Сонця!

– І я лишуся з ним тут.

– Слухай, Ване, – тихо сказав Ченк, – я теж лишуся тут.

– Ти?

– Так. Ми створимо нове Сонце й лишимося на Землі.

– Знову ти за старе, Ченку! Покинь вже, – гірко всміхнувся Ван. – І тобі спокійніше, і нам краще, принаймні, не буде чого турбуватися за життя близьких. А проте... хто повірить тепер тобі, раз працюєш тут, на руку Раді?

– Ти помиляєшся, Ване. Я хоча й працюю тут, але я все ж проти Ради.

І Ченк оповів до краю здивованому Ванові, з якою метою пішов він сюди робити.

Ченк не помилився. У Вана в житті лишилося єдине бажання – зробити якось, щоб смерть його сина не була даремна. Кращого співробітника він не міг би собі підшукати.

Після тої розмови щодня заходив Ченк до майстерні, де вмілі руки Вана робили йому маленьку модель ракети. В своєму кабінеті Ченк просиджував наскрізь усі ночі, закінчуючи креслення тих незначних змін в конструкції носа ракет, що мали вирішити справу. Ракета повинна була глибоко врізатися в тверду масу і там розірватися. Таке завдання дав йому Юм.

Якось над вечір зайшов до кабінету Ченка Ван і, хвилюючись, сповістив, що ракетку закінчено. Разом вони вийшли і сіли у невеличкий аеро.

А через кілька хвилин Ченк стояв біля апарату і посилав ізольовану радіохвилю до Юма, який пожадливо хапав кожний звук.

– Модель зроблено. Перевірено. Посилаю. Готую тисячу. Незабаром перешлю.

***

Юм ходив по кімнаті, раз-у-раз поглядаючи на двері. Ітта увійшла. Він кинувся у нестриманій радості їй назустріч, схопив за обидві руки, побіг до столу. Там на грубому шклі лежала малесенька порошинка і сяяла сліпучою іскоркою.

– Я знайшов, Ітто, – нарешті зміг промовити він.

Ітта не могла одвести очі від іскорки.

– Коли б швидше!

Юм зрозумів – вона хотіла, щоб швидше догасло Сонце, щоб запалити нове, яке вони тепер вже мали в руках. Не десь у формулах, на папері, – ні, тут, перед нею, сяяла його малесенька порошинка, його, нового Сонця!

За кілька хвилин він вже спокійніше оповідав:

– У мене є ще одна радісна звістка. Ченк вислав нам маленьку ракету, як ми умовлялися. Тільки-но я шукав її своїм радіо-керівником, вона вже в нашій зоні, і я сам керую її літ. Ченк довів її тільки до межі, що її поставила Рада. Я перейняв її, і тепер вона – наша. За кілька годин ми зможемо, нарешті, зробити нашу останню спробу. Хоча після цієї іскорки вона для мене не страшна. Ну, а що в тебе?

Ітта коротко оповіла за концерт і згадала, що, підлітаючи, бачила когось коло дому.

– За нами стежать! От йолопи! – реготався Юм. – Хотів би я, щоб сьогодні вночі, коли ми робитимемо нашу спробу над скелею, вони побачили її.

– Я певна, що побачать.

______________

Метнувсь огонь: розцвівсь,

розпавсь – аж води закипіли.

П. Тичина

НОВУ було таємне засідання в Залі Вищої Думки. Невелике коло членів чекали нетерпляче на Хронса. Що вдасться йому побачити? Які новини привезе він сьогодні? Коли Хронс, нарешті, увійшов, всі члени повскакували з місць і кинулися до нього.

– Що? Що?

Як і раніше, Хронс, оповідаючи, пильнував увесь час підкреслити свою роль. Дивіться, – наче хотів він сказати, – який з мене чудовий шпигун! Але на цей раз він дійсно мав чим пишатися.

Він був там, де серед великих гір Юм і Ітта провадили свою дивовижну працю. Він оповідав за успіхи Іттиних концертів, за бадьорість і радість, що опанували ту півкулю. Він казав за незбагненні досліди Юма, які йому, Хронсові, пощастило розгадати.

Він довго стежив, не спав багато ночей. І от одного разу...

