Страница 20 из 112
— Ідіть по ній, це ж — труп.
Дехто послухався і стоптав мене ногами. Інші були не такі жорстокі. Але жодна не зважилась простягти мені руку й підвести.
Під час моєї відсутності в мене викрали налой, портрет нашої фундаторки, інші благочестиві образи, розп'яття. У мене лишився тільки хрест, що я носила на чотках, та й той не надовго. Тож я жила в чотирьох голих стінах, у кімнаті без дверей, без стільця, стоячи або лежачи на сіннику, без найпотрібнішого посуду й мусила вночі виходити за природними потребами, а вранці мене винуватили, що я турбую монастирський спокій, блукаю, божеволію. Що келія моя не замикалась, то вночі до мене з галасом вдиралися, кричали, шарпали моє ліжко, били шибки, всіляко лякали мене. Галас чути було поверхом вище і поверхом нижче, і хто не входив до змови, ті казали, що в моїй кімнаті коїться щось дивне, що вони чули жалібні голоси, крики, брязкіт кайданів і що я розмовляю з привидами й нечистими духами, що я, певно, продала свою душу і що треба притьмом вибиратися з мого коридору. У чернечих громадах є недоумкуваті, таких навіть більшість — вони повірили в те, що їм про мене казали, не зважувались проходити повз мої двері, бачили мене у своїй затьмареній уяві з огидним обличчям, хрестилися при зустрічі зі мною, тікали геть, кричали:
— Відступися від мене, сатано! Боже, захисти мене!..
Одна з наймолодших черниць була в кінці коридору, коли я йшла їй назустріч. Обминути мене було зовсім ніяк. її пойняв несказанний жах. Спочатку вона повернулась лицем до стіни й бурмотіла тремтячим голосом: «Боже мій! Боже мій! Ісусе! Маріє!..» Тим часом я підходила. Коли вона відчула мене поруч себе, то затулила обличчя руками, щоб не побачити мене, рвонулась до мене, нестямно кинулась мені в обійми й закричала:
— Рятуйте! Рятуйте! Милосердя! Я пропала! Сестро Сюзанно, не чиніть мені зла! Сестро Сюзанно, згляньтесь наді мною!
І, кажучи це, падає півмертва горілиць на підлогу. На крик збіглися, забрали її, а як уже розмалювали цю пригоду, то й сказати годі. З неї зробили найзлочиннішу історію: буцімто демон нечестя опанував мене. Мені приписали наміри, вчинки, які не зважуюсь назвати, і дивовижні бажання, що на них і склали той видимий безлад, у якому молоду черницю знайдено. Справді, я ж не чоловік і не знаю, що можна вигадати про двох жінок, а тим більше про одну. Проте ліжко моє було без заслони, до кімнати моєї заходили коли завгодно, так що ж тут, пане, казати? Певно, ці жінки, попри зовнішню стриманість, скромні погляди й чеснотливий вираз, серце мають дуже зіпсуте: вони знають принаймні, що на самоті можна робити якесь неподобство, а я цього не знаю, тому й не могла я ніколи зрозуміти, в чому мене звинувачують, а вони висловлювались так невиразно, що я ніколи не знала, що їм відповісти.
Я б не кінчила свою розповідь, коли б почала докладно розповідати про це переслідування. Ох, пане, якщо є у вас діти, дивіться на мене, яку долю ви їм готуєте, коли дозволяєте їм уступати в чернецтво без прояву найбільшого й найрішучішого покликання! Які ж несправедливі люди! Дитині дозволяють розпоряджатися собою в такому віці, коли їй не дозволяють розпоряджатися одним екю. Краще вбити свою дочку, ніж замикати до монастиря проти її волі. Так, убити! Скільки разів жалкувала я, що мати не задушила мене в колисці! То було б не так жорстоко. Чи повірите, що в мене відібрали молитовника й заборонили молитися Богові? Ви певні, що цьому я не скорилася. Лишенько! То була єдина моя розрада. Я зводила руки до неба, я кричала й сподівалася, що мої крики почує той Єдиний, що бачив усі мої злигодні. Під дверима в мене підслуховували, і одного разу, коли я зверталась до Бога зніченим серцем своїм і кликала його на допомогу, мені сказали:
— Марно ти волаєш до Бога, Бога вже немає для тебе. Помри в розпуці й будь проклята…
Інші додали:
— Амінь, віровідступнице, амінь!
