Жак-фаталіст (збірка)

— Гаразд це знаю, із цією умовою ви й прийняли мене.

— Пройдисвіт.

— Як й інші.

— Шарпак.

— Хіба я був би тут інакше?

— Я прожену вас.

— Після обіду я й сам піду.

— Раджу вам.

Пообідали. Мого рота ніщо не минуло. Добре попоївши й досхочу попивши, — бо, зрештою, від їжі я з досади не відмовляюся ніколи, — лаштуюся йти, адже дав слово так прилюдно, що треба було його додержати. Чимало часу блукав по господі, шукаючи ціпка й капелюха там, де їх не клав, і все сподіваючись, що хазяїн вибухне новою зливою образ, що хтось утрутиться й ми, врешті-решт, замиримося, погнівавшись одне на одного. Я крутивсь, крутивсь, бо на серці в мене не було нічого, але хазяїн, — похмуріший і чорніший від Гомерового Аполлона, коли той пускає стріли в грецьке військо, насунувши ще глибше, ніж звичайно, ковпака, — поглядав сюди й туди, підперши підборіддя кулаком. Підходить до мене панна. «Та що це таке сталось, панно? Хіба сьогодні я не такий, як завжди?»

— Він хоче, щоб ви пішли.

— Я піду… Я його не зневажив.

— Вибачте: абата запросили, а ви…

— То він сам себе зневажив, запросивши абата, приймаючи мене й ще купу таких нікчем, як я.

— Ну ж бо, любий Рамо, треба попросити пробачення в пана абата.

— Ні до чого мені його пробачення.

— Ну, ну, все втишиться…

Беруть мене за руку, тягнуть до крісла, де абат. Я простягаю руку, дивлюсь на абата з якимсь захопленням, бо хто ж таки просив коли-небудь у абата пробачення? «Панотче, кажу йому, панотче, адже все це дуже смішно, правда?» І як засміюсь, теж і абат. Отож з цього боку вже пробачено, але треба приступитись до другого, тут мова зовсім інша. Не тямлю вже, як я там перепрошував.

— Ось, пане, цей безумець…

— Він давно вже допікає мені, не хочу й слухати про нього.

— Йому прикро…

— Так, мені дуже прикро.

— Цього більше не трапиться.

Не знаю, чи в нього був один з тих днів чорного настрою, коли панна боїться підступитись до нього і зважується торкатись до нього лише в оксамитових рукавичках, чи він кепсько зрозумів мої слова, чи я сам кепсько говорив, але було ще гірш, як перед тим. Що за чорт! Та хіба він мене не знає? Хіба не знає, що я, мов дитина, і що за певних обставин зі мною можна робити, що хочеш? До того ж, прости Господи, треба ж і мені перепочити. Навіть сталевий танцюрист зіпсується, коли смикати його за нитку від ранку до вечора й з вечора до рання. Я мушу тішити їх, така умова, але мушу ж і я іноді розважитися. Серед цього шарварку мені в голову вдарила згубна думка, думка, що пихи додала мені, навіяла гонору й зухвальства — це що без мене не обійдуться, що я — людина незамінна.

Я. Так, по-моєму, ви для них дуже корисні, але вони для вас — ще більше. Такі добрі господи на дорозі не валяються, а ось вони замість одного сотню блазнів знайдуть.

Він. Сотню таких, як я! Пане філософе, таких, як я, не густо. Так, нездарних блазнів. Адже дурощі куди важчі від таланту й чесноти. Я — рідкісний у своєму роді, так, дуже рідкісний. Що вони роблять тепер, коли мене немає? Як собаки нудяться. Я — невичерпна торба зухвальства. Щомить я стружу такі штуки, аж вони до сліз регочуться. Я був для них цілою божевільнею.

Я. За те мали стіл, ліжко, пальто, піджак і штани, черевики й пістоль на місяць.

Він. Куди ж пак, чи й не зиск! А обов'язки? Про них ви нічичирк! Передусім скоро піде поголоска про нову п'єсу, і хоч би яка була погода, треба облазити всі паризькі горища, аж поки не знайду автора, поки не залучу того твору на прочитання, поки не закину спритно, що є в ньому роль, яку чудово зіграла б одна моя знайома.

— А хто саме, прошу вас?

— Хто? Що за питання! Це — сама грація, милість і витонченість.

— Ви про панну Данжвіль? Може, знаєте її часом?

— Так, трохи, тільки ж не вона.

— А хто ж?

Називаю пошепки.

— Вона!

