Тінь Люцифера

— Дурнику… — ласкаво глянула дівчина. — Невже ти цього не знаєш? Адже це є в легендах і міфах, у всіх магічних книгах… — Ти для нього — інструмент, річ… — уперто бурмотів Сашко. — Негідник… — Сашко, припини, а то я ображуся. Ти… нічого не знаєш ані про мене, ані про нього. Коли дізнаєшся, то будеш ставитися до цього інакше, обіцяю тобі.

— То скажи.

Вона похитала головою.

— Не можу. Але дуже тебе прошу, пообіцяй, що віритимеш нам. Вірити Миколі Михайловичу. І довіряти.

— Не знаю…

Вона підвелася, присіла перед ним навпочіпки, довго дивилася в очі, потім обхопила руками шию і невміло поцілувала. — Усе буде добре, Сашко. У кожного з нас у цій битві своя роль, і ми зобов’язані зіграти її до кінця. До кінця, чуєш мене?

— А потім?

Вона загадково всміхнулася і раптом, зовсім як дівчисько, показавши язика, втекла до своєї кімнати. Харків, площа Грудневого повстання, 9, 28 березня 1933 року. 19.00. Сашко постукав в обшарпані, з облупленою червоною фарбою двері й за кілька секунд побачив на порозі Антона Губського.

— Сашко, чортяка, привіт, яким вітром?!

Антон кинувся його обіймати. Повіяло свіжим запахом горілки.

— Ну, проходь, проходь.

— А мені можна?

За-за спини Штепи з’явився Блюмкін. Губський ошелешено завмер, розгублено ворушачи губами, однак відступив у глиб квартири й неохоче запросив:

— Звичайно, заходьте, Якове…

— По батькові та на «ви» зовсім ні до чого, — перебив його Блюмкін, — чи ти мене вже в діди записав? — А ми до тебе спеціально з Москви приїхали, — сказав Сашко, роздягаючись. — Потяг пізно прийшов, ми до вас, в управління, там сказали, що ти вже пішов додому. Гарно живеш, — чекісте, о сьомій вечора вже відпочиваєш. Ми цілодобово працюємо.

— Та це лише сьогодні. Три дні у відрядженні, з машини не вилазив. — Губський спохмурнів, скривився і з неприхованою злістю мовив:

— Робота… щоб її… Ненавиджу.

— Чому так?

Сашко добре бачив, що настрій Антона при згадці про роботу впав. Відзначив про себе нові зморшки біля очей, довкола рота, нездоровий колір обличчя. Певне, та криза, яка погнала Губського з Москви, з гарної посади, не минула. Антон пив… — Ну, проходьте, проходьте до кімнати. Я зараз щось перекусити організую.

Він пішов на кухню, а Сашко з Блюмкіним — в єдину кімнату його вбогого житла. Усе вмеблювання складалося з шафи ще дореволюційної роботи, ліжка з панцирною сіткою, кількох стільців, які притулилися до обшарпаного письмового столу, на якому Антон, здається, ще й їв. Обстановку доповнювали книжкова полиця та вицвіла репродукція «Трьох богатирів» на стіні. — А ти непогано живеш, — крикнув Сашко Антонові, — у нас навіть відповідальні працівники в комуналках скніють, а в тебе — окрема квартира. — У нас — інша справа, — буркнув Губський, з’являючись на порозі, — вільних квартир зараз — хоч греблю гати. Люди мруть, мов мухи восени, навіть у містах. Він поставив на стіл тарілки, розклав розігріту картоплю, поставив миску з нарізаним товстими кавалками пайковим оселедцем і поклав кілька шматків чорного хліба. Після цього приніс із кухні склянки, пляшку горілки й нарізану цибулю.

— Більше нічого нема, вибачте, зате маю гарний чай.

Випили за зустріч. Розмова блукала по колу і не клеїлася.

Антон відчував себе ніяково, мабуть, через присутність Блюмкіна, хоча Яків увесь час мовчав.

— Ну, а ми спеціально до тебе приїхали, серйозно, — сказав нарешті Сашко, коли вони випили по третій.

— Навіть так?

— Ти ж брав участь у експедиції на Ловоозеро?

— Ну…

— Бокій із Марченком у липні планують ще одну. До того капища, яке було знайдено біля Сейдозера. Це ж поруч. Цього разу всі члени експедиції будуть мати поліпшені шоломи Барченка, тож маємо надію, що все буде нормально. — А тебе послали, аби вмовити мене, — криво посміхнувся Губський. Він налив у склянки, відламав шматочок хліба і, не чекаючи на співрозмовників, випив свою. Довго нюхав скоринку, не підводячи погляду, потім тихо мовив:

— Ні, хлопці, я — пас.

— Антоне…

— Сашко!

Він рвучко підвів голову, пильно подивився на друга й несподівано гірко кинув: — Невже ти не бачиш, на що я перетворився? Мене вже й тут співробітники цураються. Через оце, — кивнув він на пляшку. —

І правильно роблять.

Він вилив у склянки рештки горілки, випив і, кривлячись, сказав: — Річ навіть не в тому, що я майже алкоголік і що мені навіть у цій дірі давно вже не доручають нічого серйозного. А в тому, що я вже не вірю… Ні в що не вірю, розумієш? Тому й пиячу.

