Епік

— А це дозволено? — запитав Б’єрн.

— Мабуть, ні, — відповів BE, енергійно піднявши Еріка й міцно тримаючи його.

— Що ж, я теж не знаю, — розгубився Б’єрн.

У Еріка в душі наростало збудження, а відчувши, як напружилось тіло, яке правило йому за коня, він знав, що BE готовий рушати.

— Уперед! — щосили верескнув Ерік, а потім зненацька замовк, коли BE скочив до Б’єрна. Тільки-но йому пощастило відновити рівновагу, він одразу відчув, як Інгеборг схопила його за плече і тягне вниз.

Ерік гепнувся на землю, BE, сміючись, упав поряд.

— Що там хруснуло? — нахилився над Еріком Б’єрн. — О ні! Бідолашний Ерік!

— Що там? — BE швидко сів, уловивши сильний переляк у голосі Б’єрна.

— Поглянь, — показав пальцем Б’єрн.

— Ох! — сумно подивився на обличчя Еріка BE. — Болить!

— Що? — відповів Ерік.

— Твій зуб.

— Дайте я подивлюся! Дайте подивлюся! — Інгеборг відіпхнула обох хлопців і нахилилася. На мить споважніла, а потім намагалася приховати усмішку: — Ти схожий на ідіота.

— Еріку, в тебе нічого не болить? — знову запитав BE.

— Ні. Все гаразд.

— Ану пошукаймо його. Може, його можна приставити, — стала навколішки Інгеборг і заходилась обмацувати траву.

— Не думаю, що вони можуть, — повільно промовив Б’єрн. — Пам’ятаєш, коли Грета зламала зуб, їй довелося видалити весь.

— Ет, не переживай, — сказала Інгеборг так, немов була доросла, а не мала всього сім років. — Малий Ерік ще молодий. У нього новий виросте.

Ерік радів, що Інгеборг така приязна. Він би дуже засмутився, якби бачив перед собою тільки Б’єрна й BE.

Допомагаючи шукати уламок зуба, вони похмуро перезиралися.

Діти вже вочевидь занепали духом, коли до них підійшли Гаральд і Рольфсон. Б’єрн пояснив, що сталося.

— Ой, сину, — мляво протягнув Рольфсон, неначе його приголомшила ця звістка. Похитав головою й подивився на свого сусіду. — Ну, що ти на це скажеш? Це порушення?

Гаральд стенув плечима.

— Передусім найголовніше. Як ти, Еріку?

— Цудово, батьку. Він анісрохи не болить.

Гаральд сів навпочіпки перед малим сином і, великим пальцем відсунувши йому губу вбік, дививсь якусь мить на зламаний зуб:

— Гм, та ним ще й жувати можна. Але щербата усмішка в тебе надовго.

— А не можна якось доточити його? — запитав Рольфсон.

— Може, в Майклгарді.

Настала довга мовчанка.

— А як щодо порушення? Чи можна нам сказати, що це нещасний випадок, який стався під час струшування олив? — аж заїкався блідий як полотно Рольфсон.

— Нам можна, — суворо поглянув на дітей Гаральд. Потім сердито зиркнув на Інгеборг. — Ти розумієш, що люди ніколи, ні за яких обставин не б’ються й не кривдять одне одного?

Дівчинка щосили мотнула головою.

— Багато століть тому наші предки покинули свою рідну планету через насильство, ми тільки знаємо, що ту планету спустошила війна, й відтоді ми живемо на нашій планеті. Ті перші поселенці привезли з собою один закон, і відтоді ми дотримуємося його. Ось він: «НІКОЛИ немає ніяких підстав коїти насильство».

Діти чули цю проповідь сотні разів, але раптом вона набула для них більшого значення, ніж будь-коли раніше.

— Добродію, ми не билися, — вставив BE. — Ми просто грали в «Епік».

— В «Епік»? Тож як? — запитав Рольфсон.

— Ми були лицарі, — відповів BE.

— Увесь сенс гри, — аж скривився Гаральд, — полягає в тому, щоб бути альтернативою бійки, а не спричиняти її. — Він сів навпочіпки, щоб зазирнути у вічі Інгеборг. — Ну, діти, ви вмієте берегти таємницю?

Діти щиро закивали головами, поки його погляд переходив з одного обличчя на інше, оцінюючи їх.

— Ваші дії можна було б вважати за бійку. А якщо так, Б’єрн досить дорослий, щоб мати великі прикрощі. Суддя може навіть послати його у вигнання, зваживши на те, що Ерік травмований.

— Бацьку, я не травмований.

