Страница 101 из 112
І Жак ужив терміна — енгастриміт? Чому ні? Жаків капітан був бакбукієць, він міг знати цей вислів, а Жак, переймаючи все те, що казав капітан, міг запам'ятати це слово; але насправді «енгастриміт» — від мене; а в оригінальному тексті читаємо: черевомовець.
Усе це дуже добре, скажете ви, але Жакове кохання? Жакове кохання тільки Жак один знає, а його, бачите, мучить біль у горлі, що примушує пана обмежуватись годинником і табакеркою. Ця злиденність його засмучує так само, як і вас. Що ж з нами буде? їй-Богу, не знаю. Отут якраз годилося б запитати діву Бакбуку, або священну кабаківку, але її культ занепадає, її храми стоять порожні. Як по народженні нашого Божественного Спасителя замовкли поганські пророцтва, так по смерті Галле занімували Бакбучині пророцтва. Тому немає вже великих поем, немає вже величних і проречистих уривків, немає вже творів, позначених сп'янінням і генієм. Усе — розсудливе, вимірене, академічне й плоске. О диво Бакбуко! О священна кабаківко! О Жакові божества! Верніться до нас!.. Мені хочеться, читачу, поговорити з вами про народження діви Бакбуки, про чудеса, що сталися під час і після нього, про дива її панування і злигодні її відвороту. І коли в нашого приятеля Жака далі болітиме горло, а його пан уперто мовчатиме, ви змушені будете задовольнитися із цього епізоду, який я подбаю довести до тої хвилини, коли Жак видужає і знову розпочне історію свого кохання…
Тут у розмові Жака з його паном справді є сумна прогалина. Колись її, може бути, заповнить нащадок Нодо[288], президента де Броса[289], Фрейнсгемія[290] або отця Бротьє[291], а власники рукопису, нащадки Жака чи його пана, добре посміються із цієї вставки. Здається, Жак, змушений мовчати через свій біль у горлі, облишив на якийсь час історію свого кохання, а його пан почав історію свого. Це — лише здогад, нічого більше. Після кількох рядків крапок, що свідчать за прогалину, читаємо: «Немає у світі сумнішого, як бути дурнем…» Чи це Жак виголошує цю апофтегму[292]? Чи його пан? Це було б предметом довгої і трудної розправи. Якщо Жакові не забракло б зухвалості звернутися із цими словами до пана, то й панові не забракло б щирості звернутися з ними до самого себе. У всякому разі, річ очевидна, річ найочевидніша, що далі мову мовить пан.
Пан. Завтра її іменини, а в мене грошей немає. Для шевальє де Сент-Уена, мого найближчого приятеля, труднощів ніколи не бувало.
— У тебе грошей немає? — каже він мені.
— Немає.
— То треба їх зробити.
— А ти знаєш, як їх роблять?
— Звичайно.
Я одягаюсь, ми виходимо, і він веде мене обхідними вулицями до похмурого будиночка, де ми піднімаємося брудними східцями на третій поверх, а там заходимо в досить просторе й незвичайно умебльоване помешкання. Серед інших речей там стояло вряд три комоди, усі три різної форми. За тим, що посередині, — велике дзеркало з надто високим для стелі капітелей, так що комод затуляв це дзеркало на добрих півфута. На цих комодах — усілякого ґатунку крам, два триктраки, навколо попід стіною — досить гарні стільці, але жодного до пари; у ногах ліжка без заслони — чудовий шезлонг; коло одного з вікон — пташарня без птахів, але новісінька. Біля другого вікна висіла на мітлищі люстра, а мітлище двома кінцями лежало на двох поганеньких плетених стільцях, а далі, праворуч і ліворуч, — картини, які на стінах, які купою.
Жак. Від цього тхне жмикрутом на ціле льє.
Пан. Ти вгадав. Як кинуться шевальє та пан Лебрен (так звали нашого тандитника і лихваря) одне одному в обійми…
— А, це ви, пане шевальє!
— Атож я, пане Лебрен.
— Та що ж з вами сталося? Цілу вічність вас не видно. Часи дуже сумні, хіба не так?
— Дуже сумні, мій любий Лебрене. Але не про те мова. Ось слухайте, маю вам дещо сказати…
Я сів. Шевальє з Лебреном відійшли в куток і розмовляють. З їхньої розмови я можу передати лише кілька слів, підхоплених на льоту…
— Він добрий?
— Чудовий.
— Повнолітній?
— Цілковито.
— Це син?
— Син.
— Чи знаєте, що наші останні дві справи…
— Говоріть тихіше.
— Батько?
— Багатий.
— Старий?
— І немічний.
Лебрен голосно:
— Слухайте, пане шевальє, я не хочу більш ні в що втручатися, це завжди призводить до прикрих наслідків. Це ваш приятель, на добрий час! Він виглядає цілком порядною людиною, але…
— Любий Лебрене!