Він важко підвівся, похитуючись, вийшов до кухні, забряжчав там чимось. — Усе зрозуміло, — презирливо фиркнув Блюмкін і встав. — Поїхали. — Зачекай, — зупинив його Штепа, — та зачекай ти! Не бачиш, що в нього на душі? Так, він зламався, але ж витягати його звідси треба, а то він зовсім… Повернувся Губський. Поставив на стіл почату пляшку самогону.

— Антоне, досить, — спробував його зупинити Сашко.

— Йди ти під три чорти, — буркнув той. — Ти прийшов до мене в гості, я хочу тебе пригостити. Чи ми з тобою вже не друзі?

— Пригостити? Цим? — скривився Блюмкін.

Антон наче й не чув його. Підійшов до Сашка, трусонув за плече.

— Може, востаннє, га?

— Що ти таке кажеш…

Штепа відвів погляд від почервонілих очей друга, механічно взяв простягнуту склянку, випив, пересмикнувшись від нудотного смороду самогону з цукрового буряка. — Ви надто пізно приїхали, хлопці, — прошепотів Антон і раптом заплакав. — Надто пізно.

Таким Штепа його ще не бачив. Він розгублено дивився на стіл, стидаючись Антона і власної безпорадності, не знаючи, що робити і що сказати. Блюмкін підвівся, взяв зі столу пляшку, недбало відкинув у куток і, ступивши до Губського, заліпив йому ляпас. — Ану заспокойся! Баба! Ганчірка, твою мать! Як тебе ще зовсім не вигнали, не розумію? Ти ж один із нас, на кого ж іще сподіватися, коли не на нас із тобою!

Антон похитав головою, сів, спершись ліктями об стіл, сховав обличчя в долонях і несподівано спокійним голосом сказав: — Ідея… Партія… Де та партія… Одні, ті, що ще при силі, гризуться за владу, інші давно вже поховалися по норах і носа не витикають, а треті… Пам’ятаєте, Блюмкіне, ви колись розповідали про суперечку Леніна з Плехановим? Що тоді сказав Георгій Валентинович? «За п’ять років диктатура пролетаріату перетвориться на диктатуру партії, а через десять — на диктатуру однієї особи». Ви тоді розповідали й сміялися. І ми сміялися разом із вами: «Який дурень цей Плеханов».

Блюмкін нахилився вперед, майже торкаючись грудьми столу навис над Антоном і зазирнув йому в обличчя.

— Так ти що, проти Сталіна?

— Ні, — тихо відповів той, — не проти… Проти я був ще рік тому, а тепер… А тепер я просто байдужа до всього людина, що спивається. Байдужа майже до всього… Іноді мене мучить совість. Адже то ми привели його до влади, в тому числі й ми. Та не дивіться ви так на мене! — Антоне, давай краще просто відпочинемо, потім поговоримо. — Зачекайте, дайте сказати хоча б раз. Набридло мовчати, хоч зараз скажу.

— Антоне…

— Сашко, помовч. Ти краще скажи, задля чого було все те городити в сімнадцятому, якщо зараз лише по моїй Харківській губернії за півроку померло від голоду кілька десятків тисяч людей? Ми ж за них боролися, задля них, а не задля себе і не задля Сталіна.

— У країні неврожай, Антоне.

Губський іронічно глянув на Якова й посміхнувся:

— Ти хоч сам віриш у те, що кажеш? Ми лише цього року вивезли за кордон десять мільйонів тонн збіжжя. — Нехай так, але ж нам треба піднімати країну, промисловість. На ті гроші купують технології, обладнання, запрошують спеціалістів для промисловості. Якщо не створимо важку індустрію, нас просто розчавлять. Ну ти ж не маленький, повинен розуміти. — Хлопці, — п’яно реготнув Антон, — ми з вами чекісти, а не писаки партійні, котрі пописують статті про райське життя в колгоспах, не висовуючи носа з Москви. Ми ж знаємо, що голодують лише ті райони, які більше від усіх опиралися створенню колгоспів: Україна, Кубань, Сибір… І розкуркулюємо там більше. Це війна, війна проти власного народу, як у двадцятому, в Тамбові. Однак тоді йшла громадянська, і я ще міг зрозуміти Троцького та Леніна, а зараз… — Антоне, припини. — Штепа сам почав гарячкувати. — Кому ти прагнеш щось довести? Ми ламаємо все: старі економічні стосунки, ідеологію, спосіб мислення. Це величезний соціальний експеримент, а ти хотів, аби без крові, насилля, сліз, помилок? Так, є й збочення, деякі наші дурні лоби об підлогу розбивають, мало їх саджаємо, чи що? Сашко замовк, спіймавши здивований погляд Блюмкіна. На душі було капосно, бо він розумів логіку й правоту Губського, лише не бажав, боявся це визнати. Слова, що він їх щойно вимовив, брудні, нещирі, цинічні, залишили на совісті липкий неприємний наліт. Сашко не знав, що робити й що говорити. Вочевидь, і Антон, і Сашко помиляються й водночас обидва мають рацію, що все заплуталося в одному велетенському, байдужому до людських доль злі, яке однаково легко й з апетитом зжерло б і їх з Антоном, і Блюмкіна, і Сталіна…