Страница 2 из 4
Відповіді на це не було. Постать людини, до якої звернувся Мишко, поволі віддалялась.
—Гей, Солчнів! Солчнів! — крикнув Мишко навздогін.
Марк Солчнів, а це був він, так старанно вдивлявся в обличчя зустрічних людей, що навіть не помітив Айзі та Мишка, і не чув першого запитання. Коли б Мишко не крикнув удруге, то Солчнів не досягнув би сьогодні своєї мети і, не зміг розв'язати тієї проблеми, яку вирішив сьогодні викрити остаточно.
Солчнів обернувся й побачив Мишка та Айзі. Серце його, — це такий орган, який своїми функціями наближався в нього до «учраспреда», — нервово заметушилось, ніби треба було видати партійну картку новому дуже відповідальному товаришеві.
– Ходім з нами, Марко! — заговорив до нього Мишко. — У тебе ж немає ніяких негайних справ!
– Крім одної! — відповів Солчнів і подивився на Айзі. — Крім розв'язання одної важливої проблеми!
– У мене теж є одна проблема — це заполонити її! — І Мишко теж чомусь подивився на Айзі.
— Кого — її? — запитав Солчнів і зблід.
Те, що він зблід, він відчув у своєму «учраспреді», який стукнув і впав, покотився кудись між ребра Солчнова.
– «Чорну маску»! — байдуже відповів Мишко.
– Ну, а в мене проблема трохи інша. І розв'язати її не легше, ніж заполонити «її».
— Чого ви обидва на мене вирячились!.. — обурилась Айзі. – Ніби я та сама «Чорна маска»!
— Це мабуть тому, що на вас полюють не менше, ніж на «Чорну маску»! — відповів Мишко.
— Подумаєш, полюють! Хто ж це полює? Чи не ви?
— А хоча би та сама «маска»!
Солчнів пішов мовчки. Його вразили останні слова Мишка. Взагалі в нього останніми днями дуже часто мінявся настрій. Чи це тому, що його цікавила якась там проблема, чи це просто впливала п'ятикутна зоря на Губревкомі, і якась непомітна «контрреволюція» в березневому повітрі, як він сам висловився.
– Ви гадаєте, Айзі, що «маска» не може на вас полювати? Дуже помиляйтесь, — продовжував Мишко. — Слухай, Марко, Айзі гадає, що «маска» не може полювати на неї, що вона для «маски» не може бути теж ласим шматочком!
Солчнів вислухав цю заяву Мишка й раптом відчув, що його проблема починає розв'язуватись. Він одразу повеселішав. Мишко продовжував.
— Ти поглянь, Марко, на боти та пальто Айзі, як гадаєш.
— Я гадаю, що пальто Айзі тепер в Соцзабезі не одержиш!..
— Правда! Скільки ми не трусили тутешніх аристократів та буржуа, а Соцзабез і досі не має хоч одного такого пальта.
— Правильно! Треба бути дуже щасливим, щоб з нічною облавою натрапити на таку схованку. Ти, Мишко, я бачу, як добрий прикажчик модної крамниці, можеш одразу оцінити вартість готового одягу,
— Не в цьому справа, Марко! «Чорна маска» ще більший майстер в цих оцінках.
— Так ви, значить, упевнено гадайте, що на моє пальто може позаздрити «маска»? — запитала Айзі.
— Не тільки позаздрити, а й скинути! — відповів Солчнів.
Марк Солчнів ще більше повеселішав. Він тепер остаточно розв'язував свою проблему.
– Ну, а я, — сказав Мишко, — все ж таки заполоню «її»!
– Побачимо! — відповіла Айзі.
Коли вони розходилися після прогулянки й цієї розмови, Марк Солчнів заявив, що він на три дні від'їжджає за місто і це потрібно йому для того, щоб розв'язати остаточно його проблему.
Гадаймо, що це була проблема, яку було зв'язано з «контрреволюцією» в березневому повітрі.
***
На другий день у Жінвідділі Губерніяльного Комітету КП(б)У* провадилася жвава праця. Готувались до якогось дитячого свята.
Робітниці — делеґатки Жінвідділу — готували місцевим дітям робітників, дитячим яслам та притулкам різноманітні подарунки.
До Губкому під'їздили грузовики з цукеркових фабрик, навантажені знизу доверху ящиками цукерків та пряників. Назад вони виїжджали навантажені маленькими пакуночками з різними ласощами, і розвозили це все по робітничих організаціях та притулках.