— У мене немає грошей.
— Але ви маєте знайомства!
— То все дурисвіти, шахраї неприторенні. Вам ще не обридло, пане шевальє, плутатись у їхніх лапах?
— Нужда закон змінює.
— Нужда, що вас штовхає, це гра, зальоти, краля.
— Любий друже…
— Я завжди слабий, як дитя, а ви хоч із кого зробите кривоприсяжника. Ну, подзвоніть же, треба довідатись, чи вдома Фуржо… Ні, не дзвоніть, Фуржо поведе вас до Мерваля.
— Чому не ви?
— Я? Я заприсягся, що той огидний Мерваль не працюватиме ні для мене, ні для моїх друзів. Ви мусите поручитися за цього пана, який, може, й справді чесна людина, я поручуся за вас перед Фуржо, а Фуржо поручиться за мене перед Мервалем…
Тим часом увійшла покоївка, кажучи:
— Це до пана Фуржо?
Лебрен (до покоївки). Ні, це ні до кого… Пане шевальє, я не можу, ніяк не можу.
Шевальє його обнімає, голубить:
— Мій любий Лебрене, друже любий…
Я підходжу, долучаю і своє прохання:
— Пане Лебрене! Пане-добродію!..
Лебрен дає себе переконати. Покоївка, що посміхалась на цю комедію, іде геть і вмить з'являється з клишоногим, заїкуватим чоловічком у чорному вбранні, із ціпочком у руці, із сухим, зморшкуватим обличчям та жвавими очима. Шевальє повертається до нього й каже:
— Ну, пане Матьє де Фуржо, нам не можна й хвилинки гаяти. Ведіть нас мерщій…
Фуржо, ніби не слухаючи його, розв'язував замшевий гаманець.
Шевальє (до Фуржо). Ви жартуєте, це наша справа…
Я підходжу, виймаю екю і даю його шевальє, а він — покоївці, провівши їй рукою під підборіддям. Тим часом Лебрен казав до Фуржо:
— Я вам забороняю вести туди цих добродіїв.
Фуржо. А чому, пане Лебрене?
— Це шахрай, це дурисвіт.
— Я знаю, що пан де Мерваль… Але без гріха та без лиха не проживеш. Та я й не знаю, у кого, крім нього, є зараз гроші.
Лебрен. Робіть що знаєте, пане Фуржо. Панове, я вмиваю руки.
Фуржо (до Лебрена). Хіба ви не підете з нами, пане Лебрене?
Лебрен. Я? Боронь Боже! Це негідник, якого мої очі більш не бачитимуть.
Фуржо. Але без вас ми нічого не зможемо зробити.
Шевальє. Це правда. Ходімо, мій любий Лебрене, ідеться про послугу мені, ідеться про допомогу порядній людині, що потрапила в скруту. Ви мені не відмовите, ви підете.
Лебрен. Що б я пішов до Мерваля! Я! Я!
Шевальє. Так, ви, ви підете задля мене…
Під тиском прохань Лебрен дає себе повести, і от ми — я, Лебрен, шевальє та Матьє де Фуржо — рушаємо. Шевальє по-приятельськи б'є Лебрена по руці й каже мені:
— Це чудова людина, найпослужливіша у світі, найкращий знайомий…
Лебрен. Мабуть, пан шевальє зробив би мене навіть фальшивомонетником…
От ми у Мерваля.
Жак. Матьє де Фуржо…
Пан. Що ти хочеш цим сказати?
Жак. Матьє де Фуржо!.. Хочу сказати, що пан шевальє де Сент-Уен знає тих людців на ім'я та прізвище і що він — махляр, який знається з тією поганню.
Пан. Може, ти й мав би рацію… Годі знайти людину лагіднішу, чемнішу, чеснішу, ввічливішу, милосерднішу, спочутливішу, некорисливішу, як пан де Мерваль. Коли було встановлено мою повнолітність і спроможність, пан де Мерваль прибрав щирого та сумного виразу обличчя і сказав нам зворушено, що він у розпачі, що цього ранку він був змушений порятувати одного свого приятеля в пекучій скруті і що зараз у нього на гроші сухо. Потім додав, звертаючись до мене:
288
Нодо — автор літературної містифікації, начебто знайденого ним у Белграді повного тексту роману Петронія «Сатирикон».
289
Шарль де Бросс (1709–1777) — французький історик, археолог, співробітник «Енциклопедії», автор «Історії VII століття Римської республіки», в якій намагався реконструювати фрагменти «Історії» Саллюстія, що відносяться до подій 78–66 pp. до н. е.
290
Іоганн Фрейнсгеймський (1608–1660) — німецький філософ, філолог, коментатор творів римського історика Квінта Курція.
291
Габріель Бротьє (1723–1789) — коментатор та перекладач Тацита.
292
Апофегма (в перекладі з давньогрецької) — заява.