пожаліти вас, пообіцяти вам допомогу й призначити вам друге побачення, на яке ви погодитесь. Вони розвідають про ваших батьків, а що ви казатимете їм тільки правду, то не можете викликати в них підозри. Після першого і другого побачення я накажу вам, що ви маєте робити на третьому. Тільки подбайте про те, щоб добре зіграти свою роль.

Усе сталося, як і намислив Юдсон. Він удруге виїхав. Комісари повідомили про це дівчині, вона ще раз прийшла до монастиря. Вони знову зажадали від неї розповісти її нещасливу історію. Поки вона розповідала її одному, другий записував на своїх таблицях. Вони погорювали над її долею, повідомили їй про розпач її батьків, що був аж надто правдивий, і пообіцяли їй особисту безпеку й швидку помсту над спокусником, але за умови, що вона підпише свою заяву. Ця пропозиція, здавалося, обурила її спочатку. Вони наполягали, і вона погодилась. Справа була лише в тім, якого дня, якої години і де саме скласти цей акт, що вимагав часу й нагоди…

— Тут не можна, якщо настоятель вернеться і побачить мене… У себе я не зважуюсь запропонувати…

Дівчина й комісари вирішили поміркувати, як усунути цю перешкоду, і на тому розійшлися.

Про все це Юдсона було повідомлено того самого дня. Він на вершині радості, наближається хвилина його тріумфу, незабаром він покаже цим блазням, з ким вони мають діло.

— Беріть перо, — каже він дівчині, — і призначіть їм побачення в місці, яке я вкажу вам. Це місце підійде їм, я того певен. Дім чесний, і жінка, що живе в ньому, має в сусідів і серед інших пожильців найкращу репутацію.

Проте та жінка була одна з тих потайних інтриганок, що вдають святобожність, пролазять у найкращі доми, говорять солодко, чуло та скрадливо й спобігають довіри в матерів та дочок, щоб завести їх у розпусту. Для цього використовував її і Юдсон. Чи була вона його підручна? Звірився чи не звірився він інтриганці в таємниці? Цього не знаю.

Справді, генералові посланці на побачення погодились. Ось вони вже в тому місці з дівчиною. Інтриганка забирається геть. Тільки почали складати протокола, як у будинку здійнявся галас.

— Кого вам треба, панове?

— Нам треба пані Сіміон (так звали інтриганку).

— Ви коло її дверей.

Скажений стукіт у двері.

— Чи відповісти, панове? — спитала дівчина в ченців.

— Відповідайте.

— І відчинити?

— Відчиніть…

А за дверима стояв поліційний комісар, що був з Юдсоном у близькому зв'язку, бо хто ж його не знав? Юдсон розповів йому про свою небезпеку й підказав йому роль.

— Ха-ха, — промовив, увійшовши, комісар, — пара ченців наодинці з дівчиною! Вона непогана.

Дівчина була одягнена так непристойно, що годі було помилитися в тому, якого вона стану і які справи могла розв'язувати вона з двома ченцями, що з них найстаршому не було тридцяти років. Вони заявили про свою невинність. Комісар збиткувався, брав за підборіддя дівчину, що впала йому до ніг і просила ласки.

— Ми в чесному місці, — казали ченці.

— Атож, у чесному, — казав комісар.

— Прийшли у важливій справі.

— Знаємо, у якій важливій справі сюди ходять. Скажіть-но, панно.

— Пане комісаре, ці добродії кажуть вам святу правду…

Тим часам комісар теж склав протокола, а що в ньому лише просто та ясно викладався самий факт, ченці змушені були підписати його. Коли вони виходили, всі пожильці були вже на сходах, а коло дверей будинку — численний натовп, фіакр і два лучники, що посадили їх у фіакр під невиразний гомін лайки і тюкання. Вони затулили собі обличчя рясами й були в розпачі. Віроломний комісар кричав:

— І навіщо вам, панотці, учащати в ці місця та до цих жіночок? А втім, не бійтесь — я маю поліційного наказа віддати вас до рук настоятеля, а то людина порядна й вибачлива. Він не надасть цьому більшої ваги, ніж воно варте. Не думаю, щоб у ваших монастирях робили так, як у жорстоких капуцинів. Якби ви мали справу з капуцинами, я, їй-богу, пожалів би вас…

Поки комісар розмовляв з ними, фіакр їхав просто до монастиря, юрба більшала, оточила їх, бігла щодуху спереду й позаду. Там і там чулося:

— Що таке?