Через Жінвідділ у суворому й працьовитому Губкомі зчинився гамір, метушня, сміх. Всі, хто був вільний та закінчив працю, тепер допомагали носити ящики та набивати пакуночки цукерками та пряниками.
Вгорі на башті Губревкому вже продзвонило 9 годин, а праця все кипіла. Скоро на вулиці мала вийти «Чорна маска», щоб грабувати громадян і наводити жах на мирне населення, лякаючи його привидами білобанд, а Жінвідділ все працював, піклуючись про маленьких дітей Республіки, бажаючи розважити свою «зміну» під час суворих подій та голоду.
Айзі працювала, не покладаючи рук. Від цукерків у Губревкомі все стало солодким — папери, столи, стільці, навіть повітря та чорнило.
В Айзі були солодкі руки і до них липло все, що вона брала. Іноді поміж веселою розмовою та сміхом вона чомусь згадувала Солчнова й шкодувала, що він кудись поїхав і не може взяти участи в роботі, наслідки якої мусять розважити улюблену «зміну».
«І куди він міг поїхати?» — думала Айзі. — «Певне це зв'язано з «Чорною маскою»!» — І тоді Жінвідділ ставав на перше місце серед інших органів Губкому, чи то пак Айзі, і вона сміхом приглушувала якесь стискання в серці.
Так, іноді згадуючи Солчнова, вона працювала доти, доки всі цукерки було розкладено в пакуночки, а на вулиці стало чорно, як в шкіряному редікюлі.
Очевидно цієї ночі місяць захворів на шлунок і тому не міг бути на варті.
***
А цієї ночі коїлись якісь дивні історії та пригоди, що їх важко було зрозуміти.
Наш загальний знайомий Мишко сидів у себе в кімнаті й різав старий подертий чорний прапор, який напевне раніш належав Махну,* бо білою матерією на ньому було вишито череп смерті, кістки, а при дбайливому читанні подертих літер можна було прочитати гасло «За владу рад». Яких рад, то це був мабуть секрет самого Махна, бо ці самі ради в особі робітників та червоноармійців на тачанках і кіннотою заганяли Махна в нетра Гуляй-Поля, де він блукав чорним вовком анархії.
Але в даному разі Махно очевидно був ні при чому, так би мовити, при піковому інтересі. Мишко, вирізавши з прапора чорну смугу матерії, вирізав у ній дірки, які мусіли відзначати очі та ніс.
Одягнений він теж був звичайно. На голові в нього була сива шапка, на плечах теплий кожух, підперезаний шкуряним пасом, а за ним стирчав величезний кольт, який міг нагнати страху на самого Махна.
— А все ж таки я сьогодні її зустріну! — промовив Мишко, приміряючи чорну смугу матерії собі до обличчя.
— Про це говоритиме вся Чека! Цікаво, як це її вразить!
Коли він поглянув у маленьке дзеркальце, він сам себе не впізнав.
На обличчі в нього була чорна маска й очі гостро блищали з круглих дірок.
– Ось тобі й «Чорна маска»! — промовив Мишко і засміявся.
Потім він чорним ходом вийшов у двір, обережно перейшов його і переходами вийшов на темні вулиці.
Незабаром його проковтнули чорні під'їзди й тіні мовчазних будинків.
***
Айзі, зробивши останній пакуночок, одягла своє знамените пальто, на яке позаздрила б будь-яка буржуйка, боти і вийшла на вулицю. Разом із нею від Губревкому відійшов останній грузовик.
На вулиці було темно й холодно. Мороз зашклив усі калюжі, й сніг став рипіти під ногами. Айзі зіщулилась і швидко пішла додому, на далеку околицю міста. Сьогодні вона була без про-вожатих.
«Солчнів поїхав, а Мишко десь запропастився», — думала Айзі й їй ставало трохи моторошно повертатись додому самій темними ворожими вулицями, які здавалися джунґлями з будь-якого роману Фенімора Купера.*
Айзі йшла і все думала про працю і про побут робітників-партійців.
Недавно до Губкому приходив знайомий товариш. Айзі згадала його худорляву постать, худе обличчя, його руки й ноги, які тремтіли від знесилля, від голоду, від пережитих подій.
Побут було зв'язано з важкою відповідальною працею, і щохвилини ризикуєш життям. 1 треба було справді бути крицевим, щоб це все перенести.