Епік

— Оті недоумки з Остерфіорда! — аж загарчав, збагнувши, про кого йдеться, Рагнок.

— Недоумки? Не думаю. — Голос вампіра став твердим од невдоволення, і Рагнок здригнувся, відчувши, як його тіло вкривають нашарування криги. — Вони вбивці Інріата, найдавнішого. Вони спромоглися втекти од мене з допомогою короля Акіріона, чия держава безтурботно існувала під хвилями тисячу років. Після своєї втечі вони невідступно подорожують тільки вдень, коли я не можу зашкодити їм. Їх не можна недооцінювати. — Полум’я, що супроводило цю заяву, змусило Рагнока зойкнути й відсахнутися, він одчайдушно прагнув покласти край цій зустрічі, однак усе-таки йому кортіло побути цілу ніч у товаристві цього монстра, який, дарма що був якимось різновидом НІПа, що зазнав еволюції, так добре розумів темні пориви його душі.

— Гаразд, — заговорив Рагнок сухим, сповненим вагань голосом. — Я піду і вб’ю «Остерфіордських гравців».

Вампір кивнув головою:

— Добре, союзнику. Дозволь мені побажати тобі жити так довго у твоєму світі, як я заглядаю вперед у своєму. — Створіння широко розпростерло руки, з переливчастих шат, які огортали його тіло, виросли крила. Хвиля зловісної радості охопила Рагнока, коли вампір почав підніматись, і він нічого так не бажав би, як купатися в ній.

Рагнок змусив себе відірватися од цього порочного почуття і аж затремтів усім тілом.

— Тобто я як Екзекутор маю піти і вбити їхніх персонажів.

Граф Ілістивостич одразу заціпенів, знову важко опустившись на землю.

— Ні, мій друже, цього не досить. — Голос вампіра був розмірений, але Рагнок кволо застогнав, вловлюючи нотки притлумленого гніву, що зривалися з тонких вуст. — Намагаючись ублагати мене, щоб я зберіг йому життя, один персонаж на ймення Попеля висунув аргументи, які й досі глибоко непокоять мене. — Після цих слів вампір із цікавістю придивився до Рагнока, немов знімаючи з нього мірку для домовини. — Убивство їх у цьому світі не ліквідує їхніх знань про спосіб покласти край цьому світові. Вони повернуться в нових подобах, подобах, яких ми не впізнаємо, правда?

— Правда, — збуджено і швидко відповів Рагнок.

— Тоді невже ти не розумієш? Щоб назавжди знищити їхнє знання, ти повинен убити їх у своєму світі. — Вампірів погляд горів дедалі несамовитіше, заохочуючи Рагнока поринути у збудження ловів і в їхній кривавий кінець.

— Ага! Гм, це неможливо, — знову застогнав Рагнок, боячись викликати невдоволення графа.

— Невже ти не наймогутніша істота у своєму світі? — спохмурнів вампір, і од виразу його обличчя Рагнокові краялося серце.

— Так-так, я наймогутніший. Але наш світ дуже відрізняється од цього, тут ти не зрозумієш. Ніхто, жодна людина, ніколи не б’є іншу людину, вже не кажучи про вбивство. Я єдиний у своєму світі, хто скоїв убивство, — квапливо додав він, намагаючись довести графові свою вартісність. — Але тільки тому, що ніхто не знає. Увесь світ повстав би проти мене, якби я заподіяв шкоди бодай одному учасникові тієї групи — будь-якої групи.

— Гаразд, — сухо констатував граф, немов передбачивши таку відповідь. І Рагнок відчув приплив полегкості од того, що вампірове невдоволення не збільшилось. — У такому разі ми повинні охороняти Ефірну Вежу Кошмару й подбати, щоб вони не увійшли до неї.

— Я чув про це місце… — силкувався пригадати Рагнок, та йому було важко розворушити минуле, бо яскрава аура вампіра владно оточила його в теперішньості. — Аякже, пригадав! Ти говориш про Epicus Ultima, Свейн Рудобородий завжди розпитував про цю вежу.

— Якщо вони увійдуть до вежі, все пропало. Настане кінець цього світу. Я повинен зібрати свої війська, щоб захистити його. Чини так само.

— Але де вона?

Тут вампір засміявся, і в його сміхові відчувалася глибока іронія. Почувши його, Рагнок почервонів од збентеження та невігластва. Граф повільно напинав павутиння місячного світла, поєднуючи вертикальні камені, аж поки проступили контури вежі.

