Страница 86 из 112
— Ви зауважили, панове, — сказала хазяйка, — що від початку пригоди й до цієї хвилини маркіз Арсизький не сказав жодного слова, яке не було б для пані де Лапомрей ударом кинджала в серце. Вона стримувала своє обурення й гнів, тому відповіла маркізові тремтячим і уривчастим голосом:
— Ваша рація. Ох, коли б мене так кохали, може бути…. Облишмо це… Діятиму я не для вас, але сподіваюся, пане маркізе, що ви хоч якийсь час дасте мені.
Маркіз. Тільки зовсім небагато.
Жак. Ох, хазяєчко, що за бісова жінка! Сам Люципер не гірший. Мені страшно, і мушу випити склянку, щоб заспокоїтися… Хіба ви дозволите мені пити одному?
Хазяйка. Мені ж не страшно… Пані де Лапомрей гадала: «Я страждаю, але не сама. Жорстока людино, я не знаю, скільки триватимуть мої муки, але ти мучитимешся довіку!..» Вона з місяць тримала маркіза в чеканні обіцяного побачення, тобто дала йому часу настраждатись і добре оп'яніти, а щоб, мовляв, зм'якшити довге зволікання, дозволила йому говорити про свою пристрасть.
Пан. І говорячи, посилювати її.
Жак. Що за жінка! Що за бісова жінка! Хазяєчко, мені ще страшніше.
Хазяйка. Отож, маркіз щодня приходив до пані де Лапомрей поговорити, а вона ще дужче збуджувала його, докидаючи влучні словечка, роз'ятрювала й занапащала душу. Він розпитував про батьківщину, родину, виховання, достаток, як розорилися ці жінки, раз у раз до цього повертався і ніяк не міг наслухатись та наспівчуватись. Маркіза звертала його увагу на те, як розвиваються його почуття, і призвичаювала маркіза до кінцевої мети цих почуттів, ніби для того, щоб залякати його.
— Стережіться, маркізе, — казала вона, — це заведе вас далеко. Може настати день, коли моя дружба, якою ви так дивовижно зловживаєте, не буде вже мені вибаченням ні в моїх, ні у ваших очах. Величезні безумства, звичайно, щодня робляться, але я дуже боюсь, ви дістанете цю дівчину лише на умовах, які досі були вам не до смаку.
Коли пані де Лапомрей зрозуміла, що маркіз уже готовий здійснити її намір, вона умовилася з двома жінками, що вони прийдуть до неї обідати, а з маркізом, що він нагодиться в сільському вбранні, щоб завести їх в оману. Так і зробили.
— Їли другу страву, коли доповіли про маркіза. Маркіз, пані де Лапомрей й обидві д'Енон чудово вдали замішання.
— Пані, — мовив він до пані де Лапомрей, — я зараз тільки з маєтку. Іти додому, де мене чекають лише ввечері, надто пізно, і я сподіваюсь, що ви не відмовите мені в обіді…
А тим часом узяв стільця й сів до столу. Накрили маркізові так, що він опинився поруч матері напроти дочки. Він подякував поглядом пані де Лапомрей за цю делікатну уважність. Після першої хвилини занепокоєння наші дві святобожниці заспокоїлися. Пішла розмова, було навіть весело. До матері маркіз виявляв найбільшу уважність, до дочки найстриманішу ввічливість. Трьох жінок потай дуже тішило маркізове силкування нічого не сказати й нічого не дозволити собі такого, що могло їх збентежити. Вони мали жорстокість три години вряд говорити з ним про благочестя, і пані де Лапомрей сказала йому:
— Своїми словами ви складаєте чудесну похвалу вашим батькам. Перша наука, одержана від них, не забувається ніколи. Ви розумієте всі тонкощі божественної любові, немов живилися самим тільки святим Франциском Сальським[255]. Чи не були ви трохи квієтистом?[256]
— Не пригадую вже…
Можна й не казати про те, що наші святобожниці показали в розмові всю свою принадливість, розум, звабливість і тонкість. Побіжно торкнулися й справи пристрастей, і панна Дюкенуа (то було її родинне прізвище) заявила, що є тільки одна небезпечна пристрасть. Маркіз погодився з нею. Між шостою і сьомою обидві жінки пішли, і затримати їх не можна було ніяким способом, бо пані де Лапомрей з пані Дюкенуа твердили, що передусім треба виконувати обов'язок, інакше гризота мало не щодня порушуватиме душевний спокій. От пішли вони, маркізові на превеликий жаль, і лишився маркіз на самоті з пані де Лапомрей.
