Тінь Люцифера

— А чому ви впевнені, що ми теж дістанемося?

— Дістанемося… Треба лише знати як. Звичайна людина в цих місцях не виживе й хвилини. Тут така енергетика, що потрібен або спеціальний магічний захист, або техніка.

— А чекісти як дісталися, вони що, мали чаклунів?

— Ні, — відповів Штепа, хапаючись, аби не впасти, за виступ на камені. — Вони якраз мали техніку. Спеціальні шоломи та інструкції Барченка. Створював він їх для експериментів — щодо передачі думок на відстань, а вони стали у пригоді для іншого…

Чаклун вилаявся, перечепившись через гілку якогось північного чагарнику, що ховалася між камінням, крекчучи, потер забите місце і пробурмотів: — Ще добре, що зі смертю Сталіна всю систему стосунків із демонами потойбічного світу було втрачено, за винятком, звичайно, сатаністів. Цей маніяк не довіряв нікому, навіть собі…

Якщо хтось із наступних партійних бонз і вклонявся Люциферу, то це був лише обряд, справжнє призначення капища забуте, а інформацію заховано в одному з тайників, де Сталін тримав особливо важливі документи з особистого архіву. Але він усе-таки встиг зробити те, що хотіли від нього демони Антисвіту — перетягнув вівтар Сатани у капище. Хоча я дуже сумніваюся щодо того, чи відкрило потойбіччя таємницю вівтаря навіть Йосипові.

Далеко позаду зринув неясний гук, мов у прорвану запруду пішла вода. Штепа з Івченком озирнулися. Над обрієм здіймалася рідка розсіяна заграва.

— Це вона?

— Так, це Тінь… Скоро буде тут.

— А що то за звук?

Микола Михайлович гмикнув.

— Не знаю. Сумніваюся, що то сама Тінь, можливо, люди намагаються її зупинити. Тобі не здається, що то гелікоптери?

Сашко прислухався.

— Можливо.

Вони обійшли чергову скелю і зупинилися.

Попереду, слабко освітлена далекою загравою, лежала вимощена кругляком дорога, яка йшла до схожих на конуси сопок, що темніли неподалік. Інколи вона зовсім зникала під камінними завалами та лишаями, інколи на ній зяяли залиті водою ями, але, без сумніву, то була давня, можливо, найдавніша дорога.

— Ну ось, ми вже майже на місці.

Сашко відчув, як на грудях та руках стягується «гусяча шкіра».

— Страшно?

Сашко кивнув.

— Тримайся. І пам’ятай: ні в якому разі не відходь.

Чаклун відвернувся й глухо пробурмотів:

— Мої сили теж не безмежні. А там — лише зло і нічого, крім зла.

Дорога кривуляла між валунами, ріденьким чагарником, крихітними, більше схожими на ями озерами та промерзлими до самісінького дна болотами, що розляглися серед неглибоких котловин. Верхівки валунів сяяли примарним фіалковим світлом, проте воно, здавалося, ще більше згущувало непроглядну темряву й робило пейзаж ще зловіснішим, ніж він був. Доводилося йти майже навпомацки, ліхтарики Сашко зі Штепою вмикати остерігалися. Здавалося, вони йдуть цілу вічність, а чорні туші сопок так і не наблизилися. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вони ступили на цю дорогу. Тиша стояла настільки щільна, що, коли зупинитися, починало здаватися, що на цілій планеті, крім них, не залишилося жодної живої істоти. Гул із боку Аномалії якось непомітно вщух, і навіть вітер, здавалося, помер назавжди. Раптом дорога круто повернула й пірнула вниз. Подорожні опинилися в глибокій котловині, стіни якої, здіймаючись майже вертикально, закривали півнеба. Конуси сопок опинилися зовсім поруч. Вони були всередині котловини, закриваючи протилежний її бік, а їхні верхівки стриміли над краями цієї природної западини. Абриси сопок були настільки чіткі, що здавалося, буцімто кам’яних велетів вирізано з паперу під шаблон та наліплено на стіну, освітлену ледь помітним зеленкувато-жовтавим світлом. Освітлену? Сашко зауважив, що навколо сопок дійсно розсіяно мінливе сяйво. Минуло не менше хвилини, перш ніж він зрозумів, що то світяться самі сопки. — Ніякі то не сопки, — немов почувши його думки, пояснив чаклун. — То енергосистема капища, штучні споруди, щось на зразок накопичувачів енергії. Ану, на що вони схожі?

Сашко силувано посміхнувся:

— Ви хочете сказати, що вони схожі на єгипетські піраміди?

— Я не хочу сказати, а так воно є. Підійдемо ближче, побачиш. І принцип дії в них той самий. І ще скажу: підходити до них не можна, це — смерть.

