Епік

— А як щодо його багатства? — й собі стишив голос BE, тож його насилу можна було почути серед жвавого гамору, що виповнював майдан.

— Дати достатньо грошей Фреї, щоб вона могла жити в достатку. Віддати решту на вартісні проекти, щоб переконати членів комітету, що Гаральда варто реабілітувати. — Свейн стенув плечима: — Це не ідеальний розв’язок, але він дасть вам змогу знову жити разом. — Він пильно поглянув на Еріка, що був досить обережний і старався зберегти спокійний вираз обличчя. — Ну, що скажеш на це?

— Мені треба подумати бодай день і поговорити з матір’ю. Дякую за вашу пропозицію.

А в глибині душі Ерік тієї миті відкинув її. Попри свою недовіру до чорного ельфа на ймення Анонім, він не міг забути його слів. Пропозиція була така, як і прогнозував ельф, і тепер, коли вона пролунала, Ерік бачив, що на цьому шляху немає ніяких гарантій. Незважаючи на всю приязність Свейна, він був частиною системи, що послала Гаральда у вигнання. На запитальний погляд Свейна Ерік відповів усмішкою, невпевнений, чи не зраджують його очі, що він має інші плани.

— А як ви? — повернувся Свейн до Б’єрна та Сігрид.

— Я хочу мати ферму, — насилу спромігся вимовити Б’єрн, запихаючись желейним тортом.

— А я, мабуть, садок, — кивнула сама собі Сігрид.

— Чудово! — знову став великодушним Свейн. — І, безперечно, родину. Я певен, чимало хлопців і дівчат, які сидять тут навколо, вважатимуть, що перспектива шлюбу з драконовбивцею дуже приваблива.

Б’єрн густо почервонів, Свейн влучив у ціль і засміявся:

— А тепер я повинен поставити вам кілька запитань у зв’язку з «Епіком», якщо ви, звісно, захочете поділитися зі мною інформацією. — В голосі Свейна почулися нові, трохи благальні нотки. Це був уже не видатний чоловік, що головує на святі, а прохач, як оті сотні людей, які підходять до драконовбивць, благаючи дати грошей або підтримати судовий позов. — Серед предметів із драконового скарбу були якісь конкретні речі, які допомогли б нам глибше зрозуміти традиції й загадки «Епіку»?

Інгеборг перезирнулася з Еріком запитання здивувало їх обох, і вони насторожились. Натомість BE, поставивши кружку, відповів одразу:

— Ви маєте на увазі щось на кшталт Закличного Дзвону Неовтли?

— Атож! — збуджено мовив Свейн, мимоволі підносячи голос. — Грім і блискавка! Невже ви знайшли його?

— Так, — задоволено кивнув Б’єрн, — але віддали його.

— Що? — мало не підскочив Свейн. Навколо них усі позамовкали, проте, коли кастократ опанував себе, радісний гомін швидко поновився.

— Генеральний знавець традицій і звичаїв сказав, що найрозумніше — віддати його ньюгейвенському єпископові, — немов вибачалася Сігрид. — Тож ми так і вчинили. Це була помилка?

— Не знаю. — Тепер, куйовдячи ріденьке волосся, Свейн видавався старим і втомленим. — Ви хоч знаєте, що це?

— Навіть не здогадуюсь, — мовив BE, що вже був напідпитку й дужче цікавився танцями, які почалися на одному кінці майдану, ніж розмовами про гру.

— За легендою, Неовтлі дав той дзвін Мов, бог мандрівників та купців і святий патрон Ньюгейвена. Якщо бамкнути в нього, каже легенда, з’явиться Мов і запропонує допомогу на честь послуг, які зробила Неовтла, — Свейн сумовито зітхнув. — Ви могли б скористатися ним для виконання якогось іншого величного завдання. Або просто порозмовляти з богом і почути від нього відповідь на нерозв’язані питання. — На обличчі Свейна з’явився відсторонений віддалений зажурений вираз, що аж ніяк не пасував до навколишнього сміху, музики і гірлянд з яскравих квітів. — А єпископ казав що-небудь, коли ви повернули його?

— Еріку, ти віддавав його. Що сказав єпископ? — запитала Сігрид, стараючись відновити добрий гумор їхнього почесного гостя.

— Зараз пригадаю. Він щиро дякував. Сказав, що ми завжди можемо звернутися до нього по допомогу. Й дав мені невеличкий кулон із зображенням символу, який, за його словами, визнаватимуть шанувальники Мова в усьому світі і вважатимуть нас за союзників.

— Розумію, — кивнув головою Свейн. — Річ корисна, але не така неоціненна, як сам дзвін.

