Жак-фаталіст (збірка)

— А хто ж мій батько, панотче?

— Це мені не звірено, панно. Річ зовсім певна, — додав він, — що сестер ваших наділили щедро і вжили всіх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактів, договорів, умовних переданнів та інших способів, щоб звести нанівець вашу частку, якби ви колись і звернулися до закону, щоб її отримати. Коли батьки ваші помруть, ви мало що дістанете. Ви відмовляєтесь від монастиря, проте ви можете пожалкувати колись про це.

— Це неможливо, панотче. Я нічого не прошу.

— Ви не знаєте, що таке робота, тяжка праця, злидні.

— Зате знаю ціну свободі й тягар стану, до якого не маєш покликання.

— Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розміркуйте.

По тому підвівся.

— Ще одне запитання, панотче.

— Будь ласка.

— Сестри знають те, про що ви розповіли мені?

— Ні.

— Як же могли вони піти на те, щоб обібрати свою сестру? Адже вони мене мають за сестру.

— Гроші, панно, гроші! Інакше вони не дістали б такого великого посагу. У цім світі кожний про себе дбає, і я не раджу вам мати до них претензії, коли помруть ваші батьки. Будьте певні, що вони вам не дадуть і шеляга з тієї маленької частки, що ви мали б з ними поділити. У них багато дітей — це буде дуже благородне посилання, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нічого вдіяти, роблять усе їхні чоловіки. Коли б вони зі співчуття допомогли вам без відома своїх чоловіків, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно буває: або покидають дітей, або цим дітям, навіть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крім того, панно, хліб із чужих рук дуже гіркий. Якщо ви вірите мені, то помиріться з батьками, зробіть те, чого сподівається від вас мати, візьміть чернецтво. Вам призначать належну пенсію, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете віку. Нарешті, не приховаю від вас, що гадана зневага вашої матері до вас, її упертий намір віддати вас до монастиря і деякі інші обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнісінько таке враження, як і на вас. Ваше народження здавалося йому підозрілим, але тепер, хоч мати йому й не звірилась, він певен уже, що ви, як дитина, належите йому лише за законом, який приписує дітей тому, хто зветься чоловіком. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, про що ви зараз дізналися.

Я підвелася й заплакала. Побачила, що й він зворушився. Він лагідно підвів очі й провів мене. До мене підійшла служниця, ще мене супроводила. Ми сіли в карету й повернулися додому.

Було пізно. Частину ночі я думала про те, що дізналася від отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матір відібрала у мене гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того — важке хатнє ув'язнення й ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зі мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повиходили заміж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг. Ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі — кожен розумів, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером. Чоловіки вихваляють цю рису, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цьому напрямі можна було спробувати діяти раніше, ніж зважитися на щось інше. Я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову. Вона погодилася.

Була зима. Вона сіла в крісло коло вогню. Обличчя її було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.

— Залежно від того, що ти скажеш далі, — відповіла вона. — Підведися, батька немає вдома, у тебе є час сказати все, що маєш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаєш, хто ти така й чого можеш сподіватися від мене, якщо тільки не маєш наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?

— Мамо, — відповіла я, — я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були. Може, я була б покірніша вашій волі, коли б ви раніше розповіли мені про певні обставини, про які мені важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитися відповідно до свого становища. Різниця у ставленні до мене й сестер не дивна вже мені. Я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своєму лоні і, сподіваюся, не забудете мене.

— Горе мені, — палко промовила вона, — якщо я не визнавала тебе тією мірою, якою могла!

— Так от, мамо, — сказала я, — верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе моїм батьком.

— Він майже певен, що ти не його дитина, — сказала вона. — Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потім від нього докори — докоряє він мені тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподівайся від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу тобі правду, ти нагадуєш мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна. Він стає весь час між мною і тобою, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виливати на тебе.

— Як?! — скрикнула я. — Хіба я не можу сподіватися на те, що ви з паном Сімоненом не ставитиметеся до мене, як до чужої, яку ви з людяності прихистили?

— Не можеш. Доню, не псуй мені далі мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе їх двоє, і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління увійшло у свої права.

— Але той, кому я зобов'язана життям…

— Його немає. Він помер, не згадавши про тебе, і це ще найменший з його злочинів…

У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі її зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова — так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла мовчки кілька разів по кімнаті, і, ледь стримуючи сльози, сказала:

— Потвора! Коли б його воля, він задушив би тебе в моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але Бог уберіг нас обох, щоб мати спокутувала свій гріх, народивши дитину. Доню, ти нічого не маєш і нічого не матимеш довіку. Ту дрібку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоїх сестер — ось наслідки слабості! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, — твій посаг я заробила своєю ощадністю. Довірою свого чоловіка я не зловживала, але день у день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатися одержаними грішми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але відмовила собі в них; любила товариство, але живу відлюдно; любила пишноту, але зреклася її. Якщо ти візьмеш чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе відбираю.

— Але ж, мамо, — сказала я, — тут бувають ще добрі люди. Може, хтось і знайдеться, кому я сподобаюсь і хто не вимагатиме тих заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.

— Про це не слід і думати. Твоя витівка тебе погубила.

— Хіба-таки немає ради?

— Ніякої.

— Та коли я й не знайду чоловіка, то чи так уже необхідно віддавати мене до монастиря?

— Доконче треба. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити. Твої сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутність у ті останні хвилини! Доню — бо ж ти дочка мені, хоч і проти волі — твоїм сестрам закон дав ім'я, яким ти звешся через мій гріх; не завдавай туги покутній матері, дай їй спокійно зійти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподіватися, що по її смерті ти не спричинишся до розбрату в родині й не домагатимешся прав, яких не маєш.