– Підлетівши знадвору до вікна Юмової кімнати, я побачив на столі його якусь маленьку яскраву порошинку. Юм, мов божевільний, бігав по кімнаті й куйовдив волосся. «Сонце! Сонце!» – шепотів він. Того дня я невідступно стежив за ними. Надвечір Ітта вийшла з дому й довго пильно прислухалася. Раптом весело засміялася і крикнула: «Юме, швидше! Вона летить!» Я побачив маленьку блискучу річ, схожу на наші ракети, що слухняно спускалася долі. Вона присмокталася до шпилю на даху, і ті обидва наввипередки кинулися крученими східцями на маленький майданчик. Тут я добре роздивився – так, то була маленька ракета, цілком така, як наші, тільки ніс у неї був инший, з якимось чудернацькими приладдям на кінці, наче гвинт.

– Гм... – промимрив Голова засідання, – дивно! Ніс, ви кажете?

Хтось вигукнув:

– Кажу вам, тут, безперечно, замішаний Ченк.

– Ну звичайно. Він же і в наших ракетах тепер міняє носи.

– Що таке? – здивувався Хронс.

– Ні, це потім. Кажіть далі, – припинив розмови Голова.

– Зі своїми ліхтариками, що освітлювали їм шлях, пішли вони вже добре знайомою їм стежкою (скільки разів ходили вони нею? просто вже я втомився) до замерзлого гірського озера. Там у одному місці скеля гострим кутом низько звисала над кригою. Тихо порадившись про щось (я не дочув, бо сховався далі від озера. Хто їх знав, що збиралися вони робити?), вони стали проти тої скелі. Потім Юм налагодив свого радіо-керівника, і ракета, відчепившись від шпилю, наче блискавка пронеслася наді мною, з силою вдарилася у скелю й – вибухла. І от… – Хронс спинився перевести дух, – скеля над озером засяла, немов маленьке сонце, але таке сліпуче, що всі ми мусили були руками закрити очі. «Перемога!» – скрикнув Юм. Але удар ракети зсунув з місця скелю. Раптом вона увірвалася і з шипінням і гуркотом упала в озеро. Крига швидко розтанула, а над озером знялася хмара легкої пари.

Хронс скінчив.

– Що ж то було?

– Я гадаю, що вони винайшли спосіб розтоплювати каміння.

– Я певний, що вони хочуть запалити і знищити Землю. Пам’ятаєте-бо, Ченк ще казав тут колись, що, мовляв, смерть краща за ту неволю, яку готує землянам переліт?

– А ви не чули, Хронсе, вони ще згадують там ім’я Ченка? Чи, може, він таки порвав з ними? – спитав Голова.

– О ні! За Ченка вони згадують на кожному слові. Він, безперечно, іде разом із ними!

– Тоді єдине, що ми можемо зробити, це покликати зараз сюди Ченка, і хай він нам це пояснить.

І Голова з’єднавсь із заводом.

– Перекажіть Ченкові, щоб негайно приїхав до Палацу Мудрих Рішень. На нього чекають. Що ви кажете? Улетів?! Куди? Як? Захопив з собою тисячу нових ракет? На схід?

Дехто поскакували з місць і злякано питали один у одного: «Що таке? Хто?»

Голова зблід і важко сів у фотеля.

– Він втік від нас... Ми самі винні.

До нього підскочив Хронс.

– Ми піймаємо його зараз. Це дурниця! Я знаю напрямок. Зараз намацаю його і, на мою думку, нам доведеться Ченка просто вбити, а ракети повернути назад.

– Стривайте, раніше знайдіть, а тоді вирішимо, що робити.

Хронс заплющив очі і всю силу своїх думок і волі скупчив на одному – знайти в безмежному просторі точку, з якої промінює розумова енергія Ченка.

– Знайшов! – раптом радісно скрикнув він і пояснив: – Південний схід, п’ять тисяч метрів над землею.

Всі також заплющили очі, стиснули руками скроні і в нелюдському напруженні посилали свою волю й думки в далекі простори.

– Ченку, ти тратиш волю! Ченку, ти тратиш розум! – важко скандуючи, сказав Голова.

____________

Ідуть потужні сили:

Морок… Жах…

П. Тичина

На височині п’ять тисяч метрів Ченк летів у своєму аеро, а за ним сріблястою хмаркою неслися тисяча ракет. Під ним далеко виблискували десь сонячні рефлектори, і над великими містами жовтавим полум’ям насичено було небо. Ченк хвилюючись думав:

«Вже недалека межа впливу Ради. Ще кілька сот кілометрів. Бідний Ван! Він зробив усе, щоб допомогти нам! І так мріяв полетіти разом зі мною, щоб побачити, як запалає нове Сонце. Але мусив лишитися на всякий випадок. Тепер я можу бути спокійний, мене не помітили, і незабаром я буду недосяжний для Ради…»