Жак-фаталіст (збірка)

Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази. Ці два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таємне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Іноді знову поймало мене хвилювання, але ж я відразу хилилася до своєї доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці:

— А хіба в інших станах немає своїх тернів? Кожне лише свої чує. Станьмо ж навколішки, дитино моя, й помолімося…

Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, ніжно, піднесено й сильно, ніби Дух Божий надихав її. її думки, вислови й образи проникали мені в глиб серця. Спочатку їх слухаєш, та помалу переймаєшся ними, з'єднуєшся з нею. Душа тремтить, зливаючись з її надпоривом. Наміру звабити в неї не було, але, безперечно, саме це вона й робила: від неї виходили з палом у серці, з радістю й екстазом на обличчі. Які солодкі сльози лилися! Такими почуттями переймалася і вона, й вони довго зберігалися і в ній, і в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвід, але й на досвід інших черниць. Дехто з них казали мені, що в них виникає потреба цієї розради, мов найбільшої втіхи. І, гадаю, мені бракувало лише трохи звички, щоб самій цього зазнати. Проте, в міру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсім занепала. Вона не могла дати собі ради, і в цьому сама мені зізналася.

— Не знаю, — казала вона, — що зі мною діється. Коли ви приходите, мені здається, що Бог покидає мене і його Дух замовкає в мені. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок і хочу піднести свою душу — стаю звичайною, обмеженою жінкою, боюся говорити…

— Ох, паніматко, яке передчуття! — сказала я. — То Бог відбирає вам мову!..

Одного разу, почуваючи в собі ще більшу непевність і пригнічення, ніж звичайно, я пішла до неї в келію. Моя поява збентежила її спочатку. Мабуть, з виразу моїх очей, з усієї моєї постаті вона побачила, що глибоке почуття, яке було в мені, їй не до снаги, а вона не хотіла боротися тоді, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зі мною розмову, розпалилася потроху. Чим більше спадав мій смуток, тим більше зростав її порив — вона впала раптом навколішки, і я за нею.

Я гадала була, що переймусь її захватом, бажала цього. Вона промовила кілька слів, потім зненацька замовкла. Марно чекала я, — вона не сказала вже нічого, підвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:

— Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося — дух покинув мене, почуваю це. Ідіть, хай Бог сам говорить до вас, коли він не хоче говорити моїми устами…

Справді, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в ній невіру у свої сили, яка так і не розвіялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справді я розірвала її зв'язок із небом, але хист розраджувати так до неї і не повернувся. Напередодні постригу я зайшла до неї. Вона була в такій самій, як і я, тузі. Я заплакала, вона теж, я впала їй до ніг, вона благословила мене, підвела, поцілувала й відпустила, сказавши:

— Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волі. Ідіть, я поговорю з вашою матір'ю, молитимусь цілу ніч, моліться й ви, але засніть також, наказую вам…

— Дозвольте мені, — сказала я, — молитися разом з вами…

— Дозволяю з дев'ятої до одинадцятої, не більше. О дев'ятій з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятій ви покинете мене на молитві, а самі спочинете. Ідіть, люба дитино, решту ночі я пильнуватиму перед Богом сама.

Вона хотіла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жінка тим часом ходила коридорами, стукала в кожні двері, будила черниць і казала їм тихенько іти до церкви. Усі пішли, і, коли зібралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потім вона погасила світло; усі разом проказали «Miserere»[17], крім настоятельки, що в нестямі, припавши ниць перед олтарем, молилася:

— О, Боже, коли через якийсь мій гріх ти покинув мене, прости мені його! Не прошу тебе повернути мені дар, що ти відібрав, тільки звернися сам до без невинної, що спить, тим часом як я благаю за неї тебе. Боже мій, говори до неї, говори до її батьків і прости мене!

Другого дня вона рано зайшла до мене в келію, я й не почула — ще не зовсім прокинулась. Вона сіла біля мого ліжка, поклала легенько одну руку мені на чоло. У такій позі я й побачила її, коли розплющила очі. Про те, що було вночі, вона нічого не сказала. Спитала тільки, чи рано я лягла спати. Я відповіла:

— Тоді, коли ви наказали.

— Чи відпочили?

— Глибоко.

— Я так і гадала… Як себе почуваєте?

— Дуже добре. А ви, паніматко?

— Лишенько! — сказала вона. — Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоїла мене, але ні за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотіла б, щоб ви були щасливою…

— Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.

— Ох, коли б від цього тільки залежало щастя! Ви ні про що не думали вночі?

— Ні.

— Сна ніякого не бачили?

— Ніякого.

— А що зараз діється у вашій душі?

— Я скорилася своїй долі без відрази, але й без захоплення, і пішла за нею. Та я аж ніяк не почуваю ніжної радості, тремтіння, смутку й солодкої непевності, яку іноді помічала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмію навіть плакати. Так хочуть, так треба — оце одна тільки думка крутиться мені… Але ви нічого не кажете…

— Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашої матері, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моїй душі почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю — в мене один порив, але сильний, і не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажіть мені лише кілька слів і дайте мені взяти тут те, по що я прийшла. Я піду, а решту Бог зробить…

Я замовкла, лягла на подушку, простягла їй руку, і вона взяла її. Здавалося, вона молилась думкою і молилась глибоко; очі міцно заплющені; іноді розплющувала їх і підводила вгору, потім дивилась на мене, душа їй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справді, ця жінка народилася бути пророчицею, пророчі були в неї обличчя і вдача. Колись вона була вродлива, але літа, понівечивши риси й поривши глибокі зморшки, тільки надали більшої гідності її обличчю. Очі мала маленькі, але вони ніби дивились у неї саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутнє. Часом вона міцно стискала мені руку. Спитала мене раптом, котра година.

— Незабаром шоста.

— Прощавайте, я пішла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мій настрій. У мене одна тільки турбота — зберегти спокій у перші хвилини.

Щойно вона вийшла, як увійшла мати-послушниця й мої товаришки. З мене скинули чернечий одяг і вдягли світське вбрання. Цей звичай відомий вам. Я не чула нічого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нічого не помічала. Іноді тільки по тілу проходили конвульсійні рухи. Мені казали, що треба робити, і часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, і я робила, — не тому, що я про щось інше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моєю матір'ю. Я так і не знаю, що діялося на тому побаченні, яке тривало дуже довго. Мені тільки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти двері, через які ввійшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.

Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували — добре чи зле, не чула: той ранок в моєму житті ніби й не існував, бо скільки він тривав — не знаю. Не знаю ні що робила, ні що казала. Мабуть, мене питали, а я відповідала. Я давала обітниці, але нічогісінько не пам'ятаю, і черницею стала так само невмисне, як і зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозуміла не більше, як і обряд свого хрещення — з тією різницею, що один надає благодаті, а другий — лише обіцяє. Що ж, пане, чи ж більше, по-вашому, я зобов'язана, хоч і не протестувала в Льоншані так, як у монастирі св. Марії? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнічена, що за кілька днів, коли мене оповістили, що я — в хорі, то я не зрозуміла, що воно значить. Я запитала, чи справді ж таки я взяла постриг, і захотіла побачити підпис моїх обітниць. До цих доказів треба було додати свідчення всієї громади й кількох сторонніх, запрошених на церемонію. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:

17

«Помилуй» (лат.) — 56-й псалом Давіда.