Зимова повість

За зруйнованим вокзалом він наткнувся на ще одну споруду. Побовтався між високих бетонованих башт, висохлих каналів і водозборів, облизаних суховіями; спускався на дно каналу, ковзаючись білими гладкими плитами, зі щілин стриміло сухе, брунатне бадилля полину, блекоти, й з днища висохлого руслища перетинав зором весняне небо. Жовта куля стояла в зеніті. Немов прибита. Години проходили за годинами. Йому подобалося тут, де не чути жінки, й серце билося рівно, миротворно відраховуючи хвилини, години, дні. Над головою гойдалися в мареві спеки білозубі башти, крижаною синню свистіло небо. Стояло сонце. Так в один із днів вітром занесло мертвого метелика. Метелик тріщав зламаними лимонними крильцями, скотився на дно каналу, лежав, похитуючись од подихів суховію. Наступного дня, поминувши сині дюни, він прийшов на те ж місце, застав зграю метеликів, що лопотіла крильми, пурхала, поверталася, сідала біля мертвого тільця. Він чув, як січуть повітря крила; метелики витягувалися довгою вервичкою, зникали за білими баштами, поверталися, билися над рештками мертвого метелика.

І знову опускалася ніч. І знову сходив місяць — повновидий, побитий масними плямами кратерів.

Він повертався; в осяйному до срібного вікні виглядав профіль жінки. І коли вона зачула його кроки, то тінь захиталася, стала щезати, немов накручувалася довга тонка нитка. При порозі пірнав у її очі, по-звичному ловив уста й прокидався, приходив до тями з білим днем, що гуляв синіми дюнами. Жінка спала; він покидав її, мандрував до поруйнованого залізничного вокзалу, ще з годину йшов, доки не натикався на білі башти очисних споруд, сідав на березі каналу й дивився на те місце, де колись пурхали метелики.

А потім прийшла буря. Пісок несло зі сходу. Він блукав, підіймав догори обличчя, вишукував сонце, що котилося горизонтом — миготіло, то щезало. Пісок осідав на порепані губи: а він усе блукав, неспроможний віднайти дорогу, доки не вперся обличчям у яскраве місиво вогнів. І зрозумів, що то місто. Скреготнувши зубами, він стояв, похитуючись від тугих ударів бурі, — розвернувся, не слухаючи власного тупоту серця, — подався до будинку. За годину ходи, змучений і розбитий, упав на ліжко з білими простирадлами, впіймав порепаними губами тонке зап'ястя жінки й одкотився в масне плетиво рук, ніг, волосся. Ранком, що біло роздувався куполом, він через вікно угледів: шовковиця облипла зеленим листям.

— Травень.

Жінка сміялася. Він зазирав у її очі, проводив невидячим поглядом до кухні, звідки шкабарчало м'ясо, пахло кавою, хлюпало рідке жовте світло. Лежав у темряві. Порожній темряві. Наче все знову починалося зі створення світу. Серце рівно билося. Спокоєм. Жінка приносила їжу; мляво жував; світло розбігається її косами, сонце перебігає перлами зубів, западає у виїмку грудей, затримується на постелі, щезає у вікнах.

— Травень.

Вона засинала, коли сонце виривалося в зеніт.

Він сидів і чув, як гупає його серце. Тупотом заповнювало всю кімнату; він ховався від ударів під ковдру, притуляв до грудей руки, виривався з оглушливого торохтіння ударів об ребра, втинався поглядом у завішені вікна, а жінка напівлежала, мирним вогнем горіли її очі.

— Травень.

Він сидів, звісивши ноги навпроти облущених дверей, жила на правиці дрібно пульсувала. Серце билося рівно і спокійно. Він спробував поцілувати жінку, але поцілунок захолов на нерозтулених губах. Жінка відсунулася, прикусила вказівного пальця; вираз її очей не змінювався. Він встав. Стояв зігнутий якусь хвилину; подався до шафи, витягнув звідти автомат. Не обертаючись, одягнув шкірянку, кинув зброю до сумки і вже на порозі повернув голову:

— Прощай.

Жінка плакала. Засмаглими щоками бігли два струмочки. Очі горіли рівним, спокійним світлом.

Над містом криваво сходило сонце. Сонце виходило, шматуючись гостроверхими дахами, нанизувалося на антени, низом бруківкою снував ядучий туман. Тільки-но пройшов дощ. Прохолода колисалася межи облуплених стін, ліхтарних стовпів, росила броньовані машини, що захаращували половину майдану, котрий вів до Генеральського палацу. Він дивився з вікна протилежного будинку, як сизуватий туман змієм оповивав шеренґи вартових. Сонце сходило непомірно швидко.

