Тінь Люцифера

Штепа помовчав і ледь чутно сказав:

— Я — чаклун, Володимире Сергійовичу, чаклун у третьому поколінні. І дід, і батько мій були чаклунами. Чорними чаклунами. Ми пожертвували душами, аби виправити давню провину. Я повинен зупинити Тінь Люцифера, не дати їй доповзти до вівтаря Сатани, не дозволити їй віддати енергію Антихристові.

Костянтинів переривчасто зітхнув, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. Зараз він почувався дійсно божевільним, відчув, як ніч повільно висмоктує з нього залишки здорового глузду й реальність довкола нього. Шипить, бризкає чорною отрутою. Ось воно як… Та що він розраховував почути? Невже в нього за весь цей час не виникали думки про потойбічне походження Аномалії? Невже не блиснуло хоча б раз слизьке, холодне і смертельно небезпечне, мов кобра, що приготувалася до кидка: «ВОНО — ЗВІДТИ. ВОНО НЕ НАЛЕЖИТЬ НАШОМУ СВІТОВІ»?

І він сказав:

— Я вам вірю, Миколо Михайловичу. Не повинен, не маю права вірити, але… Не знаю чому, але я вам вірю. За ці два дні я наслухався такого, що, здається, нічому не подивуюся. Я не посаджу вас у психушку, Миколо Михайловичу.

Він замовк, стиснув кулаки й повільно мовив:

— Задля того, аби зрозуміти й зупинити це, я не лише з чаклуном, я із самим Сатаною в орлянку зіграю. — Зупинити це — моя справа. Ніхто, жодна спецслужба тут не допоможе, ви вже не ображайтеся. Але ви будете знати все. Я обіцяю, що не приховаю нічого з минулого і не приховуватиму нічого з того, що відбудеться в майбутньому. Було вже далеко за північ. Штепа зачекав, доки генерал зробить кілька дзвінків і скасує свої плани, а потім відправить на одній зі службових машин додому Черниченка. Розмова мала бути довгою. — Це дуже, дуже давня і страшна історія, — почав нарешті Микола Михайлович, дивлячись на краплі дощу, що барабанили по склу. — Можна сказати, що все почалося з мого діда…

Москва, Кремль, 21 липня 1926 року. 23.00.

Ніч. Жарка, задушлива московська ніч уляглася над змореними спекою скверами та парками, над розігрітою бруківкою старих вулиць, над сонними будинками. Чорна машина з урядовими номерами тінню промчала порожньою площею, крізь непомітну браму в’їхала до Кремля, перетнула скупо освітлене подвір’я й зупинилася біля входу до масивної будівлі, яка чорніла довгими рядами вікон. Лише в трьох чи чотирьох із них горіло світло, і це робило будинок ще похмурішим. Двигун ще не встиг замовкнути, як із тіні випірнув невисокий здоровань.

— Товариш Барченко? Ходімо зі мною, товариші.

Безлюдними коридорами він провів прибулих на другий поверх. М’яка килимова доріжка поглинала кроки. Здавалося, що це сама ніч обгорнула будівлю, прикрила від зовнішнього світу, створивши тут свій, особливий світ. Навіть стукіт друкарської машинки за дверима, яку вони проминули, лунав глухо, наче в пух. За хвилину гості були вже в просторій, оздобленій горіховими панелями приймальні. Співробітник, який супроводжував їх, вийшов і, крім прибулих, у приміщенні залишилися тільки секретар та огрядний, уже літній чоловік у напіввійськовому френчі.

— Сідайте, будь ласка, я доповім.

Секретар сидів за столом, а літній, постукавши, зник за дверима кабінету. Сашко акуратно вмостився на стільці й почав роздивлятися приймальню, намагаючись запам’ятати найменші дрібниці. Навряд чи колись йому ще пощастить тут побувати. У свої двадцять п’ять він устиг повоювати, вже кілька років працював у спецвідділі ВГНУ і за коротке життя побачив багато. Але побувати в Кремлі… Від самої думки про те, хто чекає на них там, за дверима, ставало жарко. Він відірвав погляд від великого годинника, що стояв на підлозі, й потайки глянув на супутників. Антон Губський, теж, як і Сашко, розвідник, хвилювався — нервово покусував вузькі сухі губи. Під густою південною засмагою був помітний гарячковий рум’янець. Гліб Бокій був спокійний. Начальник спецвідділу ВГПУ сидів, склавши руки на колінах, і ледь помітно посміхався. А по обличчю Якова Блюмкіна, посіченого шрамами, як завжди непроникного, нічого не можливо було прочитати. Сашко знову скоса глянув на Блюмкіна, справжнє ім’я якого він дізнався зовсім недавно. Той залишався для нього таким же таємничим, як і під час першого знайомства. Це було десять місяців тому. Губського і Штепу заслали до гімалайської експедиції Миколи Реріха, і вони тиждень за тижнем пленталися в каравані, доки нарешті, вже в горах, до експедиції не приєднався дивний чоловік, перевдягнений тибетським ламою. Казали, що він — емісар Далай-Лами, надісланий ним для зв’язку з експедицією, що саме він має провести її повз пікети англійців, які активно проникали на цю територію. Але дуже вже підозріло поводився цей «лама». Експедиція просувалася все далі й далі в гори, за цей час «лама» кілька разів зникав і з’являвся так само несподівано, як і вперше. У Сашка та Антона склалося враження, що саме він — керівник експедиції, принаймні Реріх дуже до нього прислухався. А якось увечері «лама» підійшов до Антона і назвав пароль. Тієї ж ночі вони пішли з табору, щоб ніколи більше туди не повернутися. Два дні шпигуни дерлися на високий перевал, де їх зустрів мовчазний азіат, з вигляду справжній лама, котрий і провів їх до крихітного, загубленого серед гір монастиря.