— Ходімо! — нетерпеливився BE. — Ми не маємо права відгороджуватись. Усі хочуть, щоб ми святкували разом із ними. — Він поглядав на двох дівчат, з якими навчався в школі і які наполегливо на мигах запрошували його до танцю.

— Ідіть, — сказав Свейн. — Це ваше свято — насолоджуйтесь.

Коли друзі підвелися й почали пробиратися між столів, де лежали рештки найекзотичніших страв, коли-небудь бачених у Гоупі, Ерік відчув, як хтось міцно схопив його за лікоть і не відпускав, дарма що він намагався вивільнитись.

— Еріку, прошу, відійдімо, — почувся голос Фреї, що повела його вуличкою геть од велелюдного майдану.

— Я мав іти танцювати, — з досадою мовив Ерік. В уяві він уже тримав Інгеборг за талію і вони кружляли та сміялися під музику. То був образ щастя.

— Потім потанцюєш, — урвала його мати. — Зараз добра нагода зайти до бібліотеки. Я бачила, як туди прямував Торстейн.

Вони швидко пройшли до зроблених з металу і скла бічних дверей бібліотеки; всередині було темно, невеличкі відблиски світла, що відбивалося, давали змогу побачити схожий на печеру внутрішній простір будівлі.

Фрея постукала в шибку.

— Бібліотеку закрито! — пролунав десь далеко Торстейнів голос.

Але Фрея продовжувала стукати далі, аж поки до них підійшла огрядна постать, що з’явилася немов з темної порожнистої пащі величезного монстра.

— Хто там? О, Фреє, Еріку! — і Торстейн відімкнув для них двері. — Друзі, що сталося? Може, ви хочете увійти до «Епіку», щось купити? — здивувався він.

— Ні, — заперечила Фрея. — Ми хочемо позичити портативний пристрій. Той, яким користався Ерік у лікарні.

— Угу. Але ж на вулицях не дуже спокійно. Люди пиячать. Як на мене, це нерозважливо.

— Торстейне, ти не розумієш. Ми хочемо взяти його не на те, щоб скористатися тепер, а щоб забрати з собою, — твердо заявила Фрея.

— Навіщо? Таж у вас є вдома апарат.

— Можливо, ми житимемо вдома не так уже й довго.

— Атож, я збагнув, — засвітилося розумінням обличчя бібліотекаря. — Якщо ви приєднаєтесь до Гаральда на засланні, вам однаково буде потрібний доступ до величезних багатств Еріка. — Бібліотекар спохмурнів. — Але я не можу дозволити вам узяти апарат. Він належить бібліотеці, жителям Гоупа.

— А скільки коштує новий апарат — тисяч десять золотом? — запитала Фрея.

— Новий? Не знаю, може, тисяч п’ять. У Майклгарді вони є. Але ж проведуть розслідування, куди дівся старий.

— А ти просто скажи їм, що пропав, — запропонувала практична Фрея. — Скажи, що складав інвентар абощо і ніде немає запису про останнє використання апарата.

— Послухайте, Фрею, Еріку. Це важко для мене. Я можу втратити свою теперішню роботу. Роботу, яку дуже люблю. Вибачте, я не можу вчинити так, як ви просите.

— А що, як я дам вам п’ятдесят тисяч візантинів у разі, якщо ви втратите роботу? Тоді принаймні ви зможете жити щасливо й без неї, — усміхнувся Ерік до занепокоєного бібліотекаря.

Торстейн відхилився на стільці, жаль на його обличчі поступився роздумам:

— П’ятдесят тисяч, — пильно подивився він на обох, і Ерік уже знав, що вони домоглися його згоди. — Гаразд. Але він важкенький.

— Ми покладемо його на Рольфсонів віз.

— Ні, — похитав головою Торстейн. — Ні, поки Свейн Рудобородий у місті. Прийдіть за два дні, тільки пізніше, як сідатиме сонце.

Фрея та Ерік перезирнулися й погодились.

— Чудово. Дякую, Торстейне, — мовив Ерік, а його серце радісно забилося од успіху.

— Заходьте, заходьте, — мимоволі відповів огрядний бібліотекар, неначе вони просто взяли книжку.

Розділ 17

Небезпечна філософія

ув лютий, «місяць багнюки», найтяжчий місяць року для хліборобів округу, що день у день орали глевку холодну землю, не маючи спочинку аж до кінця посівної. Натомість життя оливкарів було легшим — дерева вже підрізані, й наставала пора лагодити реманент, починати невпинну боротьбу зі злісними бур’янами і працювати в розсаднику.