— Атож, вона, — проказую трохи ніяково, бо й мені соромно буває, і треба бачити, як витягується від цього імені обличчя у поета або як він регочеться мені у вічі іншим разом. А втім, по волі чи по неволі, я мушу привести його на обід, — його, що боїться зобов'язатися, губу копилить, дякує. Треба бачити, як мене трактують, коли не пощастить мені в заходах: я й дурбас, і йолоп, і тюхтій, і нікчема, склянки води мені дати не варто. А ще гірше, коли заграли таки і я повинен серед тюкання публіки, що судить добре, хоч що казати, хоробро гриміти своїми самотніми оплесками, привертати до себе погляди, іноді й викликати посвисти на акторку й чути коло себе шепіт: «Це перевдягнений лакей її полюбовника. Та чи замовкне ця паскуда?..» Нікому не втямки, що саме до цього приневолює, гадають — дурняцтво, а тут причина, яка все виправдує.

Я. Навіть порушення цивільних законів.

Він. Мене, зрештою, почали пізнавати, казали: «О, та це Рамо…» Я міг тоді хіба що кинути кілька іронічних слів, які хоч трохи виправдували б моє самотнє й криво тлумачене плескання. Погодьтесь, що великого треба інтересу, щоб отак зневажати громадянство, і що така панщина більшого варта, ніж якесь там поганеньке екю.

Я. А чому ви не попросите підмоги?

Він. Таке бувало, та тоді мало що мені перепадало. Ідучи на тортури, треба було убгати собі в голову всі блискучі місця, де важливо дати тон. Якщо траплялося забути їх або переплутати, тоді мене аж трясло, коли вертався: то така була буча, що ви й уявити негодні. Крім того, у домі ціла зграя псів, яких треба доглядати, — щоправда, нерозумно взяв я на себе це завдання, — коти, що при них я був за головного дозорця. То вже величезне було мені щастя, коли Міку зводить так шкрябонути мене пазурами, аж рукава й руку роздере. Крікетту[149] за живіт узяло — я чухаю їй черево. Учора в панни запаморока, сьогодні — нерви. Не згадую вже про легкі нездужання, що з ними переді мною не соромилися. Та це нехай, я ніколи й не хотів будь-кому сорому завдавати. Десь я читав, що якийсь князь, прозваний Великим, стояв іноді, схилившись на спинку стільчака своєї любки. З близькими друзями поводяться просто, а я ж був тоді з усіх найближчий. Я — апостол простоти й невимушеності. Я проповідував їх там прикладом, і ніхто на це не ображався. А мені тільки й треба цього. Я змалював вам хазяїна. Тепер ваги набирає панна, тож треба розказати, які побрехеньки про неї ходять.

Я. Ви не з таких!

Він. Чому?

Я. Бо це, щонайменш, непристойно — висміювати своїх добродійників.

Він. А хіба не гірше — на підставі добродійства принижувати свого піклуванця?

Я. Та коли б піклуванець не був сам ниций, він не дав би заступникові такого права.

