Епік

Коли зійшов місяць, вкривши оливкові дерева білястим сріблом, мати важко піднялася сходами і так повільно ступала, що ставало моторошно. Ерік не погукав її, мати теж не зайшла до нього. Кожен мав задосить своїх переживань, щоб іще намагатися вгамувати страждання іншої душі.

Наступного ранку Ерік почувався значно впевненіше. Попри лихо, що навалилося на них, хлопця покріплювала думка: якщо батько й приховував таємницю, це аж ніяк не свідчило про брак довіри до нього. Гаральд не висловлювався ухильно, коли казав, що є речі, гірші за переселення: адже ті слова були правдою. Вигнання набагато гірше за переселення. Принаймні тепер усе ясно: нічого не кажучи Ерікові, батько-мати сподівалися захистити його від кари вигнанням. Ерік за одну ніч став сильнішим і знав чому. Тяжкі сумніви, чи гідний він довіри, чи відданий родині, розвіялися. Цей день був початком канікул у сільськогосподарській школі, і саме сьогодні оливкарі традиційно починали обрізування саду. То була тяжка й вимоглива праця, але Ерік заздрив тим, хто вставав удосвіта і брався до неї. Цього ранку в усіх селянських хатах навколо Остерфіорда селяни виконуватимуть повсякденну роботу, буденність якої усе-таки мала життєствердний характер. Оливкарі дістануть і нагострять ножиці й, можливо, з обідом у торбі підуть у сади.

Кухня внизу була охайно прибрана, мати, хоч і стояла з червоними очима, вже заспокоїлася.

— Мамо, я хочу щось запитати.

— Запитуй, — усміхнулася вона. — Тепер уже немає жодної причини, чому ти не повинен знати все.

— Тато розповідав коли-небудь, як він утік з Рофтига?

— Думаю, дав хабара капітанові корабля. До того, як його вигнали, твій батько був одним з найуспішніших персонажів в «Епіку». Та коли повернувся, не мав жодного золотого візантина.

— Дивно. Може, ми спробуємо зробити це знову?

— Може. Але де ми дістанемо тисячі візантинів? Серед наших друзів багатіїв немає.

Стримавши відповідь, яка рвалася з вуст, Ерік і далі ставив запитання, що не давали йому спати цієї ночі.

— А у вигнанні погано? Що тато розповідав про нього?

— Так, погано. Там немає «Епіку», немає законів. Там варварство. Люди воюють і голодують, бо їхні харчі крадуть. Вони, власне, не мають і хат, кожен живе в тому, що спорудив собі сам. Там ніхто не доживає до старості.

— Треба повернути його.

Фрея знов усміхнулася. Як добре бачити її усмішку, дарма що та усмішка безнадійна.

— Що сталося з Рагноком?

— Ти бачив його, — аж здригнулася мати. — Це гравець Рагнок Дужий, він став членом Центрального Комітету.

Хвиля гніву миттю сколихнула Еріка:

— Як вони могли?

— Не знаю. Після того, як я розповіла їм, я й справді не знаю. Мабуть, його слова переважили мої, і він був їм дуже потрібний, і байдуже, що Гаральд ішов у вигнання. — Мати глянула на сина: — Еріку, ти думав, що робитимеш, якщо й мене пошлють у вигнання або якщо я вирішу піти до батька?

— Так.

— Ну?

— Я піду з тобою. Хіба що…

Мати чекала, поки він говоритиме далі.

— Хіба що, перше ніж їхати, я востаннє спробую вбити Червоного Дракона.

Ерік здивувався, побачивши, як мати схвально кивнула головою:

— Чом би й ні? Нам нема чого втрачати. Що тобі треба? Я продам задля тебе все спорядження свого персонажа.

— Здебільшого стріли, цілі діжки стріл.

— Гаразд. — У голосі матері чулися радше зневіра і втома, ніж надія.

— Мамо!

— Що, Еріку?

— Ти хочеш, щоб я почав обрізати дерева?

Мати гірко усміхнулася, почувши це запитання:

— Ні, тепер це вже не має сенсу. Той, хто прийде сюди після нас, нехай і обрізає.

Розділ 12

Ніхто не вбиває драконів

ано-вранці поривний вітер збурив море, і далеко на обрії білі баранці ще й досі вперто бігли до берега, а вздовж узбережжя каміння і брили були сірі й слизькі від шумовиння.

Раз по раз озивався далекий, ледь чутний гуркіт, коли невгамовне море накочувалось на рінь у затоці.

— Ну? — виклично запитав Ерік.