Але ось що видасться вам ще дивнішим. Не знаю, чи то злостивість була, чи омана, бо, хоч я й не зробила нічого такого, що свідчило б про мій розумовий розлад, а тим більше про те, що в мене вселився нечистий дух, вони обговорили між собою, чи не треба вигнати з мене біса, і ухвалили більшістю голосів, що я зреклася свого соборування і хрещення, що мене посів демон і відвертає від служби Божої. Одна з черниць заявила, що під час деяких молитов я скрегочу зубами, що взагалі в церкві я тремчу й на піднесенні Святих дарів заломлюю руки. Друга додала, що я стоптала під ноги розп'яття, не ношу чоток (їх у мене вкрали) і вирікаю богохульства, яких не зважуюсь переказати вам. І всі погодилися, що в мені діється щось неприродне й що треба повідомити про це вікарія. Так і зробили.
Вікарієм був тоді Ебер, людина літня й досвідчена, різкий, але справедливий і розумний. Йому докладно написали про колотнечу в монастирі. Колотнеча, безперечно, була велика, і коли я спричинилася до того, то не зі своєї волі. Ви, мабуть, здогадуєтесь, що в посланій йому заяві не забули згадати про мої нічні походеньки, про мою відсутність у хорі, про гамір у моїй келії, про те, що одна бачила, друга чула, про мою огиду до святощів, про мої богохульства й непристойні вчинки, що мені ми їх закидали. Щодо пригоди з молодою черницею, то з неї зробили все, що хочете. Винувачення були такі великі й численні, що пан Ебер, з усім своїм здоровим глуздом, не міг не піддатися їм почасти й не повірити, що в них багато правди. Річ видалася йому такою важливою, що він сам поклав з нею розібратися. Він повідомив про свій приїзд і справді прибув з двома молодими церковниками, що були при ньому й допомагали йому в його нелегких обов'язках.
Днів за кілька перед тим я почула вночі, що хтось тихенько ввійшов до мене в келію. Я не сказала нічого, чекала, щоб до мене заговорили, і мене гукнули тихим, тремтячим голосом:
— Сестро Сюзанно, ви спите?
— Ні, не сплю. Хто там?
— Це я.
— Хто ви?
— Ваш друг, що помирає зі страху й наражається на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приїде вікарій — вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужність, і хай Господь Бог буде з вами…
Сказавши це, вона зникла легко, як тінь. Бачите, скрізь, навіть по монастирях, є співчутливі душі, яких ніщо не робить жорстокими.
Тим часом мій позов розгортався. Сила людей усякого стану, статі й становища, людей мені не відомих, зацікавились моєю долею й клопотались за мене. Серед них і ви були, тож історію мого позову ви, мабуть, краще від мене знаєте. Під кінець я вже не могла бачитися з паном Манурі. Йому сказали, що я хвора. Він здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архієпископства, та його не захотіли там вислухати. Туди вже повідомили, що я божевільна, а може, й гірше. Він удався до судців і обстоював виконати наказ, що його давали настоятельці, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Світські судді натиснули на церковних. Ті відчули, до яких наслідків може призвести цей інцидент, коли не піти назустріч, — це, мабуть, і пришвидшило приїзд вікарія, бо ці добродії, яким постійні монастирські чвари в печінках сидять, не поспішають звичайно втручатися в них — вони з досвіду знають, що їхній авторитет від того буде зневажений і скомпрометований.
Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, зміцнити душу й підготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо — це щастя я дістала, але побачите, якою ціною. Коли мій інтерес був стати перед суддею безневинною і розсудливою, то настоятельці не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною і божевільною. Я збільшувала свій запал, а вони — свої підступи: їсти мені давали стільки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збільшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нічного спочинку, пішло в діло все, що тільки може підтяти здоров'я й затьмарити розум, — то була така витончена жорстокість, що ви про неї й гадки не маєте. Міркуйте про решту ось із чого: одного дня я вийшла з келії, ідучи до церкви чи деінде, і побачила долі посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб підняти їх і покласти так, щоб тій, хто загубив їх, легко було їх знайти. При світлі я не бачила, що ті обценьки мало не червоні. Я взяла їх і відразу впустила — на них лишилася вся шкіра з моєї понівеченої долоні. Уночі по тих місцях, де я мусила проходити, мені або під ноги ставили перешкоди, або чіпляли їх у рівень з головою. Раз у раз я ранилася — не знаю, як і зовсім не вбилася. Присвічувати я не мала чим і мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Під ноги мені розкидали бите скло. Я твердо вирішила про все це розказати і слово своє більш-менш додержала. Двері до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кілька поверхів і бігти в глиб саду, коли хвіртка була відчинена, а коли ні… Ох, пане, які то лихі створіння — замкнені в монастирі жінки, коли вони певні, що догоджають своїй настоятельці у її мстивих бажаннях і служать Богові, доводячи вас до розпачу! Час уже був приїхати архієпископові, час уже був кінчитися моєму позову.