Страшна мить

Сильний вітер, що гуркотів бляхою на покрівлі й тонко скиглив між голими вітами самотніх дерев, шумів у вухах утікачів. Вони вже вибігли на вокзальну площу.

Самотня, огненна орбіта вокзальних дзиґарів ненажерливо глянула на них і ніби посміхнулася, здригнувшись велетенськими стрілками.

Самуїл Мазур і Олекса Кревич помітили спереду себе чорну масу грузовика й тіні людей, а позаду гоготали білі мисливці.

Ще кілька кроків — і вони відчули під ногами щось м'яке, як людські животи. Вони поглянули на землю й застигли від жаху. Потурбовані мерці обурено схопили корчійними руками їх за ноги й потягли до себе. Було таке вражіння ніби вони спіткнулись.

Олекса Кревич і Самуїл Мазур із розгону впали на купу ще теплих трупів. Мисливці з криками пробігли повз них.

– Гей, хто там? — голосно сказав молодий офіцер, начальник мисливців, зупинившись близько грузовика.

Назустріч до нього підійшов офіцер, що керував потойбічним транспортом. Гурт захеканих гончих оточив їх.

Самуїл Мазур застиг, притискаючись до одного з трупів. І раптом він відчув, як щось дрібне поповзло по ньому, ніби труп заворушив пальцями, щось відшукуючи в нього на тілі.

Потім він зрозумів і здригнувся від огиди. Воші з трупів повзли йому в вуха, ніс, у рот, у вічі, але він ніби застиг, він боявся поворушити навіть пальцем. Усе його тіло одчайно свербіло. Це була ще нечувана мука. Острах смерти й огида від паразитів.

— Тут пробігло двоє чекістів! — сказав молодий офіцер, віддаючи честь.

І ці слова гострим камінням посипались на втікачів.

– Ні, ми нікого не бачили, — відповів другий офіцер. — Може, вони побігли кудись убік.

Розчаровані мисливці відійшли від грузовика. Молодий офіцер, начальник мисливців, задумливо пішов поміж трупами.

У Самуїла Мазура забилося серце, як у лихоманці, і йому здавалося, що воно стукає гучно, як молоток, і що навіть вокзальна будівля лунами відповідає йому. А молодий офіцер, останній шляхетний мисливець, якого батько й навіть дід не полювали на таких благородних звірів, як він, жорстоко дратувався незадоволеним почуттям невдалого полювання.

Підошва його чобота поволі наступила на пальці лівої руки Самуїла Мазура й зникла в темряві.

У цю мить огняна орбіта дзиґарів лавиною насунулася на Самуїла Мазура, жартуючи вистромила чорні язики стрілок і показала одинадцять годин — мить, що після неї кінчається вечір і починається ніч, — одну мить.

Самуїл Мазур знепритомнів.

Вітер загуркотів бляхою покрівлі, шугнув кудись поміж самотні дерева, жалібно проскиглив і вщух...

***

Музика, що лунала в сферах над хмарами, під стелею, над головами людей, з волі дириґента увірвалась. Жалібно вереснула скрипка, і останній дух вийшов із флейти.

Брязкіт склянок, тарілок і людський гомін знову змішалися з куревом залі.

Служки з блідими обличчями мерців затанцювали з пляшками вина й серветками в руках серед столиків. П’яні обличчя потвор безглуздо дивилися в невідому просторінь.

Олекса Кревич налив у склянки вина й продовжував далі:

— Білоґвардійський офіцер і жовніри побігли кудись убік до вокзалу. Я бачив, як тебе, Самуїле, взяли за ноги й руки двоє жовнірів і кинули поверх трупів на грузовик. Ти, мабуть, був непритомний, і я боявся, чи не вмер ти часом. Коли грузовик од’їхав, я вибрався з купи мерців і зник із вокзалу.

Бліда Мірель, не одриваючись, дивилась на Олексу Кревича. Вона напружено застигла, їй важко було дихнути. Олекса відразу випив цілу склянку червоного, як кров, вина.

– Коли я прийшов до пам'яті, — заговорив Самуїл Мазур, – я побачив себе серед мерців. Усе тіло мені страшно свербіло, Я пригадав, що було раніше, і зрозумів, що мене везуть, як мерця, на грузовику, щоб поховати в якійнебудь ямі. Грузовик у цей час страшенно гуркотів і підіймався вгору якоюсь пустельною вулицею. Я обережно зсунувся з купи мерців і впав на брук. Ніхто цього не помітив. Грузовик поїхав далі. Але нема, як кажуть, лиха, без добра, — я ніколи не хворів сипняком.

