Прокляття обраного

— Та-ак, — зітхнув Шмідт, — загнали нас у пастку. Їм навіть лізти сюди не треба, а просто сісти біля виходу й чекати, доки ми не здохнемо з голоду.

Карлсон махнув рукою:

— Що вже тепер говорити, справу зроблено. Раніше треба було думати, а не потикатися до села. Хоча виходу, власне, все одно не було. Нам потрібні харчі — під вітрилом можна більше тижня теліпатися.

— Гаразд, Гуго, але що ж нам робити? — знову запитав Андрій.

Відповісти він не встиг. Усе вирішив звук каміння, що осипалося, потім на тлі вже зовсім густих сутінків виникла людська постать. Кочовик помітив світло смолоскипа й хрипко заволав:

— Усі сюди! Ондечки вони!

Юрмлячись у вузькому проході, кочовики посунули до печери, але там вже нікого не було. Обрані зникли за поворотом підземного коридору.

— Смолоскип, смолоскип загаси, — зашепотів Андрій.

— Та ти що, з дуба впав? — Гуго відсунувся далі від нього й подивився, мов на божевільного. — Без світла ми тут ціле життя блукатимемо.

— Ми й так ходитимемо тут бозна-скільки. Загаси, коли не хочеш, аби вони за нами, мов на маяк, перлися. Потім розпалимо.

Вогонь згас, і Обраних охопила непроглядна темрява. Деякий час вони стояли, аби хоч трохи до неї звикнути, та в підземеллі не було ані найменшого джерела світла, тож рушили навпомацки, спотикаючись об каміння і для безпеки тримаючись один за одного. Хоча говорили пошепки, однак стіни багатократно посилювали і відлунювали звуки, тому здавалося, що підземеллям суне ціла армія. Час від часу Андрій смикав Гуго, котрий ішов перед ним, і валка зупинялася, аби можна було послухати, чи не наздоганяють переслідувачі.

— Може, повернемося? — запропонував Гуго, ледь просовуючись у чергову щілину між нерівними стінами.

— Куди? Там якраз на нас чекають. На млинці.

— Без світла погано, так недовго й порозгублюватися.

Ян неголосно вилаявся, чергового разу за щось зачепившись.

— Зачекай, зараз запалимо смолоскипа, гадаю, вже можна. Гансе, подай-но одного.

— Зараз.

Почувся шурхіт гравію під ногами Шмідта, неголосні прокльони, коли той наштовхнувся на стіну.

— Зараз, зачекайте, не туди пішов, здається.

— Ти не йди, просто передай смолоскипа по ланцюжку, а то…

Андрій не договорив. Пролунав чи то схлип, чи то сплеск, мов камінь упав у щось напіврідке. Кроки затихли.

— Гансе? Гансе, де ти?

Мовчанка.

— Не рухайтеся, щось трапилося.

Передчуваючи біду, Андрій швидко відгвинтив кришку капсули із жариною, яку не наважувався використати до цього, аби не втратити єдине джерело вогню, й повільно рушив уперед. Малинового світла ледь вистачало, аби хоч трохи розсіяти темряву на півкроку-крок.

Він проминув Гуго, священика, Вікторію, котра трималася за рукав Ніколи, й майже одразу наштовхнувся на Шмідта.

— О Господи, — вихопилося в Андрія. — Господи…

Від огиди й жаху на голові в нього заворушилося волосся. Людина не може уявити собі, що ТАКЕ може існувати. Майже прозора істота — напівплівка-напівмедуза — заліпила коридор від ґрунту до стелі. І в цьому холодцеві наполовину загруз Ганс. Тварюка поглинула його голову і праву частину тіла, повільно, міліметр за міліметром всотуючи усю жертву. Тілом Ганса пробігали короткі конвульсії, які ще більше заштовхували його у цю драглисту лінзу.

Навіть не думаючи, що робить, Андрій вхопив його за руку, щосили потягнув, намагаючись висмикнути, але напівпрозора стіна не відпускала. Вона навіть не вигиналася від його зусиль, не ворушилася, наче її було зроблено з найміцнішого скла.

До нього протиснулася Вікторія й потягла за рукав.

— Андрію… Ти вже йому нічим не допоможеш. Він помер раніше, ніж устиг злякатися.

Вона помовчала й так само спокійно додала:

— Ми теж усі помремо, тому що це — Дзеркала Смерті.

Від дівчини віяло таким крижаним спокоєм та байдужістю, наче їй наперед усе було відомо. Для неї те, що відбувалося, було настільки нормальним і невідворотним, вона настільки швидко змирилася зі своєю долею, що це лякало більше, аніж якби вона заверещала на повний голос.

