Страница 77 из 112
— Закладаюсь, що з усього живого в корчмі ця жінка любить тільки свою Ніколь.
Пан відповів йому:
— Може бути, Жаку, але давай спати.
Поки Жак і його пан спочивають, я хочу виконати свою обіцянку й розповісти про того у в'язниці, що цигикав на віолончелі, чи, скоріше, на нервах свого товариша, добродія Гуса.
Цей третій, казав він мені, — управитель вельможного дому. Він закохався в пиріжницю з Університетської вулиці. Пиріжник був добрий чоловік, він більше своєї печі пильнував, аніж дружининої поведінки. Нашим коханцям не так заважали його ревнощі, як його присутність. Що ж вони зробили, щоб позбутися цієї перешкоди? Управитель подав своєму панові заяву, де пиріжника було виставлено як людину лихих звичаїв, п'яницею, що не вилазить із шинку, тварюкою, що б'є свою дружину, найчеснішу і найбезталаннішу із жінок. На підставі цієї заяви він одержав наказа про арешт, і цього наказа, що відбирав чоловікові волю, було доручено приставу для негайного виконання. Трапилося так, що той пристав був приятель пиріжникові. Вони вряди-годи ходили вдвох до винаря; пиріжник постачав пиріжки, пристав платив за пляшку. То цей, прихопивши наказа про арешт, підійшов до дверей пиріжника й подав йому умовлений знак. їдять та поливають вони пиріжки, а пристав і питає у свого товариша, як іде його торгівля.
— Дуже добре.
— Може, в тебе якісь непереливки?
— Начебто все гаразд.
— Чи немає в тебе ворогів?
— Ні, наскільки мені відомо.
— Як живеш ти з родичами, сусідами, з дружиною?
— У мирі та згоді.
— Звідки ж міг узятися в мене наказ заарештувати тебе? — спитав пристав. — Виконуючи свій обов'язок, я мав би схопити тебе за комір, посадити в першу-ліпшу карету й спровадити тебе туди, куди в наказі написано. Ось читай…
Пиріжник прочитав і зблід. Пристав сказав йому:
— Заспокойся, обміркуймо вкупі, що нам краще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто в тебе буває?
— Ніхто.
— Дружина в тебе гарна й кокетлива.
— Я їй волю даю.
— Ніхто на неї бува оком не накинув?
— Їй-богу, ні, хіба що управитель, який іноді потискує їй руки та плеще їй всілякі абищиці, але ж у моїй крамниці, при мені, при моїх пекарчуках, тож я гадаю, що між ними немає нічого недоброго й нечесного.
— Наївний ти чоловік!
— Може бути, але з якого боку не глянь, краще вважати свою дружину чесною, так я й роблю.
— А чий то управитель?
— Пана де Сен-Флорантена.[244]
— А з чиєї канцелярії видано наказа про арешт, як ти гадаєш?
— Може, й з канцелярії пана де Сен-Флорантена.
— Так воно і є.
— О, їсти мої пиріжки, цілуватися з моєю жінкою, ще й мене замкнути — це занадто невдячно, не можу повірити!
— Наївний ти чоловік! Як твоя жінка поводиться останніми днями?
— Вона якась смутна.
— А управителя ти давно бачив?
— Здається, вчора; так, учора.
— Ти нічого не помітив?
— Я дуже неспостережливий, але мені здалося, що, прощаючись, вони робили якісь знаки головою, так ніби одне казало — так, а друге — ні.
— Чия голова казала — так?
— Управителева.
— Вони невинні або ж змовники. Слухай, друже, не повертайся додому, тікай кудись у безпечне місце, до Тампля[245], до Абатства[246], куди знаєш, а я тим часом діятиму; пам'ятай тільки одне…
— Не з'являйся тут, не показуйся й мовчи.
— Згоден.
Тієї ж миті пиріжників будинок оточили якісь люди. До пиріжниці зверталися перевдягнені поліцаї, питали в неї про чоловіка; вона одному відповідала, що він хворий, другому — що він пішов на свято, третьому — що він гуляє на весіллі. Коли повернеться? їй невідомо.
Третього дня годині о другій вранці пристава повідомили, що якийсь чоловік, закутаний з головою в плащ, тихо відчинив надвірні двері й тихо шугнув до пиріжника в хату. Пристав зразу ж прибув на місце в супроводі комісара, слюсаря, фіакра й кількох стрільців. Двері відчинили відмикачкою, пристав із комісаром тихо піднялися сходами. Постукали до пиріжниці в кімнату — ніякої відповіді; постукали ще раз — ніякої відповіді; за третім разом спитали:
— Хто там?