Вони обережно рушили далі, і Сашко відчув, як із кожним кроком сяйво міцнішає, наближається, охоплює їх із боків, як із кожним кроком стає важче дихати, немов у повітрі не вистачало кисню. Попереду праворуч щось забіліло. Івченко напружився і вже зробив був крок у той бік, однак Штепа ревонув:

— Назад!

Сашко відсахнувся.

— Жити набридло? Забув, про що я казав? Лише відійди, і з тобою буде те саме, що й з тим бідолашним оленем. Невже не відчуваєш?

Сашко відчував. Щось клубочилося довкола, повзло, жило між камінням, невидиме й смертельно небезпечне. Ні, не так. У тім-то й річ, що не жило. Але й мертвим воно не було. Поступово сяйво щільнішало. Можна було вже розрізнити предмети кроків за двадцять-тридцять. — А тепер тихо, — прошепотів Штепа, зупиняючись і хапаючи Сашка за рукав. — Ми прийшли.

— Куди?

— Бачиш он той камінь, схожий на розколотий горіх? За ним — капище. Сашко подивився туди, звідки в нічне небо піднімався добре помітний стовп зеленкувато-жовтавого світла. За каменем угадувалася велика низина, залита сяйвом, мов туманом. В якусь мить він відчув, як до нього всередину заповзає щось липке. Відчуття, яке важко передати. Не страх, не хвилювання, не злість. Суміш усіх цих відчуттів та багатьох, багатьох інших, чорних, негативних, які зазвичай людина прагне сховати подалі. Навіть від самого себе. До горла підкотилася нудота, породила запаморочення, зробила ноги ватяними, не здатними навіть на найменше зусилля. Здавалося, піраміди довкола почали рухатися, накочуватися всією своєю масою. Івченко ледь тримався на ногах.

— Нічого, потерпи, скоро полегшає.

Микола Михайлович дістав з-за пазухи шкіряний мішечок на довгій шворці.

— Одягни на шию.

— Що це? — Сашко помацав м’яку кульку.

— Обережніше, не роздави. Це талісман, відьомський оберіг, який захищає від чорної енергії чарів. Повісь під одяг і стеж, аби він постійно був на животі.

Поки Івченко засовував оберіг під светра, чаклун сидів, притулившись до каменя, і до чогось дослухався. Обличчя його було настільки зосередженим та відсутнім, що Сашкові на мить здалося — перед ним зовсім не знайома людина.

Хвилин через п’ять Штепа вийшов із трансу і пробурмотів:

— Четверо.

— Що «четверо?» — не зрозумів Сашко.

— Четверо охоронців біля вівтаря.

— І що робитимемо? Адже прибрати їх не можна?

— Не можна. Зробимо інакше.

Вони підійшли ближче, чаклун зупинив супутника й прошепотів:

— Тепер тихо, вони зовсім поруч.

Чаклун підкрався до купи каміння, що затуляла низину, й обережно визирнув. Злившись з валунами, він уважно роздивився простір перед собою, потім відповз назад, важко підвівся й задоволено сказав: — Так, четверо. Зібралися разом і щось жують. Усі — в шоломах Барченка.

Він гмикнув і журливо похитав головою:

— Як можна їсти тут?

— Я подивлюся?

— Не варто. Посидь тут, за хвилину вони спатимуть. Це добре, що вони всі разом зібралися, легше буде з ними впоратися. Чаклун запхав руку під куртку і витягнув невелику пошарпану книжечку. — Якби я бачив їхні очі, було б легше. Відійди на кілька кроків, мені потрібно зосередитися.

Минула хвилина, друга. Чаклун, стуливши повіки, шепотів якісь заклинання, зрідка заглядаючи в книжечку. Сяйво, що виходило від Аномалії, вже не просто освітлювало обрій на півдні, воно зросло, перетворившись на справжню зелену заграву. Воно тягнулося до місця, де зараз були Сашко зі Штепою. Скоро воно буде тут. Скоро… Сашко мерзлякувато зіщулився і раптом усвідомив, що й справді стало холодніше. Заклинання сколихнули енергію, яка стояла між скелями, темними протягами, що дихали кригою, вона стікалася до чаклуна, проходила крізь нього, формуючись у щось незнайоме й одночасно, Сашко знав це, саме в те, що було потрібне Штепі. Немов граючись з невидимими нитками, чаклун спрямував це щось у той бік, де були охоронці. Сашко уявив себе на їхньому місці, уявив, як це заповзає в нього, й гидливо пересмикнув плечима. — Усе, — через якийсь час пробурмотів чаклун, — вони сплять. Ходімо.