Епік

— Блискуче! — у BE аж очі загорілися, коли він дивився на друзів. — Це спрацює. Б’єрне, а ти як гадаєш?

— Не знаю, що й думати. Може, краще, щоб ті, хто не бере участі у виклику, лишилися тут? Якщо ми лишимось, вони можуть дати нам спокій. А якщо поїдемо з вами, вони, навіть коли ми не станемо до бою, однаково нам помстяться.

— Якщо матимуть змогу вдатися до помсти. Щодо мене, я й досі не вірю в це, — спалахнула Сігрид.

— Хай там як, вони навряд чи матимуть змогу помститися. Гаральд має персонаж незрівнянного суперхарциза, Еріків персонаж дуже винахідливий, а я маю два нові мечі, — BE побіг уздовж недавно викопаної землі, вдаючи, ніби фехтує.

Ерік повернувся до Б’єрна:

— Подумай трохи, Б’єрне. Я розповім тобі, де можна побачити Гаральда й розпитати його про навчання і чому він вважає, що вони можуть нападати на гравців. — Як і тоді, коли вони сперечалися з приводу майбутньої битви з драконом, передусім він мав утримати Б’єрна од передчасного рішення. Ерік вірив, що приятель змінить своє ставлення до думки про необхідність покинути Ньюгейвен.

— Було б страшно лишити тебе і Сігрид тут як можливі мішені для Центрального Комітету, але я повинен не зважати на це. Сподіваюсь, ви розумієте. Ви б чинили так само, якби ваш батько був у засланні.

Дрібненький дощик мало-помалу промочив їх наскрізь, але Б’єрн, похнюпившись, і далі сидів з непокритою головою.

— А який персонаж той Анонім? — запитав BE, вже думаючи про битву з Центральним Комітетом.

— Чорний ельф, мабуть, воїн.

— Чорний ельф — річ незвична. А в нього добре спорядження?

— Дуже добре. Здається, він позбирав його в усіх вигнанців. І досить заможний, щось на кшталт наших комітетників. Мабуть, якось експлуатує інших, проте всі вони мають виграти, якщо ухвалять закон про амністію, тож, як на мене, можна виправдати… — Ерік замовк і замислився.

— Що саме? — Інгеборг знала Еріка дуже добре, тож розуміла, що він стривожений, якщо недоговорює чогось.

— Що ж… судячи з його слів, він… небезпечний.

— Як саме небезпечний? — запитав BE.

— Ви чули коли-небудь про книжку такого собі Мак’явеллі? — Ерік обвів очима їхні розгублені обличчя. — Ні, і я так само. Здається, він писав про здобування влади, і Анонім усякчас цитує його. Надто коли каже: «Засоби звинувачують, а результат виправдовує».

— І що це має означати? — запитала Сігрид, стурбована всією ситуацією. Насправді вона прагнула тільки повернутися до свого звичайного життя. Але ж її батько не був тоді у вигнанні.

— Означає, що, на його думку, задля досягнення влади не треба гребувати жодним засобом Якщо я кажу про всі засоби, то маю на увазі абсолютно всі. — Ерік бачив, що приятелі не розуміють його. — Що ж, він запитував мене: якщо наша стратегія змін через гру «Епік» зазнає невдачі, чи погоджуся я взяти справжню зброю й піти разом із ним у лавах війська на Майклгард і фізично повалити нинішніх володарів.

— Крові та помсти! — зареготав BE. — Він божевільний.

— Саме це я й сказав йому, — мовив Ерік, але не усміхнувся. — Тільки я й у думці не маю, що він жартує. Він вважає, що йому потрібна лише сотня послідовників. Урешті-решт люди в Майклгарді не мають фізичних засобів зупинити їх.

— Про такі речі навіть говорити страшно, — з відразою насилу вимовила Сігрид. — Еріку, як ти можеш повторювати такі думки?

— І ми працюємо разом із ним? Навіщо? — запитала Інгеборг.

— Бо він потрібний нам. Бо, можливо, його слова страшніші за його дії. Крім того, якщо ми зможемо домогтися змін через «Епік», ми ліквідуємо основу його планів боротьби в цьому світі.

— Я хотіла б побачити його, перше ніж боротися поруч з ним.

— І я теж, — підвівся BE. — Еріку, підготуй місце для зустрічі. Мені вже остогидло це порпання, піду потренуюся де-небудь у плаванні в «Епіку» й вип’ю якогось зілля для безконечного дихання. Якщо мій персонаж випаде з корабля, я не хочу втопитись, як той бідолаха на арені.