— Відчиніть.
— Хто там?
— Відчиніть, ім'ям короля.
— Гаразд, — сказав управитель пиріжниці, з якою спав, — небезпеки немає: це прийшов пристав виконати наказ. Відчиніть; я назвуся, він піде геть, та й по всьому.
Пиріжниця в сорочці відчиняє й знову лягає в ліжко.
Пристав. Де ваш чоловік?
Пиріжниця. Його немає.
Пристав (відхиляючи заслону). А це хто?
Управитель. Це я, управитель пана де Сен-Флорантена.
— Ви брешете, ви — пиріжник, бо хто спить з пиріжницею, той і є пиріжник. Уставайте, одягайтесь і йдіть за мною.
Управитель мусив скоритися, отож його й привезли сюди. Довідавшись про підлість свого управителя, міністр схвалив дії пристава: сьогодні надвечір він мусить забрати управителя із цієї в'язниці й перевести до Бісетру, де він, зважаючи на ощадливість адміністрації, їстиме чвертку поганого хліба, унцію яловичини й цигикатиме на віолончелі з ранку до вечора…
А чи не прилягти й мені, поки Жак зі своїм паном прокинеться, як ви гадаєте?
Другого дня вранці Жак устав раненько, визирнув у вікно поглянути, яка погода, побачив, що йде дощ, знову ліг і дав нам, своєму панові й мені, досхочу поспати.
Жак, його пан та інші подорожні, що спинились у цьому пристановищі, гадали, що ополудні небо проясниться; нічого схожого: від дощу й грози та річечка, що відділяла передмістя від міста, так розлилася, що переправлятися через неї було небезпечно. Тому ті, кому шлях лежав на той бік, вирішили згаяти день і перечекати. Одні розмовляли, інші никали туди й сюди, виглядали надвір, дивились на небо й поверталися до кімнати, лаючись і грюкаючи ногами; декотрі завели мову про політику й пили; багато хто грав, решта курили, спали й нічого не робили. Пан сказав Жакові:
— Сподіваюсь, Жаку, ти продовжиш історію свого кохання, бо небо, яке хоче дати мені втіху дослухати її до кінця, затримує нас тут негодою.
Жак. Небо хоче! Ніколи не знати, що небо хоче і чого не хоче, та, мабуть, воно й само цього не знає. Не раз мені казав це мій бідний капітан, якого немає вже, і чим більше я живу, тим більше переконуюсь, що він мав рацію… За вами слово, пане.
Пан. Розумію. Ти спинився на кареті й лакеї, якому лікарева дружина сказала відхилити завісу й поговорити з тобою.
Жак. Цей лакей підійшов до мого ліжка й сказав мені:
— Анумо, вставайте, чоловіче, одягайтесь і їдьмо.
Я відповів йому з-поміж простирадл та ковдри, в яку загорнувся з головою, так що ні я його не бачив, ні він мене:
— Дайте мені поспати і їдьте без мене.
Лакей відказує мені, що має наказ від свого пана й мусить його виконати.
— От ваш пан дав наказ привезти людину, якої не знає, а чи наказав він сплатити те, що я винен тут?
— Про це не турбуйтесь. Поспішайте, всі вас чекають у замку, і я ручусь, що вам там буде краще, ніж тут, якщо продовження відповідатиме тій цікавості, з якою хочуть вас побачити.
Я дав себе переконати, встав, одягся, взяли мене попід руки. Попрощався з лікаревою дружиною і хотів уже сідати в карету, аж ця жінка, підійшовши до мене, смикнула мене за рукав і попросила відійти у куток кімнати, щоб мені щось сказати.
— Ви, я гадаю, не маєте підстав скаржитися на нас, друже, — сказала вона. — Доктор урятував вам ногу, я добре доглядала вас і сподіваюся, що ви не забудете нас у замку.
— Що я можу зробити для вас?
— Попросіть, щоб перев'язати вас прийшов мій чоловік; там же стільки люду! Це — найкраща практика в окрузі, пан — людина великодушна, платить щедро; у ваших руках наша доля. Мій чоловік не раз пробував потрапити туди, але даремно.
244
Граф Сен-Флорентен де Трієр (1705—177) — керівник духовного департаменту за Людовіка XV, один з найзапекліших ворогів енциклопедистів, мав право видавати накази на арешт.
245
Тампль — монастир ордену тамплієрів в передмісті Парижу, використовувався як в'язниця.
246
Абатство — тюремне приміщення при монастирі Сен-Жермен де Пре. Оскільки територія Тампля та Абатства була вилучена з загальної юрисдикції, тут знаходили притулок неспроможні сплатити борги.