Жак-фаталіст (збірка)

Після цієї сповіді кілька днів було в нас спокійних. До громади поверталась радість, і всі мене вітали з цим, хоч я й відкидала обурено ці вітання.

Вона мене вже не уникала, дивилася на мене, але моя присутність її вже, здавалось, не хвилювала. Я пильнувала за тим, щоб приховати від неї жах, який вона навіювала мені після того, як я з щасливої чи фатальної цікавості навчилася краще розуміти її.

Невдовзі вона стала мовчазна, казала тільки «так» і «ні», гуляла сама, відмовлялася від їжі. У неї почалася пропасниця, а пропасниця переросла в божевілля.

Лежачи самотою в ліжку, вона марила мною, говорила до мене, запрошувала підійти, зверталася до мене з найніжнішими словами. Почувши кроки коло келії, вона скрикувала:

— То вона йде, то її хода, я пізнаю. Гукніть же її… ні, ні, не треба.

Дивна річ — ніколи не траплялось, щоб вона помилилась і взяла когось іншого за мене.

Вона заходилася з реготу, а за мить розливалася слізьми. Сестри мовчки стояли круг неї, декотрі теж плакали.

Зненацька вона казала:

— Я ж не була в церкві, не молилася Богові… Хочу встати з ліжка, хочу вдягтися, вдягніть мене… — її не пускали, і вона казала: — То хоч дайте мені молитовника…

Їй давали молитовника. Вона розкривала його, перегортала пальцем сторінки й перегортала далі навіть тоді, коли сторінки вже кінчилися. Очі в неї були нестямні.

Якось уночі вона пішла сама до церкви. За нею пішли й дехто з сестер. Вона простерлась на приступках олтаря, почала стогнати, зітхати, молитися вголос. Потім вийшла, знов повернулась і сказала:

— Пошліть по неї, це така чиста душа! Це таке безгрішне створіння! Хай і вона помолиться вкупі зі мною…

Потім, повернувшись до стільців, що стояли порожні, вона крикнула, мов до всієї громади:

— Вийдіть, вийдіть усі, хай тільки вона лишиться зі мною! Ви не годні наближатися до неї. Коли ваші голоси змішаються з її голосом, ваша нечестива хвала споганить перед Богом солодкість її хвали. Вийдіть, вийдіть…

Потім благала мене просити в Бога заступництва й прощення, їй видівся Бог, небо нібито краялось блискавками, розступалось і гриміло над її головою, з нього в гніві спускалися ангели, вона тремтіла від поглядів божества, кидалась усюди, забивалася в темні кутки, благала милосердя, припадала обличчям до землі, потім принишкла, перемерзнувши у вогкій церкві, і її віднесли до келії, мов мертву.

Про цю жахливу сцену вночі вона вранці забула. Вона казала:

— Де ж наші сестри? Я нічого не бачу, я лишилася сама в монастирі. Вони всі мене покинули, навіть Тереза. Та й добре зробили. Сюзанни вже немає тут, тож я можу виходити, я її не зустріну… Ох, коли б то я зустріла її!.. Але ж її вже немає тут, правда? Адже немає? Щасливий той монастир, що в ньому вона! Вона все розкаже своїй новій настоятельці. Що вона подумає про мене?.. Хіба Тереза померла? Я чула, що всю ніч дзвонили по небіжчику… Бідна дівчина!.. Вона загинула навіки… і то я, то я!.. Колись я стану перед нею. Що я скажу їй? Що відповім?.. Горе їй! Горе мені!

За хвилину казала:

— Чи повернулися наші сестри? Скажіть їм, що я дуже хвора… Підведіть мені подушку… Розсупоньте мене… Почуваю, щось душить мене… Голова в мене палає, скиньте з мене чепець… Я хочу вмитися… Принесіть води, лийте ще, ще… Вона чиста, але пляма на душі лишилась… Мені хочеться померти, мені хотілося б зовсім не народитись, я б її не побачила.

Одного ранку її застали босу, в сорочці, розпатлану. Вона вила з піною на устах, бігала по келії, затуливши руками вуха, заплющивши очі, припадала тілом до стіни…

— Відступіться від цієї безодні, ви чуєте крики? То — пекло. З глибини прірви шугає вогонь, я бачу його, а в огні чую невиразні голоси, що кличуть мене… Боже, зглянься наді мною!.. Біжіть мерщій, дзвоніть, збирайте громаду, кажіть, щоб усі молилися за мене, я теж молитимусь… Та ще ж тільки світає, сестри наші сплять… А я вночі очей і не сплющила, хотілося спати, але не могла.

Одна із сестер сказала їй:

— Вас мучить щось, паніматко. Звіртеся мені, може, вам полегшає.

— Слухайте, сестро Агато, підійдіть до мене… ближче… ще ближче… щоб ніхто не почув… Я відкриюся вам з усім, з усім, тільки ж мовчіть про це… Ви бачили її?

— Кого, паніматко?

— Правда ж, ні в кого немає такої ніжності? Як вона ходить! Яка добропристойність! Яке благородство! Яка скромність!.. Підіть до неї, скажіть їй… Та ні, не кажіть нічого, не ходіть… Ви не зможете приступится до неї, її небесні ангели стережуть, вони пильнують коло неї. Я бачила їх, ви теж їх побачите й злякаєтесь так, як я. Лишіться… Коли підете, то що скажете їй? Вигадайте щось таке, щоб вона не почервоніла.

— Коли б ви, паніматко, порадилися з духівником…

— Так, так… Ні, ні, я знаю, що він скаже, наслухалася вже його. Про що я з ним говоритиму? Коли б то я могла забути все!.. Коли б то я могла вернутися в небуття або відродитися!.. Не кличте духівника. Краще почитайте мені страсті Господа нашого Ісуса Христа. Читайте… Мені легшає… Досить однієї краплі його крові, щоб очистити мене… Бачите, вона аж клекотить з його боку… Схиліть цю святу рану в мене над головою… Його кров тече на мене і стікає геть… Я загинула!.. Заберіть розп'яття… Дайте назад…

Їй знову дали розп'яття. Вона стискала його в руках, цілувала всюди, потім сказала:

— Це її очі, її уста. Коли ж я знову побачу її? Сестро Агато, скажіть їй, що я люблю її, змалюйте їй мій стан, скажіть, що я вмираю.

Їй пускали кров, робили купелі, але її недуга від лікування мов би гіршала. Не зважуюсь описувати вам усі її непристойні вчинки й повторювати всі соромітні слова, якими вона прохопилась у божевіллі. Щохвилини вона підносила руку до чола, мовби хотіла відігнати набридливі думки та образи — які вже то були образи! Вона ховала голову в подушки, затуляла простирадлом обличчя.

— Це спокусник, — казала вона, — це він! Якої дивної прибрав він подоби! Дайте свяченої води, бризніть свяченою водою на мене… Годі, годі, він уже щез.

Невдовзі її замкнули, але в'язницю стерегли не так пильно, тож вона одного дня вирвалась. Одежу на собі подерла, бігала коридорами голісінька, тільки два шматки порваної мотузки звисали у неї з рук; вона кричала:

— Я ваша настоятелька, ви всі склали в цьому присягу, коріться ж! Ви замкнули мене, нещасні! Так ось яка мені винагорода за доброту! Ви ображаєте мене через те, що я надто добра. Тепер уже не буду доброю… Пожежа!.. Вбивство!.. Грабунок!.. Рятуйте мене!.. До мене, сестро Терезо… До мене, сестро Сюзанно…

Тим часом її схопили й відвели назад до в'язниці, а вона казала:

— Ваша правда, ваша правда, лишенько! Я збожеволіла, почуваю це.

Іноді її ніби опановувало видовище різних тортур: вона бачила жінок з мотузкою на шиї і скрученими за спину руками; бачила їх зі смолоскипами в руці; прилучалась до тих, що відбували прилюдне каяття; їй увижалось, що її на страту ведуть, і вона казала катові:

— Я заробила свою долю, заробила… Та коли б то ця мука була остання! Але вічність! Вічність вогню!

Я пишу тут тільки правду, і багато ще правдивого могла б написати, тільки не пригадую, та й сором мені бруднити ним ці сторінки.

Проживши кілька місяців у цьому сумному стані, вона померла. Яка смерть, пане маркізе! Я бачила її, бачила жахливий образ розпачу й злочину в його останню годину. їй виділись навкруги пекельні духи. Вони чекали, щоб схопити її душу, а вона казала здушено: «Ось вони, ось вони…» і, виставляючи проти них праворуч і ліворуч розп'яття, яке тримала в руці, вона вила, кричала: «Боже мій, Боже мій!..»

Сестра Тереза померла невдовзі по ній, і у нас з'явилася нова настоятелька, літня, гнівлива й забобонна.

Мене звинувачують у тому, що я причарувала її попередницю — вона цьому діймає віри, і для мене знову починається лихо. Нового духівника теж переслідує начальство, і він переконує мене тікати з монастиря.