— Дзеркала Смерті невидимі й стають трохи каламутними лише тоді, коли до них потрапляє жива плоть. Коли вони починають її перетравлювати… Це вже безпечне, лише торкатися його не можна. Але вони полюють зграями й перетинають жертвам усі шляхи. Ми приречені.

Андрій безпорадно подивився на друзів, котрі пригнічено мовчали, не дивлячись один на одного. Десь капала вода. Тиша. Навкруги була сама лише тиша — майбутній свідок їхньої трагедії. І мертве тіло, що зав’язло в цій тиші. А ще жменька людей, які нічим не могли допомогти ні йому, ні собі.

— Власне, з ними легко впоратися: Дзеркала гинуть від дрібки звичайної солі. Та біда в тому, що спочатку їх треба побачити, їх не можна навіть намацати палицею, або ще чимось неживим. Коли б було світло, таке, як удень… Тоді, якщо уважно придивитися, можна помітити, що простір за хижаком трохи розмито. Та такого світла ми не маємо.

Ян покопирсався у ранці, потім підійшов до Дзеркала й кинув дрібку солі. Андрію здалося, що вона, торкнувшись поверхні Дзеркала, спалахнула золотавими іскрами. А наступної миті тварюка зморщилася, безформні шматки стекли на ґрунт у білувату калюжу, поповз їдкий сморід протухлих яєць.

— Це даремно, — зітхнула Віка. — Невідомо, скільки їх попереду, де вони, а кидати увесь час поперед себе сіль ми не можемо, бо її знадобилася б ціла вантажівка.

Здалося, чи таки справді вона схлипнула? Андрій інстинктивно взяв дівчину за руку, відчуваючи, як вона тремтить.

— Андрію, — отець Сергій торкнувся його плеча. — Може, спробуєш ментальний вплив? Із Пожирачами це допомогло.

Він ледве відвів погляд від спаплюженого тіла Ганса й тихо пробурмотів:

— Звичайно… звичайно, я спробую.

— Не варто, — втрутилася дівчина. — Вони зовсім не мають розуму, сам лише інстинкт. Твоя сила на них не подіє.

— У мене виходило із тваринами.

— Це не тварини, це навіть не Пожирачі. Це те саме, якби ти спробував керувати бактеріями.

— Гігантські найпростіші?

— Щось на кшталт…

Нікола, котрий досі мовчки сидів біля стіни, раптом підвівся і, не кажучи ані слова, попрямував до тіла. Вийнявши ножа, він нахилився і взявся за руку, яка вже почала застигати.

— Що… що він робить?

Андрій похапцем відвернувся.

— Здається, я… знаю. Не заважайте йому.

Він не міг на це дивитися. На це ніхто не міг дивитися. Здавалося, що вони чують волання мертвого тіла, крик, який вдарив у стіни, виріс перед кожним із них у гігантську тінь і ляснув жагучим ляпасом по розпашілим обличчям. Крик, сповнений болю, помчав чорними коридорами печер, аби моторошним привидом вештатися ними до кінця Всесвіту.

— Ну от, тепер ми маємо… маємо…

Нікола не договорив і відвернувся.

— Ходімо?

Тримаючи відрізану руку, мов щуп, Нікола першим рушив углиб печер. Андрій хотів був дістати із вимазаного у слиз ранця Ганса смолоскипи, але не зміг, не наважився. Обережно обійшов тіло й рушив за товаришами.

Йшли мовчки. Лише дихання і кроки, кроки, кроки, що подрібнювалися, зливаючись у єдиний лункий звук. Андрію все здавалося, що Ганс живий, що він іде разом із усіма. Он там, лишень підвести погляд, — і побачиш у світлі жарини його худорляву постать. Але ні, погляду він не підведе…

Скільки вони йшли? Годину? Добу? Чим можна виміряти довжину темряви, крізь яку Нікола вів своїх товаришів? Шаман повертав то в один, то в другий коридор, залишаючи на стінах позначки. Зрідка Обрані виходили на них знову і тоді повертали в інший коридор, де вони ще не були.

Андрій плентався позаду всіх. Нікому не спало б на думку звинувачувати його в загибелі Ганса або Ігоря. Винних не було. Але Андрій судив сам себе, він ЗНАВ, що винен. Винен тому, що він — командир. Закон, тяжкий закон війни.

Чиїсь пальці гаряче схопили його за руку. Вікторія.

— Не звинувачуй себе, не треба. Ми нічого не могли вдіяти.