— Сонце.

Килимами, кімнатою трунилися перші бліки. Загуділо перше авто. Протяжно дзенькнула порцеляна.

Він відійшов од вікна, сів на диван, закурив. Тепло від сну, за стільки днів міцного й темного, непробудного й мертвого — м'яко ворушилося в грудях. Він глибоко втягнув тютюновий дим у легені. Усміхався про себе, згадуючи жінку, дюни, білі башти, метеликів, будинок; але коли вийшов на вулицю, тремтячи дрібно від холоду, то несподівано враз пожалкував за цим усім. І вже наприкінці кварталу він ясно усвідомив утрату і зрозумів, що пропав. Пропав, як і місто, цей велетенський склеп з олов'яним сонцем; місто, що понині буде зустрічати ганьбу і союзників. Грали молодим, тендітним листям липи, двиготіли каштани, вікнами топилося срібло.

— Сонце, — сказав.

Він хотів глянути на своє останнє житло, але від такого бажання зробилося не по собі; минаючи квартали за кварталами, по-псячому знаходячи дорогу, він усе більше і більше глибився у жінку, яку полишив десь у голубіючих дюнах. Та тільки він вийшов на майдан, забитий панцерниками, — сонце вилізло з-за крівель, поміняло колір, забриніло золотом — усе забув. Попереду лежав простір, заставлений солдатами у сірому «хакі». Трибуна. Трибуна викладена з білого мармуру, уквітчана гірляндами з гвоздик і троянд. Сіро він окинув метушню солдат і народу, котрий стягувався зусібіч: як солдати стримували і відганяли натовп, як бігали, лементували вмиті, вичищені діти, як зарясніли плакати — йому все те видалося дурнуватим сном, що він той сон не один раз бачив. Щоб не привертати до себе уваги, подався знову на кілька кварталів назад; за півгодини доброї ходи дістався лівого крила — туди, звідки краще було видно трибуну.

Генерал зійшов помостом, рипнув чоботами, в білому мундирі. Натовп ревнув «Слава!» — збився піною й аплодисментами. Витримавши павзу, Генерал заговорив; мундир Генерала ліпився чистою білою плямою серед квітів, яскраво одягненої публіки. Він дивився на Генерала якусь хвилю — розпливалося в очах, і швидко сама постать набубнявіла до розмірів велетенської сірої плями, що стрибала понад галасуючою юрбою, захищену крицевим ланцюгом охорони. Генерал говорив. Він не слухав, напевне знаючи слова промови, напевне вловлюючи інтонацію; лише глянув на небо, що ввібрало свинцевий колір; хололи нігті на пальцях, а потім небом попливли перші сніжинки. Сонце забралося хмарами, і тільки деколи прорізало промінням майдан, плаский дах палацу, синіючі портали й жовті стіни. Сонячне проміння бавило мундир Генерала. І тільки тоді він чітко побачив його обличчя з вибалушеними очима, червоними від безсоння, горілки, страху, розпусти. Подумав, що від того часу, як він бачив Генерала, диктатор добре подався. Навіть вуса обвисли; чоло опустилося ще нижче, а ніс загострився.

Генерал щось обіцяв народові. Всі обіцяють. Перед кінцем.

Він дістався Головного Майдану, блукаючи в новобудовах кварталів. Квартали тільки будувалися. Туди-сюди снували чужоземні робітники. Кілька разів на нього звертали увагу — він повернувся в Старе Місто, на Старий Майдан. У кав'ярні пив червоне, розбовтане водою вино; він думав про жінку, що лишилася там у синіх дюнах, — думав настирливо, як закохані ганяються за нудними придуманими образами; а свідомість чітко окреслювала її: як жінка лежить на купі зім'ятих простирадл, як рівно, каро горять її очі, за вікнами дюни, біле небо, високе сонце. Звісно, зараз там порожньо, гуляє протяг, ворушить нікому не потрібні аркуші паперу із записаними віршами, вітер б'є облущеними віконними рамами, і по кутках домівки понаносило піску; шовковиця вже розпустилася гостреньким кольору салати листям.

Крізь шкло кав'ярні темніє небо. Сніг напускався. В голубих вітринах сніжинки видавалися більшими — він із задоволенням дивився, як білий сніг падає на зелене листя. Думав, що це гарно: білий сніг, чорне небо, зелене листя. Люди сновигали бруківкою темними маячками, де сніг, де облуплені стіни, де провалля в хмарах. Враз чомусь вирішив, до спекоти в грудях вирішив, що жінка з очима лані чекає на нього. А на вулиці подумав: такого не буває.