Зійшов місяць, укривши поверхню моря срібним шовком. Човен то піднімало, то опускало, хвильки лагідно хлюпотіли об борти. Тихий плескіт неподалік змусив їх повернути голови, але то був лише тюлень, що виплив на поверхню. Якусь мить гравці в човні і тюлень дивилися одне на одного, а потім тюлень знову пірнув у глибини.

На носі човна лежав, споглядаючи хвилі, воїн-ельф BE, а відьма Інгеборг і Попеля тримали в руках по веслу.

На березі спалахнуло зелене світло.

— Ось туди ми й попливемо, — з полегкістю сказав Ерік, бо вони вже з півгодини чекали в морі.

— Він полюбляє драматизм, еге ж? Хіба не можна було зустрітися з ним у якійсь таверні? — нарікав персонаж BE, і за тоном голосу друзі легко уявляли собі характерну усмішку його господаря, дарма що сіре обличчя воїна-гравця було нездатне відображувати сміх.

— Не забувай, це чорний ельф, — нагадала Інгеборг, загрібаючи веслом, щоб розвернути човен до берега. — Він не може підійти близько до міста, інакше вони лінчують його.

— Атож, однак усе-таки.

Гравці старанно веслували, прямуючи до мулистого берега, що вів од річкового гирла до узлісся. Коли вони допливли, BE обережно ступив у багнюку і прив’язав човна до каменя.

— Вітаю вас, — озвався Анонім, що стояв сам, загорнувшись у морський оксамитовий плащ.

— Рада тебе бачити, — чемно відповіла Інгеборг.

Ерік здивувався, помітивши, що BE, мабуть мимоволі, зупинився, випнув груди і взявся за руків’я своїх могутніх мечів.

— Ви хотіли обговорити зі мною план? — прямо запитав їх Анонім.

— Що ж, не так план, як твої ідеї. Знаєш, про здобуття влади силою, — не менш прямо відповіла Інгеборг.

— Гаразд. Ти хочеш до мене приєднатись?

— Зовсім ні! — заперечила приголомшена Інгеборг. — Лише хочу дізнатися, хто ти: надійний партнер чи просто божевільний.

— Дівчино, я не божевільний. Але й не став вузьколобим унаслідок того вчення, яке нам усім утовкмачують. Я прочитав багато книжок, це звичайний спосіб проводити час для вигнанців. І мій висновок полягає в тому, що насильство не завжди гідне осуду.

— Як це? — зацікавився BE.

— Здається, юному Ерікові колись видалили апендикс, так? — Друзі кивнули головами, і чорний ельф продовжив далі: — А хіба це не був акт насильства, розтину шкіри, заподіяння йому рани? Проте він був необхідний для порятунку його життя. Що ж, і в суспільства можуть сформуватися ракові пухлини, надто якщо протягом сотень років зменшуються ресурси. Як на мене, я не злочинець, що полюбляє насильство, а хірург, що поставив діагноз і бачить: стан пацієнта потребує для порятунку його життя короткого насильного втручання.

— Але навіть якщо погодитись, що суспільство потребує змін, тут є важлива відмінність од операції Еріка, — міркувала вголос Інгеборг, захищаючи свої погляди.

— Кажи далі, люба, — вклонився Анонім.

— І полягає вона в тому, що операцію зробили за згодою Еріка. А ти плануєш застосувати насильство проти людей, які не хочуть його.

— Безперечно не хочуть, але саме вони своєю політикою довели мене до таких радикальних ідей. Невже задля збереження принципу відмови од насильства варто лежати в багнюці з коліном гнобителя на шиї?

— Хіба ми пригноблені? — не міг приховати свого зневажливого тону BE.

— Можливо, «пригноблені» — надто сильне слово, — щиро намагався зберегти дружній тон розмови Ерік. — Але погляньмо на ті всі прохання про допомогу, які нам прислали, відколи ми вбили дракона. Не знаю, як ти, а я отримав їх понад сімсот. І деякі з них аж за душу беруть. Люди зазнають страждань і, як мені здається, непотрібних.

— Я не читаю їх, — стенув плечима BE й немов відмахнувся од розмови.

— Ти, можливо, вже не пригноблений. Ти тепер багата людина. Але подумай, як тяжко працює величезна більшість людей, і тільки небагато хто може жити в розкошах і віддавати свою енергію не розв’язкові проблеми нестачі ресурсів, а намаганням і далі зберігати свій контроль. І я можу додати, — тон Аноніма став гострішим, — що, не скуштувавши вигнання, ви ніколи не зрозумієте, що таке тяжка праця й обмежені засоби. Якщо ви думаєте, що вони дають округам дуже мало, тоді можете собі уявити, що вони присилають на Рофтиг. Іржаві, безвартісні інструменти. Нікудишнє насіння. Просто диво, що ми там не голодуємо.