Пані де Лапомрей. Ну, маркізе, адже дуже добра я? Знайдіть мені в Парижі іншу жінку, що таке зробила б!
Маркіз (кидаючись їй до ніг). Визнаю це. Такої, як ви, другої немає. Ваша доброта бентежить мене, ви в мене єдина справжня приятелька у світі.
Пані де Лапомрей. Чи певні ви, що завжди однаково цінитимете мою допомогу?
Маркіз. Я був би невдячною потворою, коли б збавив їй Ціну.
Пані де Лапомрей. Змінімо тему. В якому стані ваше серце?
Маркіз. Признатися вам щиро? Мушу або мати цю дівчину, або загинути.
Пані де Лапомрей. Певна річ, матимете, але треба знати, як саме.
Маркіз. Побачимо.
Пані де Лапомрей. Маркізе, маркізе, я знаю вас, знаю їх: усе вже видно…
Маркіз місяців зо два не з'являвся до пані де Лапомрей, і ось що він робив цей час. Він познайомився з духівником матері та дочки. То був приятель абата, про якого я казала вам. Цей священик, використавши всі лицемірні перешкоди, які тільки можна поставити безчесній інтризі, й продавши якнайдорожче святість свого служительства, здався на всі маркізові бажання.
— Першою мерзотністю слуги Божого було відчужити кюре й переконати його, що ці дві піклуванки пані де Лапомрей, одержуючи з парафії милостиню, відбивають її в убогих, нещасніших від них. Він мав на меті залучити їх до своїх намірів, кинувши їх у злидні.
Далі він узявся сіяти в сповідальні розбрат поміж матір'ю з дочкою. Коли мати скаржилася йому на дочу, він отяжчав доччині провини й роз'ятрював у матері злобу. Коли дочка скаржилась на матір, він закидав їй про те, що батьківська влада над дітьми обмежена і що, коли утиски материні дійдуть певного ступеня, то, мабуть, слід буде й звільнитися від такої тиранії. Потім наказував їй, яко спокуту, сповідатися частіше…
Іншим разом він говорив про її вроду, але побіжно — це, мовляв, один з найнебезпечніших дарів, що Бог міг дати жінці; про враження, яке вона справила на одну чесну людину, якої він не називав, але здогадатися було неважко. Потім починав про безконечне милосердя неба та про його поблажливість до провин, спричинених певними обставинами; про природну слабкість, якій кожен знаходить пробачення в собі самому; про бурхливість і спільність для всіх людей певних нахилів, від яких не були вільні навіть найсвятіші люди. Тоді запитував, чи немає в неї бажань, чи не озивається до неї темперамент снами, чи не хвилює її присутність чоловіків. Тоді порушував питання, поступитись чи опиратись мусить жінка закоханому чоловікові, накликаючи цим смерть і вічне прокляття на того, за кого Ісус Христос пролив свою кров, і не зважувався дати їй у цій справі якесь рішення. Після того глибоко зітхав, підводячи догори очі, й молився за спокій стривожених душ… Дівчина йому не заважала. Мати й де Лапомрей, яким вона точно переказувала слова духівника, підказували їй признання, які мусили ще дужче заохотити його до розмов.
Жак. Ваша пані де Лапомрей зла жінка.
Пан. Це легко сказати, Жаку. А через що озлилась вона? Через маркіза Арсизького. Коли б він був такий, як присягався й мусів бути, ти не знайшов би в пані де Лапомрей найменшої хиби. Коли їхатимемо далі, ти будеш звинувачувати її, а я візьмусь обороняти. А того підлого спокусника-священика я також лишаю на тебе.
Жак. Це така лиха людина, що я, мабуть, після цієї справи більше вже не сповідатимусь. А ви, хазяєчко?
Хазяйка. А я собі й далі ходитиму до мого старенького кюре, адже він нецікавий і дослухається лише до того, що йому кажеш.
Жак. Може, вип'ємо за здоров'я вашого старенького кюре?
Хазяйка. Цей раз відповім вам, бо то добряга, — у неділю й на свята він не боронить дівчатам і хлопцям танцювати й дозволяє чоловікам та жінкам приходити до мене, аби тільки не впивались. За мого кюре!
255
Франциск Сальський (1567–1622) — видатний представник квієтизму.
256
Чи не були ви трохи квієтистом? — квієтизм (від лат. «quies» — спокій) — релігійно-етичне вчення, яке пропагувало споглядальний спосіб життя, байдужість до власної долі. Виникло у XVII столітті як опозиційне вчення по відношенню до єзуїтського ордену. Церковна комісія, яку очолив Боссюе осудила квієтизм як єресь.