Помилка

ПОМИЛКА

Статистика була немилосердна.

Вузькі колонки цифр байдуже малювали трагічну картину повільного вимирання народу. Головаті й кволі діти, яких що-року народжувалося менше, відзначені рисами дегенерації, очевидячки, не могли забезпечити в майбутньому потрібний приріст населення. Цілковитий перевід загрожував сходовому поколінню, а неминучий тягар спадковости протягом віків отруював організм колись здорової раси, зробивши народ фізично недужим.

Кращі розуми країни і золото фінансистів були безсилі запобігти катастрофі...

Настав рік, коли холодною мовою цифр було названо число, що пролунало, як присуд.

Тоді вперше почули ім’я Ворна, ім’я людини, що явилася з півночи в цю засуджену країну. Тоді вперше побачили цю людину з рівним чолом генія і примруженими очима, що явилася сюди по славу так упевнено, як приходять до ювеліра по золоту дрібничку.

У серці країни, в кращому з її міст, Ворн замкнувся в своїй лабораторії, неприступній, мов фортеця. З ним невідступно був його асистент, білявий юнак з рухами автомата. І Ворн не шукав инших помічників.

Але Інгред Дай, маленька й непокійна дівчина, прийшла до Ворна й запропонувала йому свою допомогу й знання, майже певна відмови. Скинувши на дівчину примруженими очима, Ворн трохи нахилив голову і неголосно сказав:

— Гаразд... Залишайтеся і працюйте.

Інгред, приготувавши цілий запас переконуючих слів, що виявилися непотрібні, в першу мить розгубилася, але в другу вже всміхнулася і... лишилася.

В умовах виняткової замкнутости провадилося роботу в лабораторії Ворна. Мовчазність його не дозволяла Інгред торкнутися жодного з тих питань, що сповнили її голову. Основна мета їхніх досвідів була незрозуміла їй. Безліч істот почварних і злиденних створили вони, штучно спаровуючи тварин, на взір неподібних одна на одну. Ці почвари гинули, і знову, і знову Ворн відновлював експерименти над иншими істотами.

Одного разу до лабораторії привезли малпу-самицю. Це був старанно обраний Ворном екземпляр з «малп’ячого містечка» на півдні країни. Після кількох тижнів спеціального режиму під уважним наглядом Ворна, тварині було зроблено нескладну операцію. І тоді Інгред зрозуміла, яку ролю належало виконати цьому приборканому звірю.

Малпа мала привести дитинча. Оточена винятковим піклуванням, вона проте нездужала і, здавалося, може вмерти, не виконавши щасливо початого завдання. Часто вона кашляла, хапаючи себе за груди цілком людським жестом, і тоді Інгред гладила її голову і нашіптувала в плескате вухо ласкаві слова, що їх так багато знають жінки.

Час напруженого чекання точився поволі, але кінець вже був близький. Що-дня Інгред поспішала до лабораторії, боячися проґавити винятковий момент. Проте вона завжди запізнювалася, бо не тямила бути точною. Це був маленький світ, керований стихіями, катастрофами, землетрусами, всім тим, що не піддається дисципліні й не підлягає порядку. Випадки були за віхи на її шляху, а недосяжне — метою шляху. І їй здавалося, що це недосяжне, що сяяло найвищою зіркою, вона спіймає легко, мов дитячий м’ячик, саме тут, де холодний розум Ворна розтинає таємницю, як ланцет кроляче серце.

Був листопад — місяць, коли ночі довгі й манеться не розплющувати очей, щоб не бачити тьмяного дня за вікном.

А Інгред якраз сниться чудовий сон. Відчувши, що прокидається, не додивившися сну, вона щільніше заплющує очі, натягає на голову ковдру й вигадує кінець. Кінець виходить веселий і, швидко скочивши, вона починав одягатися. Інгред знає, що запізнилася, але є тисяча маленьких справ, які неодмінно треба зробити раніше, як піти. Вона обирає дві: зашиває подертий палець на рукавичці й прочитує шматок віршів, що уїдливо крутиться в голові й мучить загубленим рядком.

От так приблизно виглядав і цей ранок маленької асистентки Ворна Інгред Дан.

Цього ранку Інгред проте не запізнилася.

Вона ввійшла до лабораторії і побачила, що Ворн і асистент його стояли біля операційного столу. На ньому безформною масою лежало велике коричняве тіло малпи.