Він. Та коли б ті люди не були самі смішні, про них не ходило б побрехеньок. Та й чи моя в тім провина, що вони з наволоччю водяться? Чи моя причина, що їх ганьблять, зраджують, беруть на глузи? Коли ти сповна розуму зважуєшся жити з такими, як я, то вже й не сказати, якої бридоти мусиш начуватися. Коли беруть нас, то хіба не знають, хто ми такі, які ми корисливі, підлі й віроломні душі? Є мовчазна угода, що нам робитимуть добро і що рано чи пізно ми віддамо злом за добро, нам зроблене. Хіба не така угода між людиною і її мавпою та папугою? Лебрен[150] репетує, що Паліссо, його гість і приятель, куплети склав на нього. Паліссо мусив скласти куплети, то Лебренова провина. Пуансіне репетує, що Паліссо звернув на нього куплети, які склав на Лебрена. Паліссо мусив звернути на Пуансіне куплети, які він склав на Лебрена, то провина Пуансіне. Панотчик Рей[151] репетує, що його приятель Паліссо переманив у нього коханку, з якою він сам того Паліссо познайомив. От не треба було знайомити Паліссо із своєю коханкою або наперед зважитися втратити її. Паліссо виконав свій обов'язок, то панотця Рея провина. Видавець Давид[152] репетує, що його спільник Паліссо ночував чи хотів переночувати з його дружиною; а дружина видавця Давида репетує, що Паліссо пускає поголоску, ніби він з нею ночував. Важко встановити, ночував чи не ночував Паліссо з дружиною видавця Давида, бо дружина мусить заперечувати те, що було, а Паліссо може пустити поголоску про те, чого не було; у всякому разі Паліссо виконує свою роль, то Давидова та його дружини провина. Он Гельвецій[153] репетує, що Паліссо вивів його на сцені як нечесну людину — його, кому Паліссо й досі винен гроші, які він позичив йому на лікування, харчі та одежу. А чи мусив він сподіватися іншого поводження від людини, заплямованої якою тільки є ганьбою, яка знічев'я примушує свого приятеля зректися релігії[154], яка захоплює майно своїх спільників, для якої немає ні віри, ні закону, ні переконань, яка збиває собі достаток per fas et nefas[155], яка свої дні лічить за своїми підлотами й сама себе вивела на сцені як одного з найнебезпечніших шахраїв[156] — гадаю, що другого прикладу такого зухвальства не було в минулому й не буде в майбутньому? Ні, виходить, то не Паліссо, а Гельвецієва провина. Якщо молодого провінціала повели до версальського звіринця і він з дурного розуму просунув руку в клітку до тигра чи пантери, то, коли рука юнакова залишилась у пащеці лютого звіра, чия це провина? Усе це записано в мовчазній угоді. Тим гірше для того, хто її не знає або забуває. Цією всеосяжною і священною угодою я виправдовую людей, яких винуватять у злостивості, замість того, що винуватити себе в дурості. Так, гладка графине[157], то ваша провина, коли ви збираєте коло себе тих, кого серед людей вашого штибу називають нікчемами, і коли ці нікчеми роблять вам гидоти, вас призводять робити їх і накликають на вас злобу чесних людей. Чесні люди роблять те, що мусять робити, нікчеми — теж, і то ваша провина, що ви приймаєте їх. Коли б Бертен жив тихо й лагідно зі своєю коханкою, коли б, маючи чесні характери, вони завели б чесні знайомства, зібрали б коло себе людей талановитих, людей, відомих у суспільстві своїми чеснотами, й приділили б невеличкому, освіченому й вибраному товариству години розваги, відриваючи їх від своєї солодкої самотності, від свого кохання й розмов про нього в тиші, на відлюдді, — то хіба, по-вашому, точилися б плітки про них? Що з ними сталося? Те, чого вони варті, їх покарано за їхню необачність, і якраз нам споконвіку призначило провидіння карати теперішніх Бертенів, а нашим подобам серед нащадків наших призначило воно карати Монсожів та Бертенів майбутніх. А тим часом як ми виконуємо його справедливі вироки над дурістю, ви, що змальовуєте нас такими, які ми є, виконуєте його справедливі вироки над нами. Що ви подумали б про нас, якби ми з нашими ганебними звичаями твердили, що користуємося з громадської пошани? Що ми божевільні. А чи мудрі ж ті, хто сподівається чесного поводження від людей, що народилися порочними, від підлих і ницих характерів? Кожному на землі — справедлива відплата. Генеральних прокурорів два є — один той, що за вашими дверима карає провини проти суспільства, а другий — природа. Цьому прокуророві відомі всі пороки, що уникають законів. Ви займаєтеся розпустою із жінками — на водянку заслабнете, пиячите — сухітний будете, пускаєте до себе шалапутів, водитеся з ними — будете зраджені, осміяні, зневажені, найпростіше — це скоритись справедливості цих вироків і сказати собі самому: так і треба, схаменутись і виправитись або лишитись таким, як є, але на вищезазначених умовах.

149

Міку, Крікет — прізвиська кицьок актриси Данжевіль.

150

Лебрен де Гранвіль (помер близько 1765 р.) — редактор журналу «Літературна слава» (1761), був близьким до кола Фрерона та Паліссо.

151

Рей — богослов, автор книги «Філософські роздуми про християнство» (1785).

152

Мішель Антуан Давід — книговидавець, брав участь у виданні Енциклопедії, паралельно з цим допомагав Паліссо видавати його газету.

153

Клод-Адріан Гельвецій (1715–1771) — французький філософ-просвітник, друг Дідро. Співпрацював в Енциклопедії. Паліссо вивів його разом з Дідро у «Філософах».

154

…знічев'я примушує свого приятеля зректись релігії… — натяк на містифікацію Паліссо, який запевняв свого приятеля Пуансіне, що прусський король надасть останньому місце вихователя свого сина, якщо Пуансіне перейде в протестантство.

155

Правдами і неправдами (лат.).

156

Натяк на комедію Паліссо «Небезпечна людина» (1770), в якій Паліссо зобразив сам себе. Комедію було видано анонімно, у такий спосіб Паліссо сподівався забезпечити собі скандальний успіх. Він сам домігся заборони цього твору, після чого видав його за кордоном, але п'єса зазнала невдачі.

157

…гладка графіне… — мається на увазі графиня де Ламарк, заступниця Паліссо.