— Вона просто тут. Але матеріалізується тільки тоді, коли обидва місяці стануть уповні й буде наслано належні чари. На щастя, це обмежує наших ворогів. Вони можуть спробувати зайти, але тільки раз у два місяці. — Граф замовк, щоб пересвідчитися, що Рагнок слухає його, й заговорив знову, коли Екзекутор енергійно кивнув головою: — Наступна така ніч через чотири дні. Ти приготуєшся?

— О, так! — ствердно закивав головою Рагнок, він аж ніяк не мав наміру дати змогу Свейнові або комусь іншому розв’язати загадку Epicus Ultima й, можливо, зруйнувати світ.

— Добре. — Вампір підійшов до нього, лишаючи низку слідів, де трава одразу пожовкла і зів’яла. Й сам здивувавшись, Рагнок відчув, що вже не боїться графа, і навіть не здригнувся, коли той підступив ближче.

— Зустрінемося тут через три ночі, щоб звірити наші плани. — Вампір погладив забороло Рагнокового міцного шолому довгим скрюченим пальцем, видавши тривожний дряпливий звук, що відлунював усередині.

Потім вампір зник, і Рагнок нарешті зміг дихати.

Він лише тоді від’єднався, коли навколо знову засюрчали нічні цвіркуни.

Розділ 28

Fines facere mundo

оч і відчуваючи спокусу повернутися на другий бік і додивися сновидіння, Ерік усе-таки відкинув ковдру, щоб холодне повітря пробудило його. Обсяг невиконаної роботи в садибі зростав протягом усього того часу, поки він сидів в «Епіку». В господарстві швидко запанувало безладдя, а оскільки тепер з’явився реальний шанс, що батько-мати повернуться, Ерік дивився на все це новими, винуватими очима. На щастя, цієї пори року оливкові дерева більш-менш самі про себе дбали. Проте йому таки треба витратити день або й два і допомогти Рольфсонам пересадити саджанці з розсадника в рядки, вже приготовані для маленьких деревець.

Кухня, куди зайшов Ерік, стала для нього першою несподіванкою цього дня. Увесь посуд було перемито, висушено й охайно складено на полицях. Жвавий вогонь давав приємне тепло, яке променилося од плити, а зверху на ній сичала каструля з водою. Стенувши плечима, Ерік налив собі води, що вже майже кипіла, й додав трохи лимонного соку. Хоча цей напій гіркий, проте добре збадьорює.

Надворі стояв ясний і холодний ранок. Ерік знову здивувався: на подвір’ї вже не було бруду й соломи, які з’явилися там через те, що Ерік дозволяв віслюкам блукати, де їм заманеться. Заметена бруківка блищала, бо її недавно полили водою, в повітрі сильно тхнуло дезінфекційним засобом. З клуні у віддаленому кінці двору до Еріка долинало веселе висвистування. Він зайшов туди.

— Доброго ранку!

— Чудовий день, правда, Еріку? — усміхнувся йому Свейн, дивлячись з-за столу, де він вичищав і натирав купу шкіряної упряжі.

— Знаєте, вам не треба було прибирати в домі та на подвір’ї, — збентежено проказав Ерік, — адже гість не повинен виконувати чорну роботу.

— Ох, я радий узятися до будь-якої справжньої роботи, — відповів літній чоловік, витираючи пальці брудною ганчіркою. — Знаєш, це забрало небагато часу. — Він підсунув свою лавку: — Ось, сідай і приєднуйся.

Отож Ерік сів поруч зі Свейном, і якийсь час вони опоряджували упряж у затишній мовчанці, витираючи плями іржі на пряжках, а потім покривали їх захисним шаром мастила. Од часу до часу потай поглядаючи на гостя, Ерік помітив, що Свейн, коли не виступав у ролі драконовбивці, зовсім інший.

На обличчі колишнього головного бібліотекаря вже не було харизми, властивої йому на вшануванні драконовбивць у Гоупі. Помітні з близької відстані ріденьке волосся і зморшкувате обличчя аж ніяк не пасували до образу воїна у грі, він цілком міг бути старим селянином, що безвиїзно прожив усе життя на одному місці.

Один із віслюків форкнув і заворушився у стійлі. Свейн глянув туди й піймав Еріків погляд.

— Ну, і що ти далі робитимеш разом зі своїми друзями? — Про те, що запитання мало виражати підтримку, свідчила приязна усмішка на Свейновім обличчі.