Страница 70 из 112
Жак. Це чудово, пане мій, але на якого воно біса? Я втратив свого капітана, я горюю, а ви, як папуга, торочите мені уривок розради, яку чоловік чи жінка давали іншій жінці, що втратила коханця.
Пан. По-моєму, жінка.
Жак. А по-моєму, чоловік. Але чоловік то, чи жінка — знову-таки, на якого воно біса? Чи не вважаєте ви мене за коханку мого капітана? Мій капітан, пане, був порядна людина, а я завжди був чесний хлопець.
Пан. Та хто ж це заперечує, Жаку?
Жак. На якого ж тоді біса ваша чоловіча чи жіноча розрада засмученій жінці? Може, скажете мені, питаю вас?
Пан. Ні, Жаку, сам мусиш додуматись.
Жак. Хоч би до кінця життя свого думав, не здогадаюсь, навіть до Страшного Суду.
Пан. Мені здавалося, Жаку, що ви уважно слухали моє читання.
Жак. Завжди уважно слухаєш, коли тобі смішно.
Пан. Дуже добре, Жаку!
Жак. Я замалим не зареготав на тому місці, де ото про сувору добропристойність, яка стримувала мене за капітанового життя і від якої я звільнився по його смерті.
Пан. Дуже добре, Жаку! Отже, я досяг того, що мав на увазі. Скажіть мені, чи можна було добрати кращого способу, щоб вас розрадити? Ви плакали. Коли б я говорив вам про мету вашого горя, до чого це привело б? Ви плакали б ще більше, і я вкрай вас зажурив би. Я вас ошукав і смішністю своєї погребної промови, і невеличкою суперечкою, що з неї постала. Погодьтесь, що тепер думка про вашого капітана від вас так само далека, як і мари, що везуть його до останньої домівки. Отже, гадаю, ви можете продовжити історію свого кохання.
Жак. Я теж так гадаю.
— Докторе, — сказав я хірургові, — ви далеко звідси живете?
— За добрих чверть льє, щонайменш.
— Чи вигідне у вас помешкання?
— Досить вигідне.
— Чи є у вас зайве ліжко?
— Ні.
— Як! Навіть за плату, за добру плату?
— О, за плату й за добру плату, пробачте! Але, друже, ви не здаєтесь мені спроможним платити, і ще менше — платити добре.
— Це моя справа. І догляд за мною буде невеличкий?
— Якнайкращий. Моя жінка все життя хворих доглядала, а старша дочка, що голить кого хочете, перев'яже вас не гірш від мене.
— Скільки ви кладете мені за квартиру, харч і ваше лікування?
Хірург промовив, чухаючи вухо:
— Квартира… харч… лікування… Але хто ж поручиться за плату?
— Я плататиму поденно.
— Оце мені подобається, але… Та ви, пане, здається, не слухаєте.
Пан. Ні, Жаку, так на небі написано, щоб цього разу, певно, що не останній, ти говорив і тебе не слухали.
Жак. Коли не слухають того, хто говорить, то або ні про що не думають, або думають про щось інше — а ви як саме?
Пан. Про інше. Я гадав про те, що один із чорних слуг, які супроводили мари, казав тобі, що твій капітан через смерть свого приятеля позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень. Чи добрав ти що-небудь у цьому?
Жак. Аякже!
Пан. Для мене це загадка, яку було б ласкаво з твого боку пояснити мені.
Жак. А на якого воно вам біса?
Пан. Не на великого; та коли ти розповідатимеш, то, мабуть, захочеш, щоб тебе слухали?
Жак. Зрозуміла річ.
Пан. Так от, по щирості, я не можу за це поручитися, поки ті незрозумілі слова мулятимуть мені мозок. Порятуй мене, прошу.
Жак. Час добрий! Та хоч заприсягніться ж мені, що не перебиватимете.
Пан. Присягаюсь про всяк випадок.
Жак. Річ у тім, що мій капітан, людина добра, порядна, непересічна, один з найкращих офіцерів у корпусі, але трохи химерний, здибався й заприязнився з іншим офіцером того самого корпусу, людиною теж доброю, порядною і непересічною, теж добрим офіцером, але теж химерним…
Жак починав отак історію свого капітана, аж раптом вони почули позад себе тупіт коней і гомін юрби. То повертались назад ті самі мари. Вони були оточені… — Польовою сторожею? — Ні. — Жандармами? — Може бути. У всякому разі, попереду йшов священик у сутані й стихарі зі скрученими за спиною руками; чорний фурман зі скрученими за спиною руками і двоє чорних слуг зі скрученими за спиною руками. Хто вкрай здивувався? Жак, який скрикнув:
— Мій капітан, мій бідний капітан не вмер! Слава Богу!..
Потім Жак завертає коня, дає йому остроги, мчить щодуху назустріч гаданому походові. Не доїхав він і на тридцять кроків, як польова сторожа чи жандарми націляються в нього й кричать:
— Стій! Назад! Стрілятимемо!..
Жак з розгону спиняється, питається думкою долі; йому здається, що доля каже йому: «Вертай назад», так він і зробив. Пан каже йому:
— Ну, що там, Жаку?
Жак. їй-богу, не знаю.
Пан. А чому?
Жак. Більш нічого не знаю.
Пан. Побачиш, коли то не пачкарі, що наклали в труну забороненого краму, а їх продали сторожі ті самі, в кого вони його купили.
Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?
Пан. Або це викрад. У труні сховали якусь жінку, дівчину, черницю. Саван ще мерця не робить.
Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?
Пан. Це вже міркуй, як знаєш; але докажи історію свого капітана.
Жак. Вам іще цікава ця історія? Але мій капітан, може, живий ще.
Пан. А яка різниця?
Жак. Не люблю про живих говорити, бо часом доводиться червоніти за добре й лихе, сказане про них, бо добре вони псують, а лихе виправляють.
Пан. Не будь ні солодким хвалієм, ні гірким осудником; кажи так, як воно є.
Жак. Це не легко. Хіба нема в людини вдачі, інтересу, смаку, пристрастей, які змушують перебільшувати й применшувати? Казати так, як воно є!.. Такого, мабуть, не трапляється двічі на день у великому місті. Хіба той, хто слухає, має кращі нахили, ніж той, хто говорить? Ні. Звідки й мусить випливати, що у всякому великому місті від сили двічі на день тебе розуміють так, як ти кажеш.
Пан. До біса, Жаку! З такими засадами добре тільки заборонити користуватись язиком та вухами, заборонити говорити й слухати будь-що і будь-чому вірити! Проте говори так, як я говорю; я тебе слухатиму так, як я слухаю, і повірю тобі так, як я зможу.
Жак. Якщо в цім світі не можна сказати майже нічого, що зрозуміли б так, як його кажеш, то ще гірше те, що не можна зробити майже нічого, що про нього судили б так, як його робили.
Пан. Мабуть, під небом немає другої такої голови, що містила б стільки парадоксів, як твоя.
Жак. А яке в цьому лихо? Парадокс не завжди фальш.
Пан. То правда.
Жак. Переїхали ми з капітаном до Орлеана. У місті тільки й мови було про недавню пригоду з одним громадянином, Лепельтьє на прізвище, який так співчував нещасним, що, витративши на щедру милостиню свій чималий достаток, ходив тепер по хатах, шукаючи допомоги в чужих кишенях, бо його власні були порожні.
Пан. І ти гадаєш, що може бути дві думки про його поведінку?
Жак. Серед бідних — ні; але багаті, майже без винятку, мали його за божевільного, і родичі ладні були віддати його під опіку, як марнотратця. Поки ми сиділи у корчмі, біля одного оповідача, вуличного цирульника, зібралося чимало цікавих, які просили його: «Ви ж були там, розкажіть нам, як воно все було». — «Залюбки, — відказав він, бо був з тих, кого медом не годуй, а дай поговорити. — Один з моїх клієнтів, пан Оберто, будинок якого навпроти капуцинської церкви, стояв в себе на порозі; підходить до нього пан Лепельтьє та й каже: «Чи не дасте ви мені що-небудь для моїх друзів, пане Оберто?» А друзями, він, як ви знаєте, називає бідних. «Сьогодні ні, пане Лепельтьє». Пан Лепельтьє напосідає: «Якби ви знали, для кого я звертаюсь до вашої милосердності! Для бідної жінки, що породила допіру й не має тряпчини, щоб сповити дитину». — «Не можу». — «Для вродливої дівчини, в якої немає роботи, а значить, шматка хліба і яку ваша щедрість, може, врятує від розпусти». — «Не можу». — «Для робітника, що заробляє на прожиток тільки власними руками й оце зламав ногу, впавши з риштовання». — «Не можу, кажу вам». — «Ну ж бо, пане Оберто, згляньтеся, повірте, ніколи вам не трапиться нагоди зробити такий благородний учинок». — «Не можу, не можу». — «Мій добрий, мій милосердний пане Оберто!..» — «Дайте мені спокій, пане Лепельтьє; коли я хочу дати, то мене не треба просити…» На цім слові пан Оберто повертається, іде до дверей у крамницю, і пан Лепельтьє за ним, а далі в кімнату при крамниці, звідти й до помешкання; тут пан Оберто, якому терпець урвався від напосідання пана Лепельтьє, дає йому ляпаса…» Тут мій капітан раптово підводиться і каже оповідачеві: «І він його не вбив?» — «Ні, пане, хіба такі вбивають?»— «Ляпас же, сто чортів, ляпас! То що ж він зробив?» — «Що зробив, діставши ляпаса? Посміхнувсь і сказав панові Оберто: «Це мені, а моїм бідним?..» — На цім слові всі слухачі скрикнули від захоплення, крім мого капітана, який казав їм: «Ваш Лепельтьє, панове, шарпак, ледащо, боягуз, негідник, проте ця шпага вчинила б за нього розправу, коли б я був там; а вашому Оберто велике щастя було б, якби він відбувся самим тільки носом та парою вух». — Цирульник відказав йому на те: «Бачу, пане, що ви навіть не дали б зухвальцеві часу визнати свою помилку, впасти навколішки перед паном Лепельтьє і віддати йому свій гаманець». — «А певно, що ні!» — «Ви військовий, а пан Лепельтьє християнин; у вас різні поняття про ляпас». — «Щока у всіх чесних людей однакова». — «Євангеліє про це іншої думки». — «Євангеліє у мене в серці та в піхвах, іншого я не знаю… А ваше, пане мій, не знати де; моє — на небі написане; у кожного своє сприйняття образи й добродійства».