— Ченці.

— Що вони зробили?

— Їх заскочили в повій.

— Премонтрійці в повій!

— Атож, змагаються з кармелітами та кордельєрами!

От прибули вони. Комісар злазить, стукає в браму, стукає вдруге, втретє. Нарешті, вона відчиняється. Повідомляють настоятеля, а той дає себе чекати щонайменш півгодини, щоб скандал набрав якнайбільшого розголосу. Нарешті з'являється. Комісар говорить йому на вухо, комісар ніби заступається, а Юдсон ніби грубо відкидає його прохання, потім каже, прибравши суворого виразу й твердого тону:

— У моєму монастирі розбещених ченців немає. Ці люди — два невідомі мені чужинці, може, два переодягнені шахраї, і ви можете робити з ними все, що вам завгодно.

На цім слові брама зачиняється. Комісар сідає знову в карету й каже нашим двом бідолахам, що духу в собі не чують:

— Я зробив усе, що міг. Не думав я, що отець Юдсон такий жорстокий. І на якого біса ходити до повій?

— Якщо та, з ким ви застали нас, повія, то не розпуста привела нас до неї.

— Ха-ха, панотчики! І ви це кажете старому комісарові! Хто ви такі?

— Ми — ченці, і одяг, що ми носимо, нам властивий одяг.

— Подумайте про те, що завтра ваша справа мусить з'ясуватися, кажіть правду. Може, я прислужусь вам.

— Ми сказали вам правду… Але куди ми їдемо?

— У Пті-Шатле.

— У Пті-Шатле! У в'язницю!

— Дуже співчуваю.

Справді, туди й приставили Рішара з його товаришем, але Юдсон не мав наміру залишити їх там. Він сів у поштову карету, приїхав до Версаля, з'явився до міністра й розказав йому справу так, як йому потрібно було.

— Ось на що наражаєшся, владико, коли запроваджуєш реформу в розпутному монастирі й виганяєш з нього єретиків. Ще одна хвилина — і мене ославили б. Переслідування на цьому не припинилося б, ви почули б усі жахи, якими тільки можна очорнити добру людину. Але сподіваюсь, владико, ви пам'ятаєте, що наш генерал…

— Знаю, знаю і співчуваю вам. Послуги, що ви вчинили церкві й вашому орденові, не будуть забуті. Обранці Господні за всіх часів підпадали неласці. Вони вміли терпіти її, треба вміти наслідувати їхню хоробрість. Покладіться на добродійність і заступництво короля. Ченці! ченці! Я був ченцем і з досвіду знаю, на що вони здатні.

— Якби задля щастя церкви й держави ви пережили мене, я й далі працював би без страху.

— Я не забарюсь витягти вас звідти. Ідіть.

— Ні, владико, ні, я не піду, поки не матиму наказа про звільнення тих двох ченців…

— Честь релігії і чернецтва, бачу я, для вас такі важливі, що ви забуваєте особисті образи. Це цілком по-християнському, це дає мені науку, але не дивує в такій людині, як ви. Ця справа розголосу не матиме.

— Ох, владико, ви сповнюєте радістю мою душу! Зараз я тільки цього й боявся.

— Я про це подбаю.

Того самого вечора Юдсон мав наказа про звільнення, і другого дня на світанку Рішар з його товаришем були вже за двадцять льє від Парижа в супроводі поліцая, що приставив їх до їхнього монастиря. Разом із тим він приніс листа, яким приписувалось генералові припинити подібні заходи й накласти на наших двох ченців монастирську кару.

Ця пригода посіяла жах серед Юдсонових ворогів. Кожен чернець у його монастирі тремтів під його поглядом. За кілька місяців він дістав багате абатство. Генералові це завдало смертельної досади. Він був старий і мав усі підстави боятися, що абат Юдсон стане його наступником. Рішара він ніжно любив.

— Мій бідний друже, — сказав він йому одного дня, — що з тобою буде, коли ти потрапиш під владу негідника Юдсона? Мене від цього жах бере. Постригу ти ще не брав; послухай мене, покинь чернецтво…