— Я теж! — відповів Олекса Кревич, і всі троє знову випили червоного, як кров, вина.

Мірель, ніжно почервонівши, як крізь матове скло може червоніти маленький вогник, зробила непомітний рух рукою. Жінкам завжди треба менше говорити й більше прислухатися. Але хто стримав жінку, коли вона доконче хоче говорити? І Мірель почала тихим голосом, що лився, як струмок, а в патетичних місцях ставав дзвінким водоспадом.

Оркестр старанно виводив «Баядерку».

– Як це все дивно! Здається, що все це було ще вчора, і все так раптом змінилось. І це нове здається якимсь сном. І ти, Самуїле, — примара, і ти, Лесю, ніби привид. Ви прийшли з якоїсь далекої дороги, і це — випадкова зустріч. Люди заблудилися у пустелях своїх власних почувань, і хіба мені або кому іншому розворушити, наприклад, Самуїла?..

... Слова перепліталися з музикою кохання, і здавалося, що Мірель співає увертюру великої жагуче напруженої пісні. І ця пісня, як швидкий птах, лине над містом і оселями.

І в гірких од муки місцях збираються дощові хмари, що загрозливо скупчуються над містом.

Ось прогуркотів грім, і над містом пронеслася велика злива. Бурхливі потоки води повимивали цеглу тротуарів, асфальт та з кам'яних кубиків брук. Вода річками пронеслася горбатими вулицями, і тепер усе блищало, а повітря посвіжішало й запахло бадьорим холодком.

Після зливи непомітно, як кажан, налетів вечір, і раптом із вікон будинків, з вітрин і згори, з великих огняних куль, вдарило світло, заблищало в ще мокрих тротуарах жовтими плямами, тьмяно заблискало в тепер чорному листі каштанів.

Двері кафе і вечірніх крамниць прочинилися, випускаючи струмки світла та різні пахощі наїдків. По бруку цокали підкованими копитами коні, деренчав трамвай. Вулицею швидко пронісся автомобіль, осліпляючи своїми огняними пащами ліхтарів, і зник за рогом. З пивної видерлася музика й скоро притягла до себе пристрасними й млосними звуками «Баядерки» юрбу напівобідраних людей. Світло вітрин било їм в обличчя, освітлюючи раптом блискучі очі або освітлюючи посмішку й затемрюючи все навкруги.

Темні постаті прохожих врізувалися в смуги світла й зникали, як тіні, танули, розпливалися.

Вулиця міста знову ворушилась, веселилась, заздріла, страждала. Якийсь приглушений шепіт висів у повітрі, що зненацька розривався вигуком або криком,

Крізь юрбу, що стояла біля пивної, запружуючи вулицю, старанно продиралась якась постать чоловіка. Смуга світла на момент освітлила його обличчя, що з нього виразно вистромився трохи зігнутий ніс і чорні очі, затемнені якимсь дивовижним вражінням, що ніби назавжди зафіксувалося в їхньому погляді. Чоловік був молодий, це було видно з його напруженої трохи нервової ходи. Його голову прикривав фетровий капелюх, а ввесь він щулився в стареньке сіре пальто, ніби йому було холодно. Ліва рука його щось підтримувала на лівому боці грудей коло серця. Нарешті, він продерся крізь юрбу й пішов далі.

З затемрених місць, із-за каштанів, часто виринали постаті женщин, залишаючи по собі вражіння чогось несподіваного, як землетрус, як несподівана хвиля, що лишає після себе дивовижні пахощі квітів і поту.

Чоловік пройшов ще кілька кроків і повернувся до лави під каштанами. Тут він сів, відкинувшись усім тілом на спинку. Йому з грудей видерся довгий видих, ніби він був дуже втомлений. Його голова трохи хиталась на шиї, як у півсонного, і це, мабуть, примусило його спертися на руку.

Чоловік не помітив: у другому вінці лави в темноті сиділи люди. Від них лунали стримане сопіння й видихи: люди тулилися один до одного. Розмова, тиха, як шерех листя, лунала від них, і важкі слова застрягали в повітрі:

— Навіщо?.. Не можу... Навіщо?... Це безглуздя...

Слова шипіли шелестівками й прорізали повітря зловісним свистом, що нервував і зворушував якесь почуття. Чоловік мимоволі чув їх і також мимоволі почав прислухатись, бо шипіння слів гіпнотизувало й тягло до себе розбурхану увагу.