Тварина здригалася від нестерпної муки, руки несамовито впивалися в край столу, намагаючись піднести знесилене тіло.

Ворн спокійно спостерігав вмираючу тварину, гидливо торкаючись кінцями пальців волохатої руки, мацаючи пульс. Судорожно стискаючись і завмираючи, трепетало звіряче серце. Потужній організм боровся із смертю, виконуючи великий закон продовження роду й даючи життя маленькій, загадковій істоті, що відбирала від нього рештки життьових сил.

Інгред уміла орієнтуватися в неймовірніших становищах, її волосся було ще вогке від туману й очі блищали, але рухи не були квапливі.

Велике безпорадне тіло викликало в ній глибокий жаль і, не звертаючись ні до кого, вона сказала стиха:

— Невже ж вона вмре?

— Можливо, обоє вони вмруть, якщо це зараз не скінчиться, — і Ворн розтулив зведені вії, зазираючи в каламутні розширені зіниці.

Ту ж мить страшна судорога напруги скорчила тіло малпи й так само враз вона вгамувалася, може побачивши над собою рідне малп’яче обличчя. І тоді запищала манесенька скривавлена істота в руках Інгред.

—Людина, людське дитинча, — зворушено прошепотіла вона.

Ворн глянув на мізерне тільце. Плеската, наче розчавлена, мордочка морщилася й кривилася бридкими гримасками. Коротенькі ноженята з вузькими, як у малпи, ступенями були підібгані так, як звикли перебувати перед народженням. І проте ця істота була безперечно людиною.

— Так... майже людина, — неуважно, мов би міркуючи про щось инше, сказав Ворн і відвернувся до нерухомого тіла малпи. Її серце вже не колотилося і холодні руки звисали долі.

Асистент щось старанно записував у розграфлену книгу.

Інгред незвичним рухом притиснула до себе тремтяче малятко, несвідомо повторюючи рух матери, що захищає свою дитину.

У великій кімнаті, де все було таке чисте, біле, прозоре, де багато було скла, білого металу й білих тканин, неймовірне й недоладне здавалося первісне тіло малпи на операційному столі. А дві людини в білих халатах немов забули про маленьку істоту, засуджену ними на життя.

Цього дня Ворн вперше зрадив свою звичайну мовчазність. Голосом рівним, позбавленим інтонацій, він загомонів, не підкреслюючи жодним рухом слів, чому вони набули особливої ваги.

– Поки це лише досвід... Мета попереду. Ця маленька істота лише ланка в довгому ланцюзі таких істот. Так буде перейдено весь шлях від малпи через первісну людину до чудового типу класичної давнини... Стерти печать виродження з раси — от мета. Повернути втрачену пропорцію людського тіла, коли голова складала ⅛ частину тулуба. Влити струмінь свіжої звірячої крови до зіпсованої протягом віків крови народу. Скинути ярмо спадщини, що сприяє виродженню... Поки ми будемо лише чекати, спостерігати й... мовчати, — останні слова Ворн сказав зовсім тихо, звузивши очі, наче в них пройшов сліпучий промінь.

З цього дня само собою сталося так, що дитинчам пеклувалася Інгред.

Вона дала йому звичайне людське ім’я — Том. Вона охороняла його кволе життя з ласкавою дбайливістю, і поволі почуття глибокого жалю до малого замінилося справжньою ніжністю.

— Арвуде, погляньте, який він забавний, — казала Інгред, звертаючись до юнака з рухами автомату.

І той бачив, що очі їй сяють. Він бачив у них потім відблиск справжньої любови, коли Том почав відзначати її прихід своєрідною гримасою. яку Інгред звала усмішкою.

Минали дні, тижні, місяці.

Інгред бачила, що боязка іскра свідомости починає жевріти в маленькому звіряті. Весь непочатий запас ніжности, настирливої дбайливости вона віддавала Тому. Цілі дні вона панькалася з ним, і Арвуд з огидою бачив, як тягнулися до неї малп’ячі лапки й бридка мордочка наближалася до її обличчя.

Інгред спробувала награвати нескладні мелодії, і дитина вся розцвітала і, швидко спіймавши ритм, похитувалася на коротких ніжках, всією поставою виявляючи безмежне задоволення.