BE сидів на скелі, мимоволі збиваючи великим пальцем дрібні камінчики, намагаючись поцілити ними в калюжу серед каміння:

— Я приголомшений. Гаральда вигнали за насильство. Чому він удався до нього?

— Слухай, йолопе! — блиснула очима Інгеборг. — Таж Ерік сказав, що це приватна справа.

— Справді, — трохи знітився BE. — Однак це важко зрозуміти.

— Я не пробачаю насильства. Я тільки кажу, що він утратив самовладання за обставин, які нікого б не лишили байдужим, — пояснив Ерік.

— Еріку, — урвала його Інгеборг, — тобі не треба виправдовуватись перед нами. Ми твої друзі і ми на твоєму боці, правда? — Вона глянула на BE. — І ми хочемо, щоб Гаральд повернувся. Отже… — вона на мить замовкла. — Ти казав, що маєш план. Розкажи нам про нього.

— Мені це не подобається. Адже ви знаєте, що існує кара за переховування вигнанця, — зажурено мовив Б’єрн.

— На мою думку, тут можна дати якусь раду.

— Гаразд, Еріку, розповідай, — сягнув рукою вниз BE і набрав ще одну жменю гладеньких камінчиків.

— Думаю, слід примусити Центральний Комітет ухвалити закон про амністію всіх, хто живе на острові Рофтиг.

— Еріку, це блискуча ідея! — підскочила Інгеборг, замахавши руками. — Слухай, Б’єрне. Нічого незаконного. Гаральд знову повернеться до нас, і ми зможемо жити як звичайно.

— Крім однієї невеличкої проблеми, — глузливо усміхнувся BE.

— Ти маєш на увазі, що Центральний Комітет ніколи не піде на таке. — Ерік знав, що наступний елемент аргументації вирішальний: — Ось чому нам спершу треба вбити Червоного Дракона, — видав він давно наготовану відповідь.

BE, здивувавшись, мимоволі розслабив руку, й усі камінчики повипадали:

— Ану, повтори ще раз?

— Спершу нам треба вбити Інріата, Червоного Дракона. Тоді ми скористаємось його багатством, щоб стати непереможною командою. Після цього запропонуємо амністію.

— Що ж, можна тільки похвалити твою сміливість, — широко, як і завжди, усміхнувся BE, і ця усмішка завжди видавалася радше цинічною, ніж зичливою.

— Дракон. Таж це неможлива річ, — висловилася за всіх Сігрид. Навіть Інгеборг видавалася скептичною.

— Ні, можлива. Я думав про вбивство дракона цілими годинами й переконаний, що його можна вбити. — Ерік підвівся, щоб бачити всіх і оцінити їхню реакцію. — Я щиро вважаю, що в логіці стратегії дракона є ґандж.

— Ну? — зацікавився BE.

Підібравши великий камінь, Ерік підійшов до латки мокрого піску:

— Ось печера дракона, — він кинув камінь. — Ось Б’єрн, ось Інгеборг, ось Сігрид, а це, BE, ти.

Чотири хрести на піску сформували майже півколо, звернене до каменя, з проміжком між верхньою і нижньою парами гравців.

— Тепер я викликаю дракона й відбігаю сюди, — Ерік накреслив хрест у прогалині, тож тепер вони всі перебували приблизно на однаковій відстані одне від одного. — Тим часом стріляє Б’єрн або, якщо він не влучає, Інгеборг. — Ерік підвів очі й побачив, що всі уважно слухають його. — Суть полягає в тому, що дракон обирає собі за ціль останнього гравця, який вистрелив у нього. Тож він обертається. Але перше ніж він приготується дихнути вогнем на Б’єрна, з протилежного боку стріляє BE або Сігрид. Тож він тоді знову обертається. Зрозуміли?

— Розумію. Отже, ми змушуємо його обертатися. Ніколи не дозволяємо йому підійти до когось надто близько. — BE повагом роздивлявся позначки. — Крові та помсти, Еріку! Якщо твої міркування слушні, це може спрацювати.

— А як щодо тебе, Еріку? Що робить Попеля? — запитала Інгеборг.

— Я буду готовий про випадок, якщо ми не влучимо двічі підряд. Тоді Інріат опиниться на моєму шляху, аж поки ви знову змусите дракона повернутися на позицію, яка вам потрібна.

— А якщо й ти не влучиш? — повільно запитав Б’єрн.

— Тоді ми всі дуже швидко загинемо.

Б’єрн спохмурнів, але BE зацікавився: