Жак-фаталіст (збірка)

Своє ставлення до діалектики суспільної природи людини Дідро виразив в іншому прозовому шедеврі — діалогічній повісті «Небіж Рамо». Покищо цей твір залишається нерозгаданим до кінця. Це книга з невідомою творчою історією. У широкому листуванні Дідро, а також в багатій мемуарній літературі доби й досі не знайдено жодного посилання на час написання цього твору. Ретельне дослідження оригіналу рукопису, згадки в тексті про персонали' та події дозволяють зробити висновок, що перший варіант «Небожа Рамо» було написано в 1761 році, але останні авторські правки було зроблено за два роки до смерті Дідро. Таким чином, цей твір є підсумком двадцяти років роздумів та творчого пошуку автора.

Не менш складною була й історія публікації «Небожа Рамо». Уперше книга побачила світ у 1804 році німецькою мовою в перекладі Гете. З оригіналом рукопису французи ознайомились тільки у 1891 році, коли він був опублікований бібліографом Жоржем Монвалем. Копія, надана видавцям у 1823 році дочкою Дідро, маркізою де Вандель, мала численні пропуски та неточності.

Досі не визначена й жанрова природа цього твору. Сам автор називав свій діалог сатирою в античному розумінні цього терміна[5], як строкату картину звичаїв доби та інвективу проти окремих особистостей. Можна зробити припущення, що в основі задуму «Небожа Рамо» лежить бажання Дідро затаврувати групу продажних літераторів на чолі з Фрероном та Паліссо — ідейних ворогів просвітників.

Одначе проблематика твору значно ширша за цю актуальну для Дідро полеміку. У даному випадку, за словами російського дослідника М. М. Бахтіна, можна говорити про певну «діалогічну культуру» в традиції просвітників, зокрема Дідро, яка своїм корінням сягає сократівських діалогів, античної діатриби та солоквіуму.[6]

Не виключений безпосередній вплив на автора «Небожа Рамо», що був опублікований між 1760 та 1762 pp. незавершеного роману Лоренса Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Дідро називав цей роман «загальною сатирою». Отже, можливо, що створюючи у 1762 році перший варіант власної сатири, він спробував оцінити з позиції здорового глузду не тільки суспільні вади, але й слабкі сторони просвітницької філософії.

«Небожа Рамо» можна назвати своєрідною інтелектуальною комедією доби, де стикаються два типи свідомості: «нещасна, розірвана», за термінологією Гегеля, свідомість небожа Рамо та «цілісна й послідовна» свідомість філософа. Можливо, Гегель, давши визначення типу «розірваної свідомості», яка усвідомлює себе, сміється над собою, наявним існуванням та заплутаністю цілого, — був першим, хто розкрив справжній прихований зміст сатири Дідро.

Книга Дідро не схожа на поширений у французькій літературі XVII–XVIII століть жанр філософських діалогів у дусі Фенелона та Фонтенеля. «Небіж Рамо» по суті являє собою драматизовану повість, в якій діють два герої: «Він» (небіж Рамо) та «Я» (близький по духу до автора філософ). Водночас широкий соціальний фон, глибина розробки характерів, відкритість композиції наближають цей твір до роману.

Правомірно говорити про жанрову поліфонічність «Небожа Рамо», якщо пригадати, що його провідним лейтмотивом є музика. У небожа Рамо був реальний прототип, якого добре знав Дідро. Музикант-невдаха, але людина талановита, захоплена своїм мистецтвом, він жив богемним життям та був завсідником паризьких кафе. Соціальні та філософські ідеї діалогу не зрозумілі поза характером небожа Рамо. Це примхливе та суперечливе створіння є своєрідним витвором мистецтва, яке захоплює автора своєю витонченістю.

Небіж Рамо слідує моралі суспільства, в якому правила поведінки диктує шлунок. Він щиро зізнається в тому, що залюбки був би чесним, якби це вело до багатства. Народжений мінливими обставинами герой — по-тваринному аморальний. Він складає панегірики підступності й догідливості та вважає їх своєрідним мистецтвом. За душею в нього, на перший погляд, немає нічого святого, крім прихованої туги за утопічними ідеалами, яка знаходить для себе вихід у спогадах про померлу дружину. З її смертю небіж перетворюється на завершеного циніка — продукт суспільства споживачів. Абсолютна моральна глухота музиканта, наділеного витонченим естетичним смаком, вражає філософа, який з обуренням докоряє за це співрозмовнику. На що небіж слушно відповідає, що, може, тому це сталося, що жив він «завжди з добрими музикантами й лихими людьми», отож «вухо стало дуже тонким, а серце стало глухим».

У парадоксальний спосіб небожу Рамо вдається загнати у глухий кут співрозмовника, який стоїть на позиціях універсальної моралі природи та розуму. Незважаючи на певну автобіографічну схожість самого Дідро та образу філософа, не варто ототожнювати позицію автора з позицією філософа. Абсолютно очевидною є дистанція, яка відділяє Дідро від цього персонажа. Філософ втілює в собі багато ідеалістичних ілюзій, притаманних просвітницькій ідеології, Дідро ж намагається співвіднести просвітницькі ідеологеми з реальністю життя, що втілює в собі Рамо. Так народжується другий план діалогу — між автором та вдумливим читачем.

Суть бесіди небожа та філософа полягає в тому, що їм часто доводиться вступати у протиріччя не тільки один з одним, але й собою. В цьому схожому на оперу дуеті небіж також має свою філософську партію. Відповідаючи на докори філософа, який стверджує, що не можна заради добробуту жертвувати власною гідністю, він, у дусі просвітницької ідеології, заявляє, що діє згідно зі своєю природою, тому вважає власну аморальність абсолютно виправданою і природною. Навпаки, на його думку, імплантовані в суспільство просвітницькі ідеали є штучними й неприродними: «…дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалічити й зробити іншим, ніж я є; щоб надати собі характеру, чужого мені, і прикмет — дуже шановних, погоджуюсь із цим, щоб не сперечатись, але їх надто важко було б мені набути й додержувати, хоч не дали б вони мені нічого, а може, й від нічого гірше, — адже я став би постійною сатирою для багачів, що при них такі жебраки, як я, мусять шукати собі пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять і уникають її, але мерзне вона на холоді, а на цім світі ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно, бо чому так часто бачимо ми святих — жорстоких, гнівливих, відлюдькуватих? Тому що вони поставили собі невідповідне до своєї природи завдання; вони мучаться, а коли мучишся, то й інших мучиш…»

Тут Дідро виявляє протиріччя, приховані в філософській концепції Гельвеція, викладеній у книзі «Про людину», щодо морального ідеалу співзвучності життя людини і природи. Якщо розвинути думку Гельвеція до логічного кінця, то можна отримати як наслідок трагікомічну картину життя небіжа Рамо, змушеного жорстокими обставинами слідувати аморальним законам «поганої природи».

У такий спосіб «природна соціально людина» виявляється далекою від абстрактного ідеалу добропорядності та моралі. Доведений до крайності постулат просвітників, що «природна людина» є ідеальною, — виявляє свою нежиттєздатність.

Дідро висловлює у своїй сатирі нову для ідеології Просвітництва думку про те, що природа людини має соціальний характер, отже не існує абстрактних природних ідеалів.

Але діалектична думка автора йде ще далі. Усупереч власному постулату щодо вродженої добропорядності людини, просвітники вважали, що вирішальний вплив на формування особистості має виховання. Дідро піддає критичному перегляду правомірність цієї просвітницької ідеологеми. У суперечливій бесіді небожа та філософа розкривається, що людська індивідуальність формується під впливом спадкового чинника та обставин існування, а сам процес виховання виконує тільки певну соціальну функцію.

Небіж розпитує філософа, як той збирається виховувати власну дочку. Філософ, як виявилося, вирішив зневажити умовностями світського виховання та навчає її «правильно мислити», вкладаючи у головний предмет «багато моралі». Рамо зауважує щодо непотрібності всіх цих знань у суспільстві. Дівчина, на його думку, у першу чергу повинна бути гарна, втішна й кокетна. Він пропонує філософу навчити свою дочку вмінню співати, танцювати та подобатися чоловікам. Він радить не силувати дівочої природи непотрібним моралізаторством та вважає «правильне виховання» філософа хибним.

5

Сатира (від лат. повний, рясний) — літературний жанр римського походження, де повчальна тема поєднується з полемічно-критичними тенденціями.

У «Небожі Рамо» Дідро бере собі за взірець «Сатири» Горація (або «Бесіди», такий переклад латинської назви цього твору — «Sermones» — здається більш правильним) — твір, в якому Горацій у формі довільної бесіди без гострих політичних випадів, але достатньо критично та самокритично висвітлює соціальні та філософські проблеми, показує людські слабості та перипетії долі, виявляє себе спостережливим автором, який надає дотепні характеристики типовим людським проявам та, зображуючи різні ситуації, намагається об'єктивно виразити правду життя.

6

Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. — М., «Художественная литература». — 1972, с. 245.