— Послухайте. Якщо вас запитають, ви повинні сказати, що Ерік зламав зуб, збираючи оливи. Зрозуміли?

Діти знову закивали головами, вражені серйозністю голосу Гаральда.

— Сподіваймося на краще, — зітхнув Гаральд і подивився на Рольфсона.

— Ти розповіси Фреї? — запитав Рольфсон і далі занепокоєним голосом.

— Так. Я їй усе розповідаю. Але не переймайся. Жоден із нас більше й слова про це не скаже.

Рольфсон сумно похитував головою, намагаючись розігнати сумніви.

Трохи пізніше Ерік задля розваги катався на віслюку Лівану, поки той ходив по колу, рухаючи прес для олив, густий сік із м’якушем стікав у глечики. Батько водив віслюка за повід.

— З усіх причетних ти єдиний, хто, мабуть, найшвидше забуде про нашу таємницю, — врочисто промовив Гаральд.

— Чому, батьку?

— Бо в решти скоро не буде потреби говорити про це, а ти матимеш зламаний зуб, і люди завжди питатимуть тебе.

— Не переживай. Я не скажу.

— Молодець. Ти розумієш, чому це так важливо?

— Не зовсім. Ми ж тільки гралися.

— Знаю, знаю. Ось чому я не розсердився на Б’єрна й Великого Еріка. Але ж є судді. Вони можуть бути дуже, дуже суворі до бійок. Адже ти знаєш єдиний закон нашого суспільства.

— Так. Ніколи нікому не шкодь.

— Вони можуть подумати, мовляв, Б’єрн навмисне завдав тобі шкоди.

— Це не він, — засміявся Ерік. — То Інгеборг!

— Я нікого не звинувачую. І тебе теж, хоча, коли подорослішаєш, тобі буде трохи прикро, що в тебе такий вигляд.

— Ні. Анітрохи, — усміхнувся Ерік, показуючи батькові щербатого зуба. — Я зламав його, стрибаючи за оливами.

Гаральд усміхнувся синові у відповідь із тією самою гордістю, яка проступала на його обличчі, коли Ерік від’єднався після першого сеансу гри в «Епік».

Розділ 5

Полиск металевих панелей

нову оливи? — буркнув Ерік, сівши за стіл поряд із матір’ю.

— Із хлібом та сиром, це дуже добра дієта. Якщо харчуватись отак щодня, можна довго прожити, — напучувала мати, нарізаючи хліб.

— Привіт, привіт! — зайшов до кімнати одразу після купання Гаральд.

Якийсь час усі мовчки їли, Ерік викладав візерунок зі своїх оливкових кісточок.

— Я думаю, нам треба попросити, щоб нас переселили на вугільні копальні, — промовив Гаральд, ні на кого не дивлячись. Фрея аж їсти перестала.

— Ти хочеш працювати в шахті?

— Це єдина гарантія, що ми можемо лишитися разом як родина. — Гаральд замовк, і далі понуривши очі в тарілку. — Рольфсон казав, що там не так уже й погано.

— Але ж він працював тільки рік, — Фрея, здавалося, радше змирилася з цією ідеєю, ніж відкидала її.

— А втім, є ще один варіант. — Гаральд розламав у руках великий окраєць хліба. Ерік помітив, як батько-мати обмінялися серйозним поглядом. — Я думаю про процедуру апеляції від імені округу, — говорив далі Гаральд.

— Треба пояснити Ерікові, як здійснюють командний виклик. — Фрея легенько поклала свою руку на Ерікову руку й пильно дивилася на Гаральда.

— Гоупський округ подасть скаргу, що його дискримінували при розподілі решти сонячних панелей. У кожній команді по п’ятеро гравців: Гоуп проти команди Центрального Комітету. Іншими словами, найкращої на планеті.

— Тож ми матимемо не більше шансів, ніж якби я грала сама?

— Гм, — стенув плечима Гаральд. — Ми могли б мати шанс, малесенький, але тільки тоді, якщо гратиму і я.

Ерік занімів, не донісши виделки до рота. Здивувавшись, затамував подих і намагався бути непомітним. Запитань ціла сила, але він знав, що краще не розпитувати. Вони замовкнуть і відішлють його.

— І який той шанс? — закінчила свою думку Фрея.

— Десь один із п’яти. Нам потрібне середовище для рукопашної битви. Було б добре, якби стояв туман.

— Роби, — твердо сказала Фрея.

Гаральд кивнув, його очі іскрилися енергією:

— Решта жителів округу вважає, що нам варто спробувати. Вони зрадіють.