А потім… Потім була зустріч із цим…

Пізніше, чим далі відходили в минуле події, тим більше те, що там відбувалося, ставало схожим на сон. Як назвати те, що вони бачили? Примарні чорні тіні бурмотіли, бурмотіли, бурмотіли, розмовляючи з їхнім командиром та ламою-провідником. Такі чорні, що на них було боляче дивитися. І голоси їхні були чорні-чорні. Жодна людина так говорити не могла. Сашко тоді так нічого й не зрозумів. Жодного слова. Він не знав, що було в тій дерев’яній скриньці, яку отримав від Тіней Володимирів. Так тоді називали Блюмкіна. Блюмкін… І Сашко, і його товариші із захопленням слухали розповіді про супершпигуна, що були більше схожі на легенди. Майстер рукопашного бою, блискучий поліглот, він був природженим розвідником. У вісімнадцятому есер Блюмкін за завданням свого ЦК здійснив зухвалий атентат на німецького посла Мірбаха, що ледь не призвело до зриву мирних переговорів у Брест-Литовському. Пізніше, перейшовши до більшовиків, він виконував найскладніші й найделікатніші доручення Троцького, Дзержинського, а пізніше й Сталіна. У двадцятому він координував діяльність більшовицької агентури і підривну роботу в Україні, дивом вирвався з петлюрівської катівні і був нагороджений іменною зброєю. У двадцять першому організував компартію Ірану, де вивчив перську мову й отримав кілька свіжих шрамів. Він не знав невдач. Укотре Сашко з цікавістю поглянув на чорну скриньку в руках Блюмкіна. Той ніколи не залишав її без нагляду, навіть спав, поклавши під подушку, а іноді й замість неї. Цікаво, що в ній? Кожного разу, коли Сашко дивився на всіяну кабалістичними знаками скриньку, в ньому народжувалося дивне, неприємне відчуття, яке супроводжувалося головним болем. Наче скалічений, рахітичний страх, що не знає, як йому вирости у нормальний, людський, ворушиться в грудях. Сашко відвів погляд. Якщо дивитися на неї довше, починало здаватися, що світ навколо згортається, темніє, невблаганно насувається, щоб поглинути. Та все ж-таки… Що там? Сашко був переконаний, що й сам Блюмкін цього не знає. Якось Штепа випадково почув, як той казав Бокію, що не зміг відкрити її. Будь-яка річ, яка призначалася Сталіну, спочатку проходила через його охорону, ретельно перевірялася. А скринька… Сталін зажадав її категорично. Подарунок медіумів Шамбали повинен потрапити лише до рук володаря великої імперії і відкриється лише йому.

Думки Олександра перервала поява літнього у френчі.

— Прошу вас, проходьте.

Встаючи, Штепа глянув на годинник. Вони просиділи в приймальні майже сорок хвилин. Цікаво, чому так довго? Кабінет, до якого вони ввійшли, не справив би на нього такого враження, якби Сашко не знав, що це — апартаменти Самого. Просторий, з великими вікнами, прикритими важкими зеленими портьєрами, з масивними, ще дореволюційними меблями. Письмовий стіл із білим грибом лампи добре гармоніював з дубовою шафою, в якій тіснилося кілька десятків книжок. Над столом висів великий портрет Леніна. Кілька стільців, шкіряне крісло та диван, та ще столик у дальньому кутку — ото й усе вмеблювання. Майже весь паркет було вистелено м’яким, з довгим ворсом однотонним зеленим килимом. Усе це промайнуло перед очима за якусь мить, бо вся увага Сашка була звернена на людину, яка сиділа за столом. Сталін. — Добридень, товариші,— гортанно, із сильним грузинським акцентом заговорив він і плавним рухом указав на стільці біля стіни. — Сідайте, будь ласка. Оглухлий від власного дихання та ударів серця, які, здавалося, було чутно далеко за межами кабінету, Сашко вмостився на краєчку стільця. Сталін… Він був зовсім не таким, яким його зображували на плакатах та газетних фото. Низькорослий, миршавий, ліва рука погано рухалася. Нездорового кольору обличчя подзьобане віспою. Сашко був розчарований і навіть вражений. Зовнішність цієї людини аж ніяк не пасувала уявленням про харизматичного лідера величезної країни й партії. Сталін детально розпитував Блюмкіна про Китай та Тибет, про стан доріг і мостів, про ставлення місцевих мешканців до англійської присутності на кордонах Тибету. Було помітно, що він добре вивчив цю проблему й вільно оперує датами, іменами та історичними подіями. Штепа погано слухав і запитання Сталіна, й відповіді Блюмкіна. Думки плуталися. Чи то через хвилювання, чи через щось інше Сашко ніяк не міг зосередитися. Двічі чи тричі Сталін звертався до Сашка з якимись запитаннями, і кожного разу він відповідав суперечливо, плутано, запізнювався з відповіддю. Не набагато, але запізнювався. Відчувалася якась неприродність у цій бесіді, силуваність, немов тут про щось недоговорювали, намагалися обійти щось важливе, що і є справжньою причиною їхнього виклику в цей кабінет. Раптом Штепа вловив думку, яка до цього вислизала, і зрозумів, звідки це відчуття неприродності. Навіщо їх запросили сюди? Усіх трьох? Власне, і Сашко, й Антон Губський тут були зайвими. Що вони могли знати такого, чого б не знав Блюмкін? Немов щось відкрилося Сашкові, мов полуда спала з його очей, і він зрозумів, що